Стріт-фотограф Даша Орлянська про мистецтво бути непомітною
Даша – дніпровська фотохудожниця, яка в травні увійшла в топ-100 фотографів світу за версією 35AWARDS. Ми поговорили про те, з чого почався її шлях, як тренувати свої навички і де у Дніпрі знайти однодумців та натхнення.
Чи є в нашому місті ком'юніті фотографів?
У нас є фотошколи, всередині них, як правило, є ком'юніті, але вони орієнтовані більше на комерційну зйомку. Ще у нас є клуб "Автор", якому вже 15 років. Це єдиний клуб художньої фотографії Дніпрі. Туди я прийшла лише місяць тому, і мені сподобалося. Я шукала людей, для яких фотографія – це в першу чергу мистецтво. Наші зустрічі за духом чимось нагадують зустрічі моїх улюблених імпресіоністів 1874 року. Зараз у нас йде виставка в художньому музеї, де представлено 110 фотографій – найкращі роботи учасників клубу за 15 років. Хоч я і новенька, там є і мої роботи.
З чого почалося твоє захоплення фотографією?
Я мріяла про фотоапарат з раннього дитинства. Пам'ятаю, як із захопленням дивилася на плівкові фотоапарати, і коли ніхто мене не бачив, робила вигляд, ніби щось фотографую. Весь час робила фотозамальовки в своїй голові. Це триває, до речі, і до цього часу: коли я без фотоапарата, я роблю кадри в голові і потім можу їх "перегортати".
У 10 років я виграла шаховий турнір – це були мої перші зароблені гроші. Тоді я купила свій перший фотоапарат і плівку. І відразу почала робити непостановні фотографії, тому що постановні мене завжди сильно лякали.
Чому?
У третьому класі нас фотографували для шкільного альбому. І у мене була якась дивовижна реакція на спалах: коли мене фотографували, я тікала, то ліворуч, то праворуч. Фотограф дуже сердився. Мамі поскаржилися, що у неї дивний дитина, яка боїться спалаху. Так що постановну фотографію можна вважати травмою дитинства.
Але в дитинстві у мене була й інша пристрасть – шахи. Увесь вільний час ішов на них. Навіть у школі було вільне відвідування. Часу особливо не було, і фотографію я закинула. Після школи вступила на фізичний факультет, а після закінчення університету стала займатися розробкою комп'ютерних ігор, зокрема, геймдизайном.
Чим конкретно займається геймдизайнер? Малює геймплей?
Я не малюю, моя задача – придумати гру. Я уявляю, як вона буде виглядати, як буде працювати математика всередині гри, розробляю правила. А далі ставлю завдання програмістам, художникам, музикантам. Це дуже цікава робота і, напевно, одна з найбільш творчих, які зараз існують.
Я так зрозуміла, що фотографія на якийсь час зникла з твого життя. Коли і чому ти знову взяла фотоапарат до рук?
Два з половиною роки тому я зрозуміла, що мене завжди тягнуло до фотографії. Коли у мене знову з'явився фотоапарат, я з ним уже не розлучалася.
Я займаюсь і соціальними проєктами, наприклад, у нас є фонд Влади Брусіловської (який втілив читальну арку на Катеринославському бульварі та ігрові зони для дитячих лікарень Cuba Buba – прим. ред.). Я активно фотографувала всі заходи, які ми організовували. Через пів року мені запропонували персональну виставку. Це було, звичайно, дивно. Хотіла відмовитися відразу, але друзі наполягли. І я подумала, що раз буде виставка, треба для пристойності піти на якісь фотокурси.
Але навіщо? Чого ти боялася?
Розумієш, на той момент майже всі фото робилися в авторежимі. Я нічого не знала про фотографію. Мені здавалося, що для людини, у якої буде персональна виставка, це несерйозно. Так, виходило непогано, але це все на якомусь інтуїтивному рівні. Я зрозуміла, що потрібно розвиватися, і вирішила піти на курси.
Це була фотошкола "Зелений квадрат", саме там я і дізналася, що знімаю стріт-фотографію. Цей курс дав мені хорошу базу, потім я продовжила самоосвіту. Стала їздити по музеях – Орсе і Лувр в Парижі, музей ван Гога в Амстердамі, відвідувати концерти у філармонії, надихаючись класичною музикою. Керівництво філармонії запропонувало мені стати їхньою фотохудожницею. Там я працюю вже майже рік. До кінця цього року на першому поверсі філармонії проходить моя виставка, приурочена до 80-річчя оркестру.
Більшість твоїх фотографій, які можна знайти в мережі, зроблені в Європі. А чи є якісь є улюблені місця для зйомок в Україні та Дніпрі зокрема?
Я хочу більше знімати у Дніпрі, порівнювати людей з різних районів. Усі наші сучасні кав'ярні зовсім не відрізняються від таких самих європейських, втім, як і відвідувачі цих закладів. Хоча в Європі поки що більше щасливих облич. Мене зачіпає, коли говорять, що Дніпро – депресивне місто. Моє завдання – показати фотографіями зворотне.
Я планую проєкт "Я люблю тебе, Дніпро" або "Позитивний Дніпро". Буду кожен день виділяти кілька годин, щоб бувати в нових районах, і одну з отриманих фотографій виставляти в мережу. Мені дуже хочеться впливати на міське середовище, показати жителям міста, яке воно насправді класне.
Хто герої твоїх фотографій?
Стріт-фотографія мені цікава саме тим, що я не знаю, яким буде наступний кадр. Знаєш, чому я називаю стріт-фотографію "духовною практикою"? Щоб знімати стріт, ти повинна повністю очиститися від думок. Ти повинна забути про будь-які проблеми. Фотографуючи, ти повністю розчиняєшся в тому, що відбувається, і починаєш усе вловлювати. Ти не шукаєш конкретний типаж людини, ти чекаєш, що відбудеться якась історія. І вона завжди відбувається.
