Як святкували Різдво у родинах Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Лисенка та Михайла Коцюбинського?
Дід Мороз з’явився задовго до СРСР, першу різдвяну ялинку в імперії поставили не в Петербурзі, а в Одесі, а Новий рік став головним святом не випадково. Українське Різдво не зникло – його поступово витіснили, переписали й замінили, залишивши уламки сенсів. Про те, як працював цей механізм і чому сьогодні ми знову збираємо власну святкову пам’ять говорили разом із філологинею, лекторкою та дослідницею української культури Лізою Волошиною.
Родина, у якій традиції не встигли зникнути
Ліза народилася на Петриківщині – у родині, де українські традиції не відновлювали, бо вони ніколи не зникали. На свята за великим столом збиралися бабусі, дідусі, друзі родини й співали народні пісні.
"Бабуся – вишивальниця, мама – художниця петриківського розпису. На Трійцю квітчали дім, за васильками ходили всією сім’єю, діти бігали босоніж по траві. Я в цьому зростала і не думала, що це може бути рідкістю", – говорить дівчина.
Усе змінилося, коли Ліза поїхала до Дніпра вступати на філологічний факультет. Уже там стало зрозуміло: навіть серед дівчат із сіл далеко не всі мали такий досвід. Разом із цим з’явилося інше відчуття – сорому. "Коли я говорила українською, мені казали: "О, колхоз, село, "деревня"".
Те, що вдома було нормою – мова, пісні, родинні зібрання, – у місті раптом виглядало "немодним" і "непрестижним". Повернення до себе відбулося пізніше – через навчання й літературу. Сьогодні Ліза глибше досліджує українську культуру, читає лекції й допомагає іншим відновлювати те, що колись здавалося втраченим.
Фахівчиня каже, що масовий інтерес до всього українського справді спалахнув у 2022 році – і це було відчутно. Українська мова, символи, меми, фрази зі Зміїного, пес Патрон, нескінченні "Доброго вечора, ми з України" – усе це раптом стало модним.
"Це не добре і не погано. Це нормально. Краще хай у тренді буде українське, навіть трохи крінжове, ніж російське. Навіть ця нео-шароварщина, зробила важливу справу: почала витісняти чуже з нашого простору".
Але за декором та мемами, швидко з’явився запит на глибину.
Християнство намагалися нав’язати – але українці не відпустили своє
Ліза пояснює: якщо повертатися у давні часи, то на території України, як і по всій Європі, побут й світогляд населення визначалися язичницькою традицією. Усе трималося на природі, землі та сонці.
Новий рік святкували навесні – у день весняного рівнодення. І це було логічно: зима відступає, день стає довшим, земля оживає, попереду – врожай. Для аграрних народів це й був справжній початок життя. Увесь рік будувався навколо сонячного циклу і люди чітко знали чотири ключові дні: весняне та осіннє рівнодення, зимове та літнє сонцестояння.
Саме до них і були прив’язані свята. Не Різдво й не Великдень – а давні обряди, пов’язані з народженням світла, землею, врожаєм та оновленням.
Коли у Х столітті християнство прийшло на ці землі, його намагалися нав’язати. Старі культи викорінювали, ідолів нищили, нову віру проголошували єдино правильною. Але українці не відпустили свого. Вони формально прийняли християнство – і водночас залишили старі сенси.
"Церква хотіла стерти язичницьке, але не змогла. У нас традиції виявилися сильнішими", – каже Ліза.
Старі свята ніби отримали нові назви. Зимове сонцестояння стало Різдвом. Весняне рівнодення – Великоднем. Літнє сонцестояння – Купала. Християнство не перемогло давні традиції – воно було змушене інтегрувати їх.
Саме тому українське християнство таке "дивне" та живе: ми досі несемо до церкви яблука, мед, воду, хліб – усе, що вродило. У нас поруч із християнськими святами спокійно існують обереги "від відьом", свічки "від грози" і віра в те, що речі можуть захищати – хоча в чистому каноні цього не має бути.
"У Біблії немає точної дати ні народження, ні воскресіння Ісуса Христа, тому церква сама визначала, коли святкувати – і прив’язувала ці дні до вже знайомих людям моментів сонячного циклу. Саме так у Європі Різдво закріпилося за датою, близькою до зимового сонцестояння – 25 грудня".
Чому саме ялинка стала символом Різдва
Фахівчиня пояснює: дерево в будь-якій культурі – сакральний символ. Воно уособлює рід, безперервність життя та вічне переродження: щороку "вмирає" й знову оживає. Саме тому дерево здавна вважали носієм особливої сили.
Але ялинка як різдвяний символ з’явилася не одразу й не з біблійних текстів. Її шлях почався у середньовічній Європі – з церковних "райських вистав". У храмах ставили п’єси про Адама та Єву і для них потрібне було райське дерево з плодами. Яблуню взимку знайти було неможливо, тож її замінили хвойним деревом – зеленим навіть у холод. На гілки чіпляли яблука й горіхи – перші "ялинкові іграшки". Так ялинка стала образом райського дерева.
Згодом церква заборонила ці вистави, але образ ялинки вже закарбувався у традиціях. У XVI столітті його підхопили протестанти, зокрема Мартін Лютер, і саме через німецькі громади ялинка поширилася Європою. На початку ХІХ століття Україна була розділена між Австро-Угорщиною та Російською імперією і довгий час вважалося, що першу ялинку в межах імперії поставили у Петербурзі.
Насправді ж перша різдвяна ялинка у Російській імперії з’явилася в Одесі – у 1811 році. Її встановили за губернаторства герцога де Рішельє – того самого, чия постать сьогодні асоціюється з міськими пам’ятниками та Палацом Потоцьких. Саме Одеса стала точкою входу європейської різдвяної моди – значно раніше, ніж столиця імперії.
Тому українське Різдво довгий час було двошаровим. У родинах інтелігенції ХІХ – початку ХХ століття поєднували європейську ялинку й автентичні українські обряди. У спогадах родини Косачів – Лесі Українки – згадується різдвяна ялинка поруч із колядками. У сім’ях Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Миколи Лисенка Різдво святкували з ялинкою, але без відмови від української вечері, пісень та обрядової традиції.
Міф про "радянського" Діда Мороза
Досі поширеним є уявлення, ніби Дід Мороз – це винятково радянська вигадка, створена пропагандою СРСР. Насправді – це міф. Образ Діда Мороза з’являється значно раніше – ще наприкінці ХІХ століття за часів Російської імперії. Він фігурував у дитячих казках, віршах і фольклорних сюжетах як міфологічна істота, пов’язана із зимовим циклом та самим явищем морозу. Зокрема, образ Діда Мороза зустрічається і в українській літературі того часу – його використовував у дитячому вірші Олександр Олесь.
"На Різдво горить ялинка,
Свічечки блищать…
Дітки бігають круг неї…
Дід Мороз прийшов у хату
І поклав мішок,
А в мішку всього багато
Для малих діток".
Первісно Дід Мороз не був ані лихим, ані пропагандистським персонажем. Це був узагальнений казковий образ "зими" – істота з лісу, символ холоду, природи й сезонних змін, яка з’являлася в дитячих забавлянках та казках без ідеологічного навантаження.
Чому Дід Мороз став символом СРСР
Коли на території Російської імперії у ХІХ столітті почала поширюватися європейська традиція різдвяної ялинки, постало практичне питання: хто має приносити подарунки дітям. У Західній Європі цю роль виконував Святий Миколай, але у православному контексті Російської імперії він не закріпився саме як "дитячий дарувальник".
Для українців Святий Миколай був універсальним покровителем – захисником жінок, дітей, мандрівників, ремісників, мисливців, пасічників. До нього зверталися з будь-якою життєвою проблемою, а не лише з дитячими проханнями. Саме тому він не був "звужений" до ролі різдвяного персонажа з подарунками.
У пошуках відповідного образу імперська культура поступово звернулася до фольклорного Діда Мороза – нейтрального, казкового персонажа, який не мав чіткої релігійної прив’язки. Так цей образ почав закріплюватися ще до радянського періоду.
Після встановлення радянської влади комуністи спочатку не приділяли великої уваги релігійним святам. У 1920-х роках Різдво навіть залишалося державним вихідним: у різні роки його відзначали 25 грудня або 7 січня через календарну плутанину.
Згодом радянська влада спробувала не скасувати свята одразу, а змінити їхній зміст. У 1920-х роках з’являються ідеологізовані "покручі" колядок та різдвяних текстів із пролетарською риторикою, п’ятикутними зірками та згадками Леніна. Однак суспільство ці експерименти не прийняло.
Реакцією стала радикальна заборона: наприкінці 1920-х років Сталін особисто скасовує Різдво, ялинку й образ Діда Мороза. Таким чином, на певний час Дід Мороз узагалі зникає з публічного простору СРСР – це ще раз спростовує тезу про його "споконвічно радянське походження".
"Коли Різдво забрали, людям залишили Новий рік"
Повернення Діда Мороза й ялинки відбулося у середині 1930-х років – на тлі Голодомору, масових репресій і піку Великого терору. Радянська влада добре усвідомлювала: на фоні страху, насильства й тотального контролю суспільству потрібна хоча б мінімальна "віддушина" – свято без релігійного змісту, без сімейної глибини, але з відчуттям нормальності.
Так і зʼявився радянський Новий рік. Ялинку й Діда Мороза повертають, але вже в іншій якості як інструмент державної ідеології, масовий і публічний, повністю відірваний від Різдва. У 1937 році, в рік піку сталінського терору, відбулася перша всесоюзна новорічна ялинка для дітей.
Її організували саме в Харкові – місті, яке особливо постраждало від Голодомору та репресій, де був "Будинок Слово", де знищували ціле покоління українських митців. Це було свідоме рішення: дати свято там, де травма була найглибшою. Саме в цей момент Дід Мороз остаточно набуває того образу, який згодом і почне асоціюватися з радянською новорічною традицією.
Чому Різдво – зовсім про інше
На відміну від Нового року, традиційне українське Різдво завжди було глибоко ритуальним та символічним. Воно тісно пов’язане з культом предків й пам’яттю про померлих. Навіть образ дідуха напряму відсилає до цього: "дід" як пращур, як уособлення роду.
Різдвяні обряди будувалися навколо пам’яті, спадковості та зв’язку поколінь. У багатьох регіонах на Святвечір ставили додатковий прибор або хоча б ложку – для душ померлих родичів. Часто ці предмети залишали на підвіконні або окремому місці.
До вечері готувалися цілий день, але їсти було заборонено до першої зірки. Господиня з ранку готувала страви, господар обходив господарство, благословляв обійстя. Перед тим як сісти за стіл, годували худобу – інколи навіть різдвяними стравами, бо для українців тварини були частиною родини, джерелом життя й добробуту.
Лише після виконання всіх ритуалів до хати заносили дідуха і ставили його на почесному місці – на покуті. Різдво вимагало тиші, зосередженості, пам’яті й внутрішньої дисципліни. Це було свято не про розваги, а про зв’язок із родом, землею, пращурами.
Щоб не плутатися в датах і краще розуміти, коли й що саме відзначають в українській традиції, ми підготували окремий гід – його можна подивитись тут.
