Насті 25. У дев’ятнадцять вона пішла на війну, розтрощила там всі зуби і зіпсувала жіноче здоров’я. Стоячи після повернення на сцені у формі та яскравих уггах, вона розповіла про все у документальному перформансі. Серед глядачів у залі сиділа мама та бойові товариші:
– Мне всё нравилось. Когда я вернулась, я реально наслаждалась Киевом, шумным, ярким, с вывесками магазинов, с новыми открывающимися ресторанами, с концертами посреди города, с дискотеками. Мне было трудно понять своих парней, которые злились, что кто-то веселится, когда у нас война и умирают наши пацаны. Потому что для меня гражданка – это был реально единственный простой и понятный аргумент, который объяснял, что я вообще делаю на другом конце страны, с постоянной близостью смерти, с руками в крови и задницей в холоде. С постоянным ощущением, что ты не доел. Я, как и любой из ветеранов, плачу свою цену за эту войну. Не заплатила ни руками, ни ногами. Но я плачу зубами. Зубы раскрошились в пеньки, видимо им не понравилась моя боевая диета. Плачу припадками с гипертонусом всех мышц, с перекрыванием дыхания, с криками. Это как обряд изгнания демонов из девочки. Плачу отсутствием секса. Либидо, полностью подавленное горстями препаратов, которые я жру уже год, не располагает к этому совершенно.
Вона була стрільцем-санітаркою. Це людина, яка за потреби може надавати медичну допомогу. А перформанс "Я ветеран" після повернення Настя змогла зробити, бо до війни навчалась у акторській школі.
Потім була соціалізація (самостійна – тому що держава абстрагувалася від немедійних людей з військовим досвідом) і телебачення. Після майже річного лежання Настя пішла працювати на UA:Суспільне у програму "Культурна афіша здорової людини". Але бажання проговорити свій біль продовжувало накопичуватися всередині неї, доки вона не створила своє альтер-его Стасік. Під цим ім’ям в Інтернеті почали з’являтися кліпи.
"Щось страшне, але давайте ще" – писали під її відео на YouTube і робили їх вірусними. У 25 років її зробили "голосом Роду" та "жінкою-характерницею", яка отримує лайки за агресивність.
Коли на ютубі вийшла моторошна "Колискова для ворога" з російськими субтитрами, за першу добу вона зібрала 100 000 переглядів. Про це написали майже всі українські ЗМІ, і Настя стала відомою.
художницею-акціоністкою.
На "ГогольFest" у Дніпрі вона вперше підготувала короткий живий виступ з п’яти пісень. Ми зустрілися прямо перед ним у готелі "Жовтневий", аби зрозуміти, навіщо Настя все це робить.
В моїй голові сидів коментар, опублікований кимось під "Колисковою": "Потужно! Якщо хтось захоче робити телемости дружби з рашкою, то нехай це буде саундтреком".
Перше, що спитала:
– Які емоції мають виникати у людей, які дивляться ці кліпи?
– Я ж не режисерка емоцій. Мені не принципово, яка реакція буде, мені потрібно, щоб вона була.
– Для чого ти це робиш?
– В моїх вологих фантазіях я озвучую в своїй музиці якісь думки. Мої думки, мої принципи, мої бажання. Ні… Не так. Перше – я хотіла би бути для людей прикладом того, що можна говорити вголос. Особливо, що можна говорити вголос непопулярні речі. Те, про що вважається говорити соромно чи якось недостойно, наприклад. Друга історія – це те, що світ навколо мене стане таким, яким я хочу, щоб він був. Ми всі егоїсти.
– Яким він стане?
– Мені треба, щоб люди вміли говорити один до одного. Не просто викидати слова з рота, а дійсно проговорювати, аналізувати свої емоції, свої потреби. нормально проговорювати їх, слухати відповідь. Щоб між людьми налагодилася комунікація найвищого рівня. Від цього все піде далі.
– Наскільки серйозна проблема з соціалізацією військових в Україні?
– Проблема точно є. Я поняття не маю, як це має працювати. Але я точно знаю, що мають бути найняті фахівці, які знають, як це має працювати. Я хотіла б ніколи не замислюватися про це. Воювати взагалі мають тільки професійні військові, але сталося як сталося. Ми мали ось такі вихідні умови.
– Що ти робила, коли повернулася у Київ? Куди ходила?
– Я лежала. Давай почнемо з того, що я не ходила, а лежала. Я полежала вдома кілька тижнів, потім кілька тижнів в Тайланді, потім півтори місяці в Ізраїлі і далі продовжувала лежати може рік-півтори. Не ходила, не спілкувалась особливо.
– Чи готова аудиторія в Україні сприймати те, що ти зараз випускаєш?
– Звичайно, готова сприймати. Чи цікаво їй, чи відгукнеться їй – це інше питання. Але готова. Я не несу нічого надшокуючого. Неприємне, неприйнятне – так, шокуюче – ні. Шокує анатомічний театр.
– "Колискова для ворога" з приміткою "18+" шокує деяких людей.
– Це драматична пісня про страшні речі. Ми всі в контексті війни. Мені теж неприємно слухати цю пісню. А примітка "18+" не тому, що в цьому кліпі я роблю щось протизаконне, а тому що я хочу, аби цю пісню побачили в Росії. Там це обов’язкова примітка.
– Що чекати від Стасік далі, і чи слідкуєш за тим, що люди пишуть у коментарях?
– Я маю певну кількість речей, які хочу сказати, і я точно їх скажу. І так, я слідкую. Спектр претензій у коментарях великий: від непрофесійного вокалу і неприємної зовнішності до більш філософських питань типу "чё её карёжит".
– Це чіпляє?
– Зачепити мене не дуже легко. Коли мені кажуть, що в мене недостатньо професійний вокал, чудово розумію, що так і є. Я роблю все, щоб він став кращим. Але помовчати ще два роки, аби співати ідеально, я не можу, бо мені треба говорити. Вже оно в мене отут у горлі сидить.
Вона говорить, що давно засвоїла і вивчила, що сама. Не приварена, не склеєна, не зв’язана ні з ким. Це розуміння дає їй можливість не страждати через ситуативну самотність.
– Я можу ідентифікувати, що моє типу відчуття самотності – це просто нестача присутності когось. Я завжди сама, тому я не страждаю від самотності. В мене широке коло близьких.
Настя спілкується швидко і точно. У неї коротке волосся, великі очі, різкі рухи, і вже поза записом вона говорить, що все зробила абсолютно правильно. Я розумію, що вона дійсно не має конкретної мети і в жодному разі не вважає себе Месією, який несе людям те, що їм потрібно. Вона – людина, яка до сих пір соціалізується. І несе вголос те, що потрібно ЇЙ.
А блискучі уггі, в яких вона була на тому перформансі три роки тому, Настя побачила як раз у Дніпрі, коли поверталася з другої ротації. У магазині на вокзалі перед нею стояла дівчина у таких самих. Усіяних камінцями та з гарним візерунком. Настя тоді дикими очима дивилася на ці уггі, приїхала у Київ і купила собі такі. Бо це символ її "гражданки", за яку потрібно боротися.