Через рутину ми перестаємо помічати все навколо. Фотоапарат здатний уповільнити життя, здивувати і показати зовсім інші ракурси. Ти дивишся кожному в очі, спостерігаєш історії, бачиш гру кольору і світла.
Мені цікава будь-яка людина. Я фотографую людей, у яких закохуюся. На момент зйомки я щиро люблю цю людину.
Як перебороти перший страх взаємодії з незнайомими людьми?
Стріт-фотографу-початківцю я раджу брати фотоапарат, йти на зупинку і знімати пасажирів трамваїв та тролейбусів через вікно. Все одно тебе не доженуть:)
Стріт-фотографу непогано б мати навички психолога. Він повинен розуміти, з ким можна зустрітися поглядами, а кого краще сфотографувати непомітно.
Ті, кого я фотографую, бачать мене рідко. Не тому що я боюся їх, а тому що не хочу порушити систему. Я хочу розчинитися і показати те, що є. Коли людина бачить, що ти її знімаєш, у неї змінюється погляд. Ти вже втручаєшся в історію.
Щоб удосконалюватися в стріт-фотографії, я давала собі різні завдання. Наприклад, щоб знімати непомітно, спочатку перестала дивитись у видошукач, потім і на екран. Зараз вже можу знімати не дивлячись. Таким чином людина, яку я знімаю, не відчуває дискомфорту, і я можу передати історію.
Ти шукаєш на вулицях ситуації, які відповідають твоєму настрою або певній темі? Чи все виходить спонтанно?
Бувало, що для тренування я ставила собі завдання. Наприклад, сьогодні я фотографую тему любові. Це можуть бути пташки, люди, листочки, що дивно лежать, коли здається, що вони дивляться один на одного. А в інший день я можу знімати все червоне, і щоб воно взаємодіяло одне з одним.
Як ти ставишся до суворих класичних правил композиції?
Вважаю, що їх можна порушувати. Якщо фотографія просить іншого, то треба робити те, що ти відчуваєш і висловлюєш. Є чудова книжка Зейгарника – "Міфологія композиції", там якраз про користь порушення правил.
Вважається, що фоторедактор може врятувати фотографію, поліпшити або підкреслити її особливість. Ти ним користуєшся?
Я дуже поважаю обробку, але вважаю, що стріт-фотографія – це документ того, що відбувається. Я роблю фотографії в форматі JPEG і не обробляю. Максимум – можу перевести в ч/б.
Якщо я хочу стати стріт-фотографом, я беру камеру, виходжу на вулицю, роблю знімки, дивлюся на результат і… Як зрозуміти, наскільки добре у мене вийшло?
Коли це комерційна зйомка, ти зазвичай розраховуєш на загальний тренд, на те, що подобається іншим. Коли це художня фотографія, зокрема, стріт, ти маєш покладатися більше на свої відчуття. Якщо вона чіпляє тебе і дорога тобі, то залишай.
Кажуть, у конкурсі 35AWARDS дуже довгий відбір. Але ти потрапила в сотню найкращих фотографів року. Поділися досвідом участі.
Премія 35AWARDS вважається однією з наймасштабніших премій для фотографів, у цьому році брало участь 112 000 людей зі 172 країн.
Відбір проходить у три етапи. Перший етап – онлайн-голосування, після нього половина фотографій відсіюється.
На другому етапі професійні фотографи відбирають найкращі роботи. Коли залишається 2-3%, починається третій етап.
На цьому етапі кожен член журі з 50 різних країн ставить кожній фотографії оцінку від одного до десяти. У підсумку вибирають по 5 фотографів з кожної категорії (портрет, макрозйомка, пейзажі та інші). Я пройшла в топ-5 у категорії арт-фотографія. Цим забезпечила собі вихід у топ-100 найкращих фотографів року.
А нещодавно організатори конкурсу запропонували мені стати членом журі від України в категорії "Арт-фотографія", так що всіх запрошую взяти участь.
Як молодий фотограф може заявити про себе?
Якщо ми говоримо про стріт-фото, то у нас не так багато фотографів, які працюють у цьому жанрі. Для початку достатньо просто почати фотографувати. І спілкуватися. Якщо хтось хоче зайнятися стріт-фотографією, я буду дуже рада, якщо мені напишуть. Я завжди готова щось підказати, я тільки за, щоб фотографія в нашому місті розвивалася.
Я б будь-якому фотографу порадила брати участь у конкурсах, їх дуже багато. Це можливість почути відгуки не тільки від своїх близьких, але і від фотографів у всьому світі.
Три історії стріт-фото
Тріо.
Слон, чайка і монах.
Я зробила цей кадр біля мого улюбленого музею д'Орсе в Парижі в минулому році.
Люблю цю фотографію. Здається, що завдяки таким моментам я стала вірити в дива, дивуватися життю і любити його ще більше. Адже в цьому кадрі мало моєї заслуги, я просто в якийсь момент натиснула на кнопку. Часто, коли гуляєш із фотоапаратом, відбувається багато дивовижного.
Це теж музей д'Орсе. Мене дуже приваблює мінімалізм у фотографії, зокрема, силуети. Знаєш, часто, дивлячись на якусь людину, я бачу спочатку її силует, а вже потім риси обличчя й інші деталі. Це у мене, напевно, від стріт фотографії та любові до мінімалізму.
Копенгаген, 2018.
Фотографія про кохання і про життя. Думаю, що кожен тут може прочитати різну історію. Хтось зверне увагу на передній план, зробить акцент на взаємини пари, хтось на задній, на якому хлопець і дівчина тільки йдуть назустріч одне одному, а хтось зв'яже ці два плани.