Розповідаємо історію родини переселенки з Лиману Ніни Полякової.
53-річна Ніна Миколаївна Полякова родом із Лиману Донецької області. За фахом вона – агроном.
"Я працювала із фермерськими господарствами, займалася перевіркою насіннєвого матеріалу. Фермери вирощували різні культури і привозили їх до нас у лабораторію. А ми брали проби й проводили аналіз, чи можна це насіння сіяти наступного року", – розповідає жінка.
Ніна 35 років у шлюбі з Миколою. Разом подружжя виховувало п’ятьох дітей. 30-річна Катерина – найстарша їхня донька. Нещодавно вона народила хлопчика, тож у Ніни з чоловіком тепер є онук. А також у сім’ї четверо прийомних дітей: двоє дівчат – 16-річна Настя і 10-річна Оля, двоє хлопців – 9-річний Андрій та Толя, якому було б тепер 16. У жовтні 2022-го Толя помер уві сні від зупинки серця.
"Ми звикли до того, що у нашій сім’ї завжди було багато людей, усе проживали й святкували разом", – говорить Ніна й не може стримати сліз. Вона має двох братів та трьох сестер, одна з яких нещодавно загинула під обстрілом.
Інша сестра Ніни, Зінаїда Миколаївна, відома у Лимані тим, що заснувала дитячий будинок сімейного типу. Зараз вона виховує сімох дітей, шестеро з яких – прийомні.
"Бог мені послав і одну, і другу дитину". Зінаїда, сестра Ніни, всиновила сімох дітей
Ніна каже, що саме сестра подала їй життєвий приклад, коли вирішила удочерити дівчинку з дитбудинку. Лікарі тоді сказали жінці, що вона не може мати власних дітей, але Зінаїда їх дуже хотіла.
Дівчинці Наташі з Волновахи було три, коли Зінаїда стала її мамою, – 16 років тому.
"Вона, знаєте, здавалася чимось схожою на Мауглі (персонаж "Книги джунглів" Редьярда Кіплінґа – прим. автора). Така ж зачіска і "дикий" характер. А зараз їй 19 років, і вона, ніби Гидке каченя з казки, перетворилася у прекрасного лебедя", – сміється Ніна.
Під час оформлення документів на усиновлення виявилося, що Зінаїда вагітна. У дитбудинку сумно зітхнули – мовляв, тепер дитину не забиратимуть.
"А Зіна каже: "Ні, Бог мені послав і одну, і другу дитину. Я все одно її візьму", – згадує слова сестри Ніна. Кровну доньку назвали Вікторією.
Згодом Зінаїда всиновила також і хлопчика – Вову. Раніше його уже всиновлювала інша сім’я, однак після розлучення подружжя прийомний батько зник із життя дитини, а мати через деякий час повернула Вову у дитбудинок. Ця подія неабияк травмувала його. Співробітниці дитбудинку розповідали, що перші півтора місяця Вова просидів у коридорі в очікуванні мами.
"Якось до нас у місто приїхав цирк. Зіна пішла на виставу разом зі своїми дітьми, а також туди привели дітей із дитячого будинку. Вова – відразу в сльози: "Мама, не віддавай мене!" Подумав, що його знову повернуть. Ледве заспокоїли", – зі смутком розповідає Ніна.
П’ять років тому співробітники служби у справах дітей запропонували Зінаїді створити дитячий будинок сімейного типу, якщо вона готова взяти до себе ще чотирьох малюків – від півтора до п’яти років. Це дозволило виділити сім’ї із бюджету двоповерховий будинок та допомагати їй закривати різні потреби за запитом до соцслужб.
"Усі свята ми відзначали у нас вдома із родиною Зіни. Жили на сусідніх вулицях, тому зібратися було не складно. Разом їздили на відпочинок, на озера поряд. Завжди було весело. Коли навколо тебе стільки дітей, ти й сам молодієш і душею, і тілом. Є і радості, але є і проблеми – постійно маєш щось вирішувати, тож часу для суму не залишається", – згадує Ніна мирні часи.
Зараз Зінаїда разом із сімома дітьми в евакуації в Івано-Франківській області.
Настя, яка дуже хотіла жити в сім’ї
У 2015 році Ніна волонтерила у дитячому будинку, приносила солодощі, розмальовки й одяг. Того ж року до Лиману через обстріли евакуювали вихованців дитбудинку в Горлівці. Серед них була і 8-річна Настя, яка дуже хотіла жити в сім’ї.
"Одного разу, коли ми прийшли в дитячий будинок, я помітила дівчинку з двома хвостиками. Потім ми дізналися, що Настя зовсім не любила заплітати хвостики, але чекала гостей, тому дозволила їх зробити", – розповідає жінка.
На той час донька Ніни й Миколи уже виросла і через навчання майже не приїздила додому. Без дітей подружжя "відчувало себе осиротілим", тому вирішило удочерити дівчинку.
"Настя перейшла в третій клас, коли ми її забрали, але ані писати, ані читати вона не вміла. Довелося наймати для неї репетитора", – пригадує Ніна.
Толя, якого мама постійно забирає додому, а потім знов віддає
5 років потому Ніна дізналася, що в дитбудинку з’явився 13-річний Толя, якого мама постійно то забирає додому, то знову повертає.
"Він – місцевий, з Лиману. Дівчата, які працювали у дитбудинку, розповідали, що бачили, як після одного такого випадку Толя кидався до матері в ноги, обіймав, плакав та повторював: "Мама, забери мене", – з гіркотою говорить Ніна.
Через деякий час біологічна мати Толі народила дівчинку. У пологовому жінці не відразу віддали документи на дитину, оскільки знали про те, як вона поводиться зі старшим сином. Тоді мати вкотре забрала Толю з дитячого будинку із наміром цього разу начебто сумлінно виконувати свої батьківські обов’язки. Проте коли вона отримала документи доньки, жінка вкотре повернула Толю до дитбудинку. Згодом молодшу сестру Толі їхня біологічна мати залишила на виховання бабусі.
Пізніше жінка народила ще одного хлопчика і також втратила батьківські права над ним. Меншого брата Толі всиновила сім’я з Лиману, яка постійно підтримувала з Толею зв’язок і цікавилася його життям. Тим часом із рідною бабусею хлопець не спілкувався, як Ніна його не вмовляла.
"Одного разу ми поїхали в Трускавець, у той же час, коли там були його бабуся та сестра. Я запропонувала Толі познайомитися, обмінятися телефонами, бо ж інших рідних по крові у нього немає. Але він не захотів. Сказав, що бабуся його дуже била в дитинстві, тож не хотів згадувати це та підтримувати зв’язок", – пояснює Ніна.
Толя швидко почав називати її мамою, був лагідним хлопчиком, любив обійми та поцілунки. Зі свого боку прийомні батьки намагалися дати йому те дитинство, якого у хлопчика раніше не було.
"Ми намагались і на море їздити, і різні заходи відвідувати. На "ялинку" в Краматорськ, щоб показати, як живуть діти в соціумі. Настя ходила на східні танці, "брала" багато призів. Толя – на важку атлетику, підіймав штангу", – розповідає Ніна.
Через два місяці після початку повномасштабного вторгнення сім’я виїхала з Лиману. З того моменту ворожі снаряди поцілили в їхній будинок тричі. Толя вирішив вступати на зварювальника у коледж у Львові. Ніна разом зі своєю сім’єю, сім’ями старшої доньки та сестри чоловіка якийсь час переїжджали від одного тимчасового притулку до іншого, допоки теж зрештою не опинилися у шелтері у Львові. Толя на тоді уже навчався в коледжі й жив у гуртожитку.
"Він був здоровий, міцний хлопець, ні на що ніколи не скаржився. І одного дня мені зателефонував завідуючий кафедрою та сказав, що сталася біда. Ми думали, Толя вліз у якісь проблеми. Але ні. Зранку сусіди по кімнаті намагалися збудити Толю, а виявилося, що він помер. Лікарі сказали, це серцевий напад. Мовляв, він занадто швидко виріс, за два місяці його нога з 38 розміру стала 41. Серце не впоралося з такими швидкими змінами. Я чула, що від цього помирають, але не уявляла навіть, що таке може трапитися з нами", – говорить Ніна.
Толя помер 30 жовтня 2022 року. Йому було 15 років.
Батько загинув просто на їхніх очах – історія Олі та Андрія
Після смерті Толі Ніна вирішила розповісти про нього у телеграм-каналі новин лиманської громади. І там побачила відеосюжет про Андрія та Олю Гінькіних із села Торське.
Їхній батько Анатолій Гінькін загинув під час обстрілу на очах сина й доньки – 9-річного Андрія та 10-річної Олі. Діти опинилися у зоні бойових дій наодинці з бідою: їхня мати Надія померла від хвороби ще 5 років тому, а старша сестра Вікторія не мала змоги опікуватися малечею, бо увесь час віддає догляду за власним сином – хлопчиком з інвалідністю.
Під час обстрілів Оля та Андрій разом із батьком намагалися сховатись у підвалі. Діти встигли забігти, а їхній батько – ні.
Ті лиманці, які продовжують допомагати вихованцям місцевого дитбудинку, запропонували Ніні та Миколі усиновити Олю й Андрія.
"Ми поїхали знайомитися з ними на Закарпаття. Діти тоді були в таборі. Вони категорично не хотіли в дитбудинок, плакали та просили знайти для них сім’ю. Ми побачили звичайних, наляканих дітей", – пригадує жінка.
У грудні 2022 року Ніна з чоловіком усиновили Олю й Андрія.
"За пів року ми почали розуміти одне одного з пів слова. Діти надолужували весь матеріал, який пропустили з грудня, бо ми вирішили призупинити їхнє навчання на перший час. Дуже складно було, однак ми впоралися. Учителька хвалила їх обох, казала, що вони швидко вчаться", – говорить Ніна.
Іноді, каже жінка, Андрій прокидається вночі від жахів, сновидою ходить по кімнаті. Кожен раз йому сниться той жахливий день, коли вони з сестрою втратили батька.
"Психолог говорить, що у Андрія є провина на душі. Він звинувачує себе в тому, що батько загинув. Мовляв, це він його покликав ховатись. Оля ж проживає все в собі", – розповідає Ніна.
Однак під час останніх бомбардувань Львова, коли дівчинка почула сирени, її почало трусити від страху. Психологи порадили батькам якомога менше згадувати пережитий жах.
Вікторія, старша сестра Олі й Андрія, активно спілкується і з ними, і з Ніною, родинних зв’язків не втрачає.
"Ми їх усюди возимо й балуємо. Були на Закарпатті на термальних водах, в аквапарку, на різних заходах. Оля ходить на танці, Андрій – на дзюдо. А зараз ми відпочиваємо в Туреччині за програмою організації "Діти Героїв". Тут вони вперше побачили море", – розповідає жінка.
Нещодавно в Олі був день народження, який гучно відсвяткували всім шелтером. Батьки замовили аніматорів і фотографа.
"Навіть бабця Галя, якій 92 роки, танцювала разом із нами. А Оля плакала і казала, що у неї такого свята, красивого торта та кульок ніколи не було", – усміхається Ніна.
