Роздуми та мрії про музеї Дніпра — КУСТ
Наталя Михальченко
Колонки

Роздуми та мрії про музеї Дніпра

Наталя Михальченко

Музейне життя Дніпра нагадує мені участь України у останньому венеціанському бієнале мистецтв: давні традиції, заплутані процедури, амбіційні учасники, великі бюджети та міфологічний результат. Ну і взагалі, усім відомо, що музеї це наша пам'ять, що збереження та вивчення історії важливе, що мистецтво потрібно кожній культурній люди... і що, кажете, за бієнале? Де той Дніпро? Які-які там музеї? А що там є і навіщо нам це треба?

Якщо спиратися на відгуки Тripadvisor-а, найпопулярнішими музеями в Україні є київські Золоті ворота, історичний, художній та історії Другої світової війни, а десь далі – більш цікаві іноземцям музеї Лаври і Пирогово. У Дніпрі довго була схожа ситуація: у інфополі існували історичний та художній музей. Як класична література, обов'язкова для ознайомлення у школі, що потім згадується двічі: під час навчання дітей та онуків. І як проект українського павільйону на бієнале цього року: політ найбільшого та найпотужнішого у світі українського літака «Мрія» над садами Джардіні існує лише у штучно створеному міфологічному просторі. 

Ну тобто, звичайно, ми не такі, ми інші, ми регулярно відвідуємо творчі івенти та перечитуємо Кобзаря. І не усім музеям бути Луврами. Гіршим за відсутністю Джоконди музей не стає, і не визнані світовою спільнотою шедеври роблять музей європейським та привабливим.

У Дніпрі зараз за державним обліком понад 60 музеїв. Третина з них існує лише на папері, ще третина майже невідомі та недоступні містянам через особливості роботи установ, на базі яких вони працюють, частіше за все – навчальних та наукових закладів.

Що залишається? А досить багато, насправді, хоча їх видимость та впізнаваність навіть у межах міста залишається під питанням. Тим, іmho, значніші виключення.

Перше – музей АТО. Важко розповідати про історичну подію, яка ще відбувається, а створювати на цю тему навіть не виставку, а музей – виклик на кожен день. Обраний формат – «Громадянський подвиг Дніпропетровщини» – розповідь про долі та дії окремих людей. Плюс до того – інклюзивність (доступність) будівлі та комунікацій, мобільний додаток, безкоштовний вхід та регулярні екскурсії від ветеранів – майже все, що потрібно сучасному музейному закладу, респект. 

Друге – музей «Пам'ять єврейського народу та Голокост в Україні» у Менорі. Музей – лише один з напрямків роботи інституту «Ткума», але це зразковий приклад музейного простору у місті і в Україні. Він є платформою для спілкування між громадою і фахівцями, діячами культури та історії. Музей підтримує сучасне мистецтво і запроваджує освітні програми.  

Третє – музей «Машини часу»,  створений на базі приватної колекції авто. Україні вкрай бракує науково-технічного музею, а у Дніпрі є і профільна промисловість, і професійна база, навіть аерокосмічний центр із деякими музейними функціями. Але все це поки що вкрай далеко від науково-популяризаційного закладу. А от у музеї «Машини часу» втілено майже все, на що варто звернути увагу іншим музеям міста та країни. Якщо вони хочуть вижити в умовах децентралізації та конкуренції не між собою, а з громадськими просторами, кінотеатрами, сучасними галереями та торгово-розважальними центрами. 

Поки дніпровські та українські музеї фінансуються з державних та обласних бюджетів, сьогоднішня ситуація може тривати роками. Амбіційне бажання перетворити їх на відкриті світу та відомі у світі залишається міфом, як політ «Мрії» над Венецією. Але зміни, що відбуваються у країні та у місті, вкотре дають нам усім шанс втілити мрії. Чи можливо це, з чого варто починати, куди рухатися… сподіваюсь, ми поговоримо про це тут. Або у музеї, бо саме так, у діалозі, визначається і будується його майбутнє.

Поділитися: