Вчителі, які надихають власним прикладом.
У Дніпровському ліцеї інформаційних технологій учителі надихають не мотиваційними промовами. Вони повертаються з міжнародних чемпіонатів з медалями, приносять на уроки книжки з Харкова, читають поезію після хвилини мовчання й ведуть підлітків до театру. І саме так – через власний приклад – запускають у дітях те, що не працює за розкладом.
Учитель, який виходить на старт разом з учнями
Два роки тому Олексій Сторожук випадково побачив по телебаченню чемпіонат світу з легкої атлетики серед ветеранів. На екрані були люди віком 80, 90 і навіть 100 років – енергійні, зібрані, з очима, в яких жила жага руху й перемоги.
"Сказати, що я був вражений – нічого не сказати. Саме тоді щось остаточно "йокнуло" всередині. Вирішив повернутися до юнацької мрії, яку колись відклали дорослі обставини".
Олексій Васильович склав для себе чіткий графік тренувань, почав системно готуватися до стартів. Перші результати показали – потенціал є. Далі був чемпіонат України у Кам’янці-Подільському, а вже у березні 2024 року – чемпіонат Європи в польському Торуні, де Олексій Сторожук виборов бронзову медаль.
У серпні того ж року – чемпіонат світу у шведському Ґетеборзі. Планка підкорилася на висоті 155 сантиметрів – і знову бронза. А у жовтні 2025 року на чемпіонаті Європи на Мадейрі він здобув срібну медаль. Каже, що їхав туди ще й заради мрії: побачити батьківщину кумира багатьох хлопчаків – Кріштіану Роналду. Але найціннішим моментом стало інше: коли над островом пролунав гімн України.
Фізкультура, яка не стоїть осторонь
"Діти не роблять те, що їм говорять. Вони роблять те, що робите ви".
Це переконання – основа його педагогіки. Олексій Сторожук добре пам’ятає власні шкільні роки: після уроків – стадіон, змагання, командний азарт, бажання бути кращим. Саме там народжувався драйв, який формував характер.
Сьогодні ситуація інша. Війна, дистанційне навчання, комп’ютери й гаджети зробили урок фізкультури чи не найуразливішим предметом. Але він не дозволяє йому перетворитися на формальність.
"Коли ти сам гориш – з’являється шанс запалити цей вогник у серці дитини", – каже вчитель.
На уроках він не стоїть осторонь. Заходить в одну з команд, грає разом з учнями, навчає правилам і професійному володінню прийомами не словами, а дією. Так фізкультура знову стає живою.
"Мені не 15, і вони це знають", – усміхається він. – "Але вони бачать, яким сильним і гнучким може бути тіло, якщо з ним працювати".
Щоденна увага до власного тіла, регулярний рух та живий приклад поруч спрацьовують краще за будь-які моралі.
"Я не популяризую – я раджу"
Готуючись до вивчення роману Джейн Остін "Гордість і упередження", Тетяна Шумік свідомо придбала паперове видання харківського видавництва. "Бо це Харків. Треба купувати", – пояснила вона. Уже на другому уроці учениця запитала, де можна знайти цю книжку, адже в популярних книгарнях її не було. Для викладачки це маркер живого інтересу, який народжується з простого жесту.
Український контекст без примусу
Хоча основний предмет Тетяни Шумік – світова література, український контекст постійно присутній на її уроках у форматі органічного доповнення: через порівняння, історичні паралелі, переклади, імена.
Вона демонструє учням сучасні поетичні збірки, читає вірші після хвилини мовчання, згадує авторів, чия творчість пов’язана з війною. І робить це не як "обов’язкову патріотичну вставку", а як частину розмови про світ і людину в ньому.
Коли в 11-му класі йдеться про лауреатів Нобелівської премії, вона не минає українські імена, які були номіновані, але залишилися поза нагородою. Коли читають Райнера Марію Рільке – звертає увагу на переклад Миколи Бажана та на його роль у культурі. Це тихе, ненав’язливе повернення української літератури у світовий контекст.
Тетяна Шумік принципово уникає прямої агітації. Вона показує книжку, читає уривок, ділиться власним враженням і зупиняється. Далі рішення за учнями. Часто вони самі повертаються з питанням: де придбати, що ще почитати, з чого почати.
Театр як простір для власної думки
Окремий розділ викладацької роботи Тетяни Шумік – театр.
"Передусім відвідую ті вистави, що мають літературну основу. Аналізую їх, а потім рекомендую учням – без примусу, з урахуванням віку й психологічної готовності".
Обговорення вистав відбувається вже у класі: на уроках або консультаціях. Учні діляться враженнями, сперечаються, критикують, формують власну позицію. І, за словами викладачки, часто роблять це глибше й сміливіше, ніж дорослі.
Наприклад, після перегляду вистави за твором Сергія Жадана один із класів поділився враженнями: багато чого не зрозуміли, але чітко сформулювали, що саме викликало спротив, а що – зацікавлення. Для Тетяни це і є головний результат її роботи – не "правильна" думка, а власна.
Коли приклад учителя працює краще за профорієнтацію
Про Дарію Бесчастну – вчительку географії та економіки, ми вже розповідали в одній зі своїх попередніх статей. Але справжній масштаб впливу вчителя найкраще видно не з біографії, а з голосів учнів.
"Нам не нав’язували – ми самі обрали"
Кирило, 11 клас
Ліцей став для Кирила середовищем, де саморозвиток і волонтерство – частина щоденного життя: тут постійно організовують збори для військових, людей, які постраждали від війни, та тварин із притулків.
"Є вчителі, які своїм підходом зробили предмети значно цікавішими за інші. І тепер, думаючи про майбутню професію, я звертаю увагу саме на ті напрямки, що пов’язані з цими предметами".
Про Дарію Бесчастну він говорить не як про «вчительку», а як про наставницю:
"За час навчання вона стала людиною, до якої можна звернутися з будь-яким питанням і отримати справді слушну пораду. З’явилося відчуття, що є з ким порадитися навіть у темах, про які не завжди хочеться говорити з батьками".
Дмитро, 11 клас
Поза уроками Дмитро поєднує шахи, бокс і плавання, багато читає – передусім літературу з економіки та саморозвитку.
Спочатку він планував пов’язати життя з програмуванням, але переломним моментом став гурток з економіки:
"Саме тоді я зрозумів, що хочу займатися фінансами. Це повністю змінило моє бачення майбутнього".
Про роль учителів він говорить прямо:
"Вчителі ДНЛІТу справді вплинули на мій вибір. Вони не нав’язували рішення, а допомогли побачити, де мені по-справжньому цікаво".
Учитель може не знати, ким стануть його учні. Але якщо він горить своєю справою – у дітей з’являється шанс знайти власний напрям. І, можливо, вперше зробити вибір не "тому що треба", а тому що цікаво.
