"Сумую за домом, своєю кімнатою і татом"

"Сумую за домом, своєю кімнатою і татом"

Історія родини з Краматорська, яку розділила війна.

На початку повномасштабної війни Олена Щетініна вивезла двох своїх доньок з Краматорська, далі від бойових дій. За два роки вони встигли пожити й на Закарпатті й у Болгарії, та зупинилися врешті-решт у Дніпрі. Адже так ближче до рідного міста. Там і досі залишається тато дівчаток. Як переносять розлуку доньки Олени та Дмитра – читайте в нашому тексті. 

Олена та Дмитро. Фото: з особистого архіву жінки

"Ми думали, що це буде 2-3 тижні": як родина поїхала з Краматорська 

Велика війна застала родину Щетініних вдома – у квартирі на третьому поверсі. Дівчатка – 7-річна Ліза та 3-річна Мілана спала у своїх ліжках. Тим часом батьки вже бачили перші жахливі фото з міст, які опинилися під обстрілом. Сім’я одразу вирішує перебратися до приватного будинку бабусі – там принаймні є підвал. І з того часу кожну тривогу спускається під землю. Але подумки члени родини кажуть собі: "Це ненадовго, залишилося пару тижнів". 

"Ми вирішили виїжджати 3 березня, тоді у Краматорську ще не було жахливих обстрілів. Поїхали на Закарпаття, дорога зайняла 4 дні, адже всі їхали одними й тими самими дорогами. Я – за кермом, в машині двоє дітей. Досі памʼятаю цю поїздку", – розповідає Олена. 

У Закарпатській області жили друзі родини, там Олена з двома дітьми й оселилася: 

"Життя таке тихе було в тому селі – худоба, господарство. Ми просиділи там до липня, потім наважилися поїхати до Дніпра. Знайшли квартиру. Але це був 19 поверх, і у часи блекаутів спускатися-підніматися було важко". 

Чоловік Олени вмовляє її перебратися до Болгарії, якомога далі від небезпеки. У закордонній країні, згадує жінка, її здивувало відношення до українських переселенців: 

"Якщо чесно, то вони нас не люблять, їм потрібні росіяни, які приїдуть з грошима таке у мене склалося враження. Ми на собі відчували цей негатив". 

Так, врешті-решт Олена з двома донечками переселилася до Дніпра, ближче до тата дівчаток, увесь цей час він залишався у Краматорську. 

Олена та Ліза. Фото: КУСТ

"Дуже важко, що ми розділені": як живе родина на два міста 

Ще до початку повномасштабної війни у Дмитра (чоловіка Олени) був бізнес у Краматорську – виготовляв деталі для станків. Підприємство намагався запустити його й у Дніпрі – навіть перевіз усе обладнання. Але виявилося, що починати усе наново не має сенсу, каже Олена: 

"Там у нього є перевірені робочі – слюсарі, електрозварювальники, вони знають свою справу. А тут – нічого. Тому чоловік повернувся у Краматорськ і знову почав працювати над своїм бізнесом". 

Приїжджати до дочок і дружини у Дмитра часто не виходить: буває у Дніпрі раз на місяць, інколи – двічі-тричі. Але цього часу завжди не вистачає, каже Олена: 

"Ми разом 15 років, і війна вперше нас надовго розлучила. Це так неправильно. Дуже важко, що ми розділені містами". 

Окрім того, жінка тривожиться за життя коханого, адже сирену у Краматорську можуть просто не встигнути увімкнути. Місто від лінії фронту – за 30 кілометрів. А одного разу Дмитро ледь не загинув від ракетного удару, згадує Олена: 

"27 червня минулого року він з друзями пішов у кафе. Я тоді збирала речі у Болгарії перед відʼїздом, голова була забита. І мені приходить від нього повідомлення "Я у RIA, живий". Я не зрозуміла, про що це. Дивлюся новини: по цьому закладу вдарили росіяни, 13 загиблих". 

