"Зараз, а не потім": чому дніпряни більше не відкладають відпочинок

"Зараз, а не потім": чому дніпряни більше не відкладають відпочинок

Село, де інтернет ловив лише у кафе, стрітарт Гамлета і морозиво під дощем в Іспанії. 

"Відпочину, коли все закінчиться" – так думали багато хто у 2022-му. А потім зрозуміли: чекати більше ніколи. У час війни відпочинок став не розкішшю, а способом виживання. Дніпряни переосмислюють подорожі: замість екзотики – тиша, замість all inclusive – Карпати, замість великих планів – "вихопити момент". КУСТ зібрав три особисті історії – про те, як після 24 лютого відпочинок перестав бути втечею і став поверненням до себе.

Марія викладачка фортепіаноі мама п’ятирічного сина

"Я вперше наважилась виїхати за кордон у 2024-му. Це був ковток тиші й стабільності."

Відпустка як стабільна традиція

До 24 лютого відпочинок для Марії був сталою традицією: дві поїздки на літо, стабільний формат заряду сил і спокою. Перший зазвичай припадав на День Конституції – кілька днів на Азовському морі. У серпні ж вирушали на довший відризок сезону – часто також на Азов або ж у Крим.

"Кримські поїздки запам'ятовувались найбільше. Природні краєвиди, морська свіжість, цікаві екскурсії й відчуття запланованої відпустки створювали простір спокою", – розповідає Марія.

Перший закордон і відпочинок без тривог

Початок повномасштабної війни став шоком: мова йде не стільки про відпочинок, скільки про психологічний стан. Перші місяці були про страх, напругу та неможливість запланувати бодай щось. До теми відпочинку Марія повернулася не одразу. Першу відпустку наважилась спланувати лише у 2024 році.

 "Рішення далося легко – хоча було трохи тривожно. Але оскільки чоловіки не можуть виїжджати, доводиться підлаштовуватись під обставини". 

До цього вона ніколи не була за кордоном поїздка в Болгарію стала першим досвідом.

"Серед усіх доступних напрямків Болгарія – найдоступніша за ціною. Там приємний клімат, море, і головне – відсутність тривог. Це дуже відчувається і дає змогу справді перепочити".

У цій подорожі Марія зрозуміла, що стабільне й спокійне середовище важливе не менше, ніж саме місце. 

"Маленькі діти гостро реагують на стрес. І коли поруч спокій – це ресурс і для дитини, і для мами".

Новий ритм: тривалий відпочинок, але раз на рік

Прямо зараз Марія з п’ятирічним сином знову проводить кілька тижнів на узбережжі Болгарії. За словами жінки, короткі поїздки всередині України стали менш зручними через складну логістику й високі ціни, тож родина вирішила: краще одна, але тривала й добре спланована відпустка.

"Ми відпочиваємо раз на рік, але надовго – приблизно на місяць. Інакше просто немає сенсу, бо дорога складна, адаптація займає час і фінансово теж не вийде поїхати двічі. Відпочинок має бути повноцінним", – пояснює Марія.

Софія — студентка-мандрівниця

"Мої місця сили тепер під обстрілами. Я шукаю ресурс у нових маршрутах."

Подорожі з дитинства і карта спогадів

Фото: з власного архіву Софії

Софія мандрує змалку. Ще до 2018 року вона встигла побувати у 22 областях України, а з 2019-го почала відкривати для себе Європу. Її карта спогадів – це пірси Одеси на світанку, купання з дельфінами в Чорному морі, стрітарт Гамлета на харківських вулицях, яблучні пиріжки біля Покровської церкви, червоні заходи на Мармаросах і засніжені Карпати взимку.

"Найтепліше згадую острів Джарилгач у Херсонській області й Харків – це мої місця сили. Але сьогодні вони або тимчасово окуповані, або під постійною загрозою. Тому я змушена шукати нові простори для дихання – і щоразу відкриваю нові глибини в знайомих пейзажах", – розповідає Софія.

Подорож, яка стала емоційною терапією

Після 24 лютого стиль її подорожей залишився таким самим динамічним і емоційним, але змінилася географія. Тепер основний вектор – захід України та закордон. Гори, невеликі міста, менш туристичні маршрути.

Фото: з власного архіву Софії

У серпні 2022-го Софія разом із мамою вирушила в Іспанію, щоб пройти Шлях святого Якова – 300 км гірської дороги. Це була не просто мандрівка, а важливий життєвий етап після перших шокових місяців повномасштабки.

"Ми йшли дорогою, плакали, сміялись, співали. Це було повернення до себе. Ми відчували підтримку від незнайомих людей, говорили про Україну, раділи пончикам у гірських селах. Це була подорож, яка навчила знову жити, попри все".

Плани на 2025: море, гори і ювілейна 30-та країна

Фото: з власного архіву Софії

"Цей рік вже став дуже насиченим. Я відсвяткувала свій маленький мандрівний ювілей – 30-та країна в скарбничці. Побачила північне сяйво, була на фьордах і це лише початок".

На літо у Софії вже заплановані походи Чорногірським хребтом і на Костричу. У планах – ще одна поїздка за кордон: на море, в тишу, де можна просто видихнути.

"Мені важливо знати, що десь є стабільність. Навіть якщо вона триває тиждень – це мій ресурс. І я його шукаю всюди, де можу дістатися".

Ліза — журналістка КУСТа

"Ми відпочивали там, де інтернет ловив тільки в кафе. Зараз це село в окупації."

Тиша, риба і відсутність вайфаю

Фото: з власного архіву Лізи

"Ми з сім’єю до початку повномасштабної війни відпочивали десь сім разів підряд в одному й тому самому місці це маленьке село в Приморську, яке називається Набережне", – згадує Ліза, журналістка медіа КУСТ.

У селі був лише один магазин, кілька турбаз і майже повна цифрова ізоляція. Але саме така відстороненість і робила його ідеальним: свіже повітря, чисте море, недорогі ціни, свіжа риба та сонце. 

"Це була така собі інтровертна ера. Щоб нормально вийти в інтернет, треба було підключитися до місцевого вайфаю в кафе".

Останній раз Ліза з родиною побували там у 2021-му. Тоді залишились на цілий місяць і саме такий темп дав змогу перезавантажити думки й тіло.

Нові ритуали: теніс, дріфт, турбази

Коли село опинилось в окупації, знайомий маршрут став неможливим. 

"Спершу я почала відпочивати в Дніпропетровській області – поїхала до Блакитного озера. Вода там прозора, але людей дуже багато. Це не заміна морю, але хоча б щось".

Згодом з’явились нові улюблені місця – турбази в області. Серед них "Дубовий гай" у Кам’янському – саме там Лізі зробили пропозицію під час війни. Також запам’ятались "Рівер Клаб", "Осокори" та інші. 

"Якщо раніше ми збирали гроші на одну велику подорож, то зараз я більше відпочиваю "в моменті". Почали грати в теніс, спробували дріфт на машинах, ходили з наметами. Це зовсім інше відчуття життя".

Улюблені локації в самому Дніпрі – це коса на Перемозі та Тунельна балка. 

Сучасні поїздки, як антидот до тиску новин

Після втрати можливості відпочивати у звичних місцях, Ліза з чоловіком почали свідомо відкривати для себе нові локації всередині країни. Головним орієнтиром стала не просто зміна обстановки, а занурення в атмосферу іншого ритму – спокійнішого, природнішого, без потреби планувати далеко наперед.

"Ми побували у Яблуниці, Поляниці, Яремче. Після кількох днів у Карпатах відчуваєш, що мозок перезавантажується", – розповідає Ліза.

Остання спільна подорож із чоловіком – до Одеси. Це був подарунок на день народження, і саме це місто залишило несподівано глибокий слід.

"Після Дніпра Одеса здається трохи легкою – ніби не бере на себе весь тягар новин і реальності. Але в цьому її цінність: вона дозволяє відчути безтурботність, яку вже не сприймаєш, як щось банальне. Мені було важливо це відчути".

На цей рік у Лізи з чоловіком вже є спільні плани: на осінь, до річниці весілля, вони хочуть поїхати ще в одну подорож – або повернутися в Одесу, щоб глибше її дослідити, або ж знову поїхати в Карпати.

Більше не чекають на ідеальний момент

Повномасштабна війна змінила не лише маршрути, а й сам сенс відпочинку. Якщо раніше його відкладали "на потім", то тепер шукають можливість вирватися хоча б на тиждень, хоча б недалеко, хоча б без тривог. Для когось це море в Болгарії, для когось Карпати чи озеро в області. Відпочинок перестав бути про комфорт тепер він про ресурс, без якого не вдасться йти далі. 

Психологиня Елліна Карепова наголошує: відпочинок це не розкіш і не ескапізм, а спосіб зберегти себе в умовах постійної напруги.

"Ми живемо в умовах невизначеності. І це, безумовно, ускладнює можливість дозволити собі відпочинок. Поки тихо – хочеться доробити всі справи. Багато звичних локацій більше не доступні, тож потрібно шукати нові варіанти – а це теж енергозатратно. Не дивно, що людина каже: "Ось після війни…", – пояснює вона.

Фото: з соціальних мереж Елліни

Вечірня прогулянка це теж відпочинок

За словами Елліни, повноцінне психологічне відновлення можливе лише після тривалого періоду спокою. Та навіть короткі паузи мають значення.

"Психіка повністю відпочиває приблизно за 21 день. Це як гальмування машини – потрібен час, щоб повністю зупинитися. Але навіть якщо змусити себе вийти на прогулянку після роботи — це вже добре. Це вже початок", – зазначає фахівчиня.

Особливо болісно відчувають перевантаження ті, хто працює в кризових напрямках: медицина, армія, волонтерство. Саме вони часто не дають собі права на паузу і зрештою вигорають.

"Я працюю і з військовими, і з волонтерами. Саме ті, хто не дозволяє собі перепочити, першими втрачають ресурс. Прогулянка, похід у театр або чашка кави – такі ж важливі, як і все інше. Це спосіб вижити, а не слабкість", підкреслює Карепова.

Психологічне вигорання: як зрозуміти, що час зупинитися

За словами психологині, у вигорання є чітка динаміка: 

неможливість зупинитися (людина постійно щось робить, бо інакше починає тривожитися);

порушення сну, уваги, пам’яті, зростання кількості помилок;

дратівливість, емоційна глухота, відчуття, що "усе дратує";

соматичні сигнали біль, проблеми зі шлунком, загальне виснаження.

Якщо вчасно не зробити паузу, тіло зробить це за нас.

"Коли організм не витримує – він просто вкладає людину. Через хворобу, апатію або гостру тривогу. Тому краще зупинятися раніше. І час для себе – це не опція. Це паливо, без якого не рушиш", підсумовує Елліна Карепова.

Поділитися: