Це було на початку зими. Мені прийшло повідомлення від Олександра Колбасіна: "Напишу коротко. Я живу через дорогу від лікарні Мечникова і кожен день ходжу до хірургічного корпусу ставити машину. Бачу безліч швидких, лікарів у захисних костюмах, хворих на ШВЛ. Матеріалу дуже багато, він через дорогу". Саша запропонував нам зробити історію про медиків. Він важко перехворів на COVID-19 і захотів показати людям швидкі і реанімації, показати, що таке карантин, червона зона в лікарні і наскільки небезпечна третя хвиля, яка тоді починалася.
До цього ми були знайомі поверхово. Я знала, що він CEO, сценарист і продюсер студії комп'ютерних ігор, фотограф і оператор, до того працював журналістом.
Навесні він із камерою зміг потрапити у дві опорні по COVID-19 лікарні.
Ми завжди були на зв'язку: переглядали фото, висилали питання, слухали записаний писк генераторів, фіксували відчуття.
У ті дні, коли вся Україна опинилася в зеленій зоні, публікуємо уривки з його розповідей.
День перший
Клінічна лікарня швидкої допомоги
"Сьогодні все було більш-менш добре. Це той матеріал, який просто так не отримати. Лікарі не дуже охоче йдуть на контакт, але я розумію, що треба туди ходити, ходити, ходити, і контакт буде. Вони всі були напружені, насторожено до мене ставилися. Не знають, чого від мене очікувати, чого я хочу, хто я такий. Сьогодні я потрапив на четвертий поверх, там усе забито, майже всі люди похилого віку, але майже всі у свідомості. Я був здивований, але тут хороші умови.
Мене забрав Болтянський Станіслав Володимирович. Це завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Видно, що це надлюдина… Як він розмовляє, як ходить. З ним я спустився на третій поверх, у пекло. Там усе в поліетилені, картоні, і все пищить. Ритмічно пищить медобладнання, біжать графіки на екранах.
Звуки тебе огортають: писк, шум.
– Невесело, так? – запитав Болтянський.
– Зовсім невесело.
– Шість померлих за добу у нас. У середньому.
Практично всі люди там без свідомості. Але був чоловік років п'ятдесяти, він за мною оком стежив. Багато хворих лежали на животі. Жінки майже всі оголені.
Часто у звичайних палатах лежать важкі пацієнти. Я так розумію, вони там, поки для них немає місця в реанімації. Цей дідусь лежав на ліжку в несвідомому стані. До нього підійшла медсестра, щоб поправити маску. Вона назвала його на ім'я й по батькові та сказала: "Вас знімають, помахайте ручкою". Я подумав, вона говорить із ним просто щоб підтримати. Але несподівано дуже повільно він почав підіймати руку, не відкриваючи очей. Він спробував мені помахати.
"Найскладніше для мене – коли я не розумію, що відбувається. Так, люди живуть, люди хворіють, люди помирають, на жаль, це так. Але найгірше, проблематичне для мене – коли у мене щось відбувається, а я не можу це передбачити", – сказав мені Станіслав Болтянський, для мене надлюдина".
День другий
11-та міська клінічна лікарня
"До мене підійшла молода дівчина, у неї бабуся лежить важка, і вона готова поспілкуватися. Сама запропонувала… Я в середу приїду, вона ще буде. Олександра, восьма палата, я запам'ятав. Ця онучка для всієї палати – фея. Вона доглядає за всіма пацієнтами в ній.
Реанімація в цій лікарні маленька, на дві кімнати. Там лежало шестеро.
Усього я відзняв три поверхи. Шукав якісь асоціації: лежить жінка, дивиться у стелю, і крізь гардину видно швидку.
"Найскладніше – коли викликаєш труповозку. Відчуваєш, що начебто ти і робив усе правильно, але праця була марною, – каже Іван Петрович Корнута, завідувач терапевтичним відділенням 11-ї лікарні. – Поки, слава Богу, у нас хлопці працюють, не помічаючи втоми, з ранку до вечора, навіть до дев'ятої вечора, якщо треба. Медичний персонал, середній, молодший. Навіть розмов немає про те, щоб піти". Про це говорив і Болтянський. Ковід підняв пласт абсолютно різних лікарів. Одні сідали у машину швидкої допомоги і везли хворого з Кривого Рогу на самому початку, коли всі шарахалися від нього. А інші боялися перевезти пацієнтів з однієї лікарні в іншу.
Лікарі цікаво говорять. Думаю, відео вийде емоційнішим, ніж фото".
День п'ятий
11-та міська клінічна лікарня
"Середа. Минуло три дні з нашої зустрічі з тією дівчиною Сашею. Я повернувся, зайшов у потрібну палату, побачив, що ліжко прибране, подушка стоїть трикутником.
– Ви хочете знати, де пацієнтка?
– Хочу.
– Вона померла, – сказала мені медсестра. – А її онучка Саша більше не приходила.
Я сів і п'ятнадцять хвилин сидів на стільці. Зрозумів, що якщо людина хоче поговорити, треба знайти час і поговорити з нею. Особливо якщо це стосується лікарень і ковіду".
Зняти лікарів у неформальній ситуації неможливо. Вони зібрані, напружені, сконцентровані. Івану Петровичу телефонують раз на 30-40 секунд.
"У такій "бідній" країні як США існує окрема спеціальність – респіраторний терапевт. Це людина, яка займається тільки проблемами респіраторної механіки та штучної вентиляції легенів. У нас це великий шматок нашої спеціальності, але дуже складний, повірте. І коли доводиться керувати цим… особливо через телефон. Керувати різними апаратами з різним меню, різними характеристиками… це як грати в шахи на багатьох дошках, не бачачи цих шахів", – говорить Станіслав Болтянський. Мені запам'яталося порівняння з шахами.
Багато говорили про вакцину. "Щеплення – це з галузі доказової медицини. Поклавши руку на серце, можна сказати, що медицина – дуже неточна наука, друга після богослов'я, ймовірно. А щеплення – це якраз із галузі доказової медицини", – сказала ревматологиня з 11-ї лікарні, Катерина Естеркіна. Іван Петрович каже, що не так важливо, чим вакцинуватися, головне – вакцинуватися: "Індуси – не індуси, китайці, корейці, неважливо… Головне – провакцинуватися. Іншого способу побороти цю інфекцію у нас немає".
Лікарі на зміні з шостої ранку. "Понад рік я живу за таким графіком, що не знаю, одружений я чи вже ні. Буває, закінчуєш о другій годині ночі говорити з якоюсь із лікарень або зі своїм відділенням, щоб о 6 ранку… ми прекрасно знаємо, що о 6:00-6:30 – здавати звіт", – розповів Станіслав Володимирович.
Мені важко провести в захисному костюмі навіть пів дня. Болить усе тіло, тече піт, респіратор впивається в обличчя. Коли приїжджаю в одні й ті самі відділення за кілька днів, там змінюються пацієнти. Багато людей помирає. Як у реанімацію потрапляю, завжди мій годинник пищать, що у мене пульс підскакує. Але що більше я там знаходжуся, то більше розумію, що це потрібна справа. Лікарі хочуть, щоб більше людей замислювалися про свою безпеку. Якщо розібратися, подвиг починається там, де закінчується професіоналізм. І лікарям хочеться, щоб героїзму і подвигу в їх роботі було якомога менше".
Ми публікуємо цей матеріал, коли вся Україна опинилася в зеленій зоні, щоб кожен із нас пам'ятав, що графік лікарів від цього не змінюється і що попереду четверта хвиля.
Від нас теж залежить, скільки життів вона забере.