Ліза та Мілана. Зліва у Краматорську, справа у Дніпрі.
Фото: з особистого архіву Олени

Дмитра тоді врятувала випадковість, розповідає Олена, за хвилину до того, як пролунав вибух, він вирішив піти у вбиральню: 

“Він тоді виламав двері туалету. Друзі його живі залишилися, плита впала прямо перед ними. За сусіднім столиком сиділи двоє дівчат з батьком, їх вбило”. 

"Найбільше сумую за татом". Як розлуку переживають дочки Олени 

"Там була моя подружка, з якою ми товаришували з садочка, вона зараз дуже далеко. Але ми інколи списуємося", – так про своє життя у мирному Краматорську розповідає 9-річна Ліза, старша донька Олени. Дівчинка сумує за домом і своєю кімнатою. Та понад усе, зізнається, скучила за рідними. З татом зідзвонюється відеозвʼязком щовечора: 

"Він мене питає, як у мене справи, чим я займалася сьогодні. Я сумую, бо він приїжджає не так часто, як хотілося б". 

Олена намагається мʼяко пояснювати донькам, чому тато в іншому місті, чому не може жити з ними. 

"Я розповідала, що зараз іде війна, на нас напала росія. Але я не хочу, щоб мої діти боялися. Бог милував, вони на собі це пекло не відчули", – каже жінка. 

Мілана. Фото: з особистого архіву Олени

До Дніпра дівчатка звикли швидко, згадує Олена, бо пояснила донькам, що так ближче до тата. А отже – він зможе частіше їх навідувати. Попри це, саме місто 9-річній Лізі не дуже подобається:  

"У Краматорську було набагато-набагато краще. Тому що тут завжди затори, сміття бачу на вулиці". 

Олена вирішила не переводити Лізу з Краматорської школи, тож нині дівчинка навчається онлайн. 

"У неї клас навчався за програмою “Інтелект України”, мені дуже подобалися їх уроки. Навіть у початковій школі там закладають фундамент знань з фізики та хімії. А у Дніпрі я такої можливості не знайшла", – пояснює мама дівчинки. 

Однак в онлайн-навчання є великий мінус, продовжує Олена: дитина не соціалізується. Тож, запланували так: якщо ситуація в Краматорську не покращиться, наступного року Ліза піде уже в дніпровську школу. 

"Дніпро не моє місто". Чому родина мріє повернутися додому

Краматорськ зараз – не те місто, де можна жити з дітьми, так для себе вирішила Олена: 

"Я приїжджала до чоловіка на Новий рік – людей на вулицях майже не було. Все працює до 19-20 години вечора, адже у Краматорську комендантська починається о 21. Ми б цілими днями сиділи у бабусі на городі. Крім того, є страх обстрілів, у Дніпрі спокійніше". 

Олена та Ліза. Фото: КУСТ

До того ж у великому місті більше можливостей для дітей: дівчатка відвідують танці, Мілану записали у садочок. А у старшої Лізи уже зʼявилися подружки серед сусідок. Однак Дніпро для родини все ще чуже, зізнається Олена.   

"Для мене дуже дивна різниця менталітетів. Ніби Донецька та Дніпропетровські області – сусіди, здавалося б, маємо бути схожі. Однак мені здається, що люди до нас дуже зверхньо ставляться. Навіть у нашому будинку один чоловік принципово з нами не вітався". 

Отож на питання про найбільшу мрію і 9-річна Ліза, і мама Олена відповідають однаково: повернутися додому. 

"Хочеться вірити в краще, що колись це пекло закінчиться. І ми будемо жити разом з чоловіком, у нашій оселі у затишному Краматорську", – підсумувала Олена. 

Ліза з подружкою. Фото: з особистого архіву Олени

Цей текст став можливим в межах програми "Єднання заради дії", що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО "КУСТ" та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.

Поділитися: