Люди серед нас: Сашко Гаркуша Історії

Люди серед нас: Сашко Гаркуша

16-річний хлопчисько врятував п’ятьох дітей під час вибуху снаряду і через це попрощався з мрією стати бойовим розвідником.

Поміж трьох історій про людяність, які опублікував Reporters., ми обрали цю — історію Олександра Гаркуші, хлопця з села Пашена Балка Дніпропетровської області. Дві інші читайте в оригінальному матеріалі.


Поволі. Крок за кроком. В одній руці тримає мобільний, інша безпорадно гойдається, наче не своя. Він іде, не дивлячись під ноги, і залишає на курній дорозі сліди крові з понівеченої правиці. 

Той вечір 1 липня 2019 року тепер уже 18-річний курсант Одеської військової академії Олександр Гаркуша пам’ятає по секундах. 

Сашко Гаркуша, який врятував дітей у селі Пашена Балка під Дніпром
Фото: Олег Сіньков

— Єдиний шматок, який випав, — каже, — проміжок із пів на дев’яту вечора до пів на п’яту ранку, коли мене оперували. Все інше закарбувалося у пам’яті й тепер, мабуть, назавжди лишиться зі мною. 

Військовим Сашко мріяв стати років з 11-ти — відколи його батько, Петро Гаркуша, зібрав наплічник і пішов добровольцем на Донбас. Чоловік потрапив у 74-й окремий розвідувальний батальйон: механіком-водієм їздив, зокрема, на територію Донецького аеропорту. 

— Батько, — ділиться Сашко, — не розповідав мені про війну. У 2015-му сказав щось на кшталт "Воно тобі не треба?", всіляко уникаючи подібних розмов. Коли вже після мобілізації підписав контракт і знову повернувся, нічого не змінилося: "Не треба тобі", — відрізав. Та й по всьому. 

Чи не єдине, чим Петро таки ділився вдома, — мінна безпека. На передовій чоловік бачив боєприпаси будь-яких видів. Усвідомлював, що всі вони можуть доволі легко потрапити у мирні міста. Тож, попри намір оминати тему сходу, докладно розповідав синові про те, якими бувають снаряди, як вони працюють і що робити, якщо раптом опинився біля вибухівки. 

— Зрештою, — строго каже хлопець, — ті знання врятували життя мені і ще п’ятьом дітям. 

Минуле літо Сашко, тоді ще учень Криворізького спортивного ліцею-інтернату, проводив удома в селі Пашена Балка під Дніпром. Удень займався хатніми справами, а ввечері, щоразу близько восьмої, виходив прогулятися з дівчиною. Хлопець уже й не згадає чому, але того липневого дня звільнився раніше. Декілька разів обійшов район, перестрів сусідських хлопців. 

— Ми з ними пішли дорогою вниз, повз дитячий майданчик. Мою увагу одразу привернули діти, що там юрмилися, але моїм попутникам було байдуже. Втім, якимось дивом я таки розгледів на майданчику щось схоже на боєприпас із батькових розповідей. Наблизившись, побачив, що не помилявся. Мене вчили: якщо капсуль не розбитий — снаряд не здетонує. Той, як мені здалося на перший погляд, наче був цілий. Але його однаково треба було кудись прибрати. Я вже хотів розігнати малечу і покликати дорослих, але, на жаль, не встиг. 

Той звук був схожий на чиркання запальнички: не надто гучний, але дуже типовий. За мить, на яку Сашко відвів погляд убік, хтось із дітей встиг підпалити снаряд.

Хлопець прожогом, на самих інстинктах, ухопив боєприпас у руки, закрив собою меншу дівчинку, замахнувся, щоб закинути його подалі від майданчика… А далі — вибух, дим і галас.

Олександр Гаркуша
Фото: Олег Сіньков

— Мені дзвеніло у вухах, але я чув, як гучно верещали діти. Поглянув на праву руку — кисть розтрощено. Друг схопив відірвану фалангу, простягнув мені, а я кричу: "Ні, не бери!" У голові промайнуло: "Треба йти додому". Підвівся, пошкандибав. Десь на півдорозі перестрів знайому волонтерку. Спитала, що сталося. Здетонував снаряд, кажу. Не пам’ятаю, де взялися сили, але набрав батька і сказав йому, що потрапив у біду. Повідомив, де я зараз. Тато прибіг із "Буторфанолом" — сильним знеболювальним, яке мав у армійській аптечці. Зробив мені укол, а тоді процідив: "Блядь, кишки". Я опустив голову і зрозумів, що в мене кишківник назовні — осколком розпороло живіт.

Швидка приїхала в Пашену Балку хвилин за сорок. Під час операції, яка тривала всю ніч, Сашко пережив три зупинки серця. Лікарі після виходу з операційної сказали батькові: "Моліться. Малий у комі. Гарантій, що він житиме, немає". 

— Але справжнім дивом я вже за добу прийшов до тями. Навіть говорити почав, уявляєте? З мене витягли осколки, пришили частину пальця, яку підібрав мій друг і якої наразі майже не відчуваю. Ну і вивели стому — спеціальний отвір у череві з трубкою, що виводить нечистоти. Проходив так понад рік — десь місяць тому стому нарешті прибрали. 

Рука, яку Сашко травмував, рятуючи дітей від снаряду
Фото: Олег Сіньков

Пережити трагедію і змиритися з тим, що навряд чи тепер зможе стати, як батько, розвідником, Олександрові допоміг психолог. Попри великий резонанс події, у матеріалах справи про незаконне зберігання боєприпасів хлопець донедавна проходив як свідок, а не як потерпілий. Каже, змінити статус, а з ним і відновити справедливість, допомогли юристи. 

За вчинок, на який здатен далеко не кожен дорослий, влітку цього року Олександра Гаркушу нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня. І хлопець таки вступив у військову академію в Одесі — хоча й не на омріяну спеціальність.

— Свій вчинок, — каже наостанок, — я не вважаю геройським. Будь-хто свідомий вчинив би так само. Ми ж люди, так?

Поділитися: