Ідея триденного заходу FESTinCAR (31 липня – 2 серпня) виникла внаслідок загальної карантинної туги. Директор фестивалю Ілля Свідлер каже, що кінопоказ під відкритим небом – чудовий спосіб надихнути жителів міста і підняти їм настрій.
Головна особливість автокінофестивалю – це те, що на ньому показували тільки фільми національного виробництва.
Знаєте… Про це вже написали всі можливі ресурси, розповіли, що в Україні ніколи такого не було, що люди залишилися дуже задоволені, що вони прийдуть туди ще раз. І дітей захоплять. А їхні діти своїх дітей… А що як я запропоную зануритися в атмосферу заходу разом зі мною і дізнатися більше, ніж просто сухі факти?
Наша машина стояла в першому ряду, під щасливим номером 7.
Це був перший день автомобільного кінофестивалю, і ми приїхали на другий за рахунком фільм з лаконічною назвою "Додому".
З 80 можливих машин було всього 38. Я не стану говорити, що це прикра цифра. Навпаки! Погода того вечора була огидна: всезнаючі синоптики прогнозували (не)великий дощ, а деякі навіть радили не полишати свої будинки. Незважаючи на це, ми маємо цілих 38 з 80! Серед глядачів були родини з віддалених районів міста. Пізніше в інстаграмі КУСТа люди самі зізнавалися, що приїхати на фестиваль їм завадив дощ.
Я зустріла колегу. Вона потиснула мені руку і посміхнулася: "Слухай, ось тобі відразу шматочок матеріалу: журналісти тут безкоштовно отримують попкорн і напої". Як бачите, це і справді увійшло в репортаж.
Я побачила автомобіль з чоловіком якоїсь змішаної скандально-інтелігентної зовнішності. "О, так, це воно!" – промайнуло у мене в голові. Поправивши прикріплений до шлейки сумки бейджик, я рушила до нього, готуючись видати щось на кшталт: "Вітаю, я репортерка. Давайте поговоримо з Вами про захід". Однак чоловік виявився спритнішим:
– Журналісти? Ви так само корисні, як і психологи! – Він гикнув. – Та досить вам, це у мене жарти такі. Звичайно, всі професії важливі й потрібні.
Чоловік мляво оббивав ногою асфальт, поглядаючи на мене.
– Знаєте, на думку в першу чергу приходить біблійна фраза "Гидотність запустіння". Хоч би асфальт зробили. Все через ж… в цій країні!
Чоловік вичікувально дивився на мене, ймовірно, припускаючи, що я підтримаю його обурення. Не дочекавшись відповіді, він спробував дізнатися, за кого я голосувала, потім питав, що відбувається в світі і чи є від цього порятунок… Потім він здався.
– Ну ладно вже. Чого ви там хотіли? Інтерв'ю? Давайте поговоримо після кіносеансу. Так буде зрозуміліше, що до чого.
У машині на мене вже чекали колеги з моєї порцією сирного попкорну. Він, до речі, був набагато смачніший за тоц, що дають у кінотеатрах. Якби назва бренду не було рекламою, я б його написала.
Якщо ви дивилися американські фільми 90-х, то напевно помітили, що один з найкращих варіантів проведення побачення – це перегляд фільму в автомобілі. Мало хто тоді розумів, що звук транслюється не ззовні, як у традиційному кінотеатрі, а за допомогою радіохвилі в авто. Якість звуку на хвилі 99,7 максимально порадувала. Чудове стерео, жодного збою або шуму.
До речі, ось вам моя порада: ретельно протріть лобове скло перед тим, як брати участь в автомобільному кінофестивалі. Це якщо ви не хочете висовуватися з вікон, щоб переконатися, що у головного героя немає потворною родимки на чолі.
У вікнах чужих автомобілів я бачила сімейні пари з дітьми і без. Вони були страшенно розслаблені того вечора. У маленьких жерстяних коробках на колесах панувало щось чарівне. Якась вібрація ідилії та сімейного щастя (бог мій, воно існує!), що розтікається по всьому авто.
Я повернула голову в салон нашої машини і відчула те ж саме.
Дорога, автомобіль – це символи. Наш окультурений мозок сприймає їх як подорож, як зміну обстановки і набуття більшої свободи. А подорожі, як правило, зближують навіть тих, хто не може сблизитися.
Це точно один з плюсів автомобільного кінофестивалю.
За шістьма вікнами лив дощ, десь далеко було чути шум салютів, атмосфера з кожною хвилиною набувала все більшої романтичності.
Після сеансу я згадала про мого співрозмовника, що жартував про марність журналістів. Він стояв в оточенні своїх товаришів тієї ж скандально-інтелігентної зовнішності. Вони обговорювали фільм.
Чоловік побачив, що я наближаюся, і, на подив, посміхнувся.
– Слухайте, я чесно зізнаюсь: очікував меншого. Але це просто фантастика якась!
– І що ж, Вас більше не турбує жахливий асфальт? – глузливо промовила я. Чоловік засміявся по-доброму.
– Якщо такі фестивалі проводитимуться частіше, я назавжди забуду про кінотеатри.
– О як! А чому?
– Тому що ти сидиш в своїй машині, серед своїх людей. Немає сторонніх звуків, як у кінотеатрі. Адже там як? Хтось жере, хтось перешіптується, хтось недоречно жартує, страх і жах! Тут же, якщо хтось шарудить пакетиками, то це не так сильно дратує – все ж таки не стороння людина. До того ж, особисто для мене величезний плюс – можливість регулювати гучність. Більше свободи – це завжди добре.
– Тут усе? Поїхали!
Ми їхали, і я бачила задоволені обличчя людей. Вони їхали додому, їхні губи обговорювали те, що з ними тільки що сталося. А сталося дійсно прекрасне. Такі заходи, безумовно, об'єднують. Часом у них можна сховатися від світу.
І так, більше свободи – це завжди добре. Не забувайте про це.
На FESTinCAR2020 показували "Мої думки тихі", "Додому", "Гірська жінка: на війні", "Герой мого часу", "11 дітей з Моршина", "DZIDZIO Контрабас", "Гетьман", "Українські шерифи", "Донбас". Автокінофестиваль підтримала програма "Культурна столиця".