Порожні могили, скарб, який охороняє змія, і в’язниця, яку підірвав Махно.
Люди гуляють у скверах, паркуються біля супермаркетів і навіть не здогадуються, що під асфальтом — поховання, підірвана губернська в’язниця та курган із ймовірним скіфським царем. Дніпро стоїть не лише на граніті, а й на шарах історії. Розбераємо їх разом зі старшою науковою співробітницею Музея історії Дніпра Катериною Попович.
Потьомкінська яма: місце, де гинула худоба та зникали люди
Одна з таких маловідомих, але напрочуд промовистих цікавинок – так звана "Потьомкінська яма" в районі сучасного проспекту Науки.
Попри те, що Катеринослав постав на березі Дніпра, централізованого доступу до води місто тривалий час не мало.
Катеринослав за першими архітектурними планами зводили на нагірній частині із центром на Соборній горі серед гранітних порід – далеко від берега та води. Передбачалося створення колодязів та великого водозбірного басейну на горі.
За розпорядженням Григорія Потьомкіна, для майбутнього басейну почали рити яму глибиною понад 20 метрів. Проте після його раптової смерті у 1791 році, всі роботи згорнули – так і не дійшовши до води. Величезний котлован швидко набув сумної слави серед місцевих.
"Перший генеральний план Катеринослава передбачав амбітну забудову на височині, але водопостачання виявилося ключовою проблемою. Місто фактично почали будувати там, де природного доступу до води не існувало", – пояснює Катерина Попович.
За її словами, проєкт басейну був не просто господарською необхідністю, а частиною великої імперської візії:
"Потьомкін прагнув створити показове місто нового типу з продуманою інфраструктурою. Яма для майбутнього резервуара стала символом цього задуму. Проте історія розпорядилася інакше".
У спогадах старожилів ця яма фігурує як небезпечне місце, де гинула худоба і навіть траплялися нещасні випадки з людьми. За свідченням архієпископа Гавриїла Розанова, ще у 1863 році сліди цього недобудованого колодязя зберігалися поблизу Преображенського собору впродовж десятиліть. А у 1887 році Олександра Молчанова згадувала про "величезну яму невдалої криниці", якої особливо остерігалися мешканці міста.
Катерина Попович додає:
"Містяни сприймали це місце як небезпечне й навіть фатальне. Воно нагадувало про невдалу спробу підкорити природу. Із часом яма перетворилася на своєрідну міську легенду".
Згодом місцевість забудували. Втім, "Потьомкінська яма" несподівано прислужилася у ХХ столітті під час прокладання метрополітену (закинута шахта другої черги метро). Місто знову повернулося до глибини, ніби продовжуючи діалог із власним минулим.
Сьогодні це місце можна знайти в районі проспекту Науки, неподалік сучасного супермаркету "Сільпо". І хоча від амбітного водогону XVIII століття не залишилося видимих слідів, "Потьомкінська яма" залишається нагадуванням про те, як складно місту було домовитися з водою на височині.
Сквер над порожніми могилами: забутий військовий цвинтар біля лікарні №9
Сьогодні це звичайний міський сквер – дерева, лавки, тиша. Важко уявити, що колись на цьому місці простягалися рівні ряди військових поховань. І що саме тут, біля 9-ї лікарні, існував німецький військовий цвинтар, який згодом зник без сліду.
У період нацистської окупації 1941–1943 років у будівлях лікарні розміщувався німецький військовий госпіталь. Померлих ховали просто у дворі. Так виріс обширний військовий цвинтар, який, за свідченнями, доходив аж до сучасного Мануйлівського проспекту.
Йдеться про поховання солдатів 198-ї піхотної дивізії Вермахту, зокрема 308-го піхотного полку. Перші могили з’явилися вже у серпні–вересні 1941 року – під час боїв на Ломівському плацдармі. Місто ще не оговталося від боїв, а поряд із лікарняними стінами вже формувався новий, мовчазний ландшафт війни.
Про існування цього кладовища стало відомо завдяки аерофотознімкам 1944 року, які виявив дніпровський блогер та краєзнавець Артем Костюк. На світлинах добре помітні ряди поховань на тлі бокового фасаду лівого крила центрального корпусу лікарні – геометрично впорядковані, майже документально холодні.
Після завершення війни цвинтар певний час зберігався. У 1945–1955 роках діяла міжнародна угода між СРСР та Німеччиною щодо догляду за військовими похованнями. Однак у середині 1950-х років кладовище ліквідували: могили зрівняли із землею, територію засадили деревами. Простір пам’яті перетворили на простір забуття.
Згодом питання німецьких військових поховань знову постало вже в межах українсько-німецьких домовленостей про розшук таких могил, ексгумацію та перепоховання останків на спеціальних збірних кладовищах.
У 2023 році пошукові роботи біля 9-ї лікарні проводилися за участі приватного підприємства "Пам’ять і Слава" та представників Німецького союзу народної пам’яті. Під час шурфування виявлено несподіване: могили порожні. Останки, ймовірно, були перенесені раніше – але коли саме і за яких обставин, достеменно невідомо.
Сьогодні у сквері біля лікарні ніщо не нагадує про жахливе минуле цієї ділянки. Дерева ростуть там, де колись стояли хрести. Люди проходять повз, не знаючи, що під ногами – тінь цвинтаря, який зник.
"Тюремний замок" Катеринослава: фортеця, яку знищив колишній в’язень
Сьогодні район вулиці Батальйону Дніпро та скверу Героїв виглядає як звичайна міська забудова. Але з 1826 року саме тут стояла губернська в’язниця на 200 осіб. Містяни називали її "Тюремним замком", а площу довкола – Тюремною.
Триповерхова прямокутна будівля з чотирма кутовими вежами нагадувала середньовічне укріплення – звідси й назва "замок".
У 1840-х роках поруч звели арештантські казарми (район сучасної вулиці Лазаря Глоби), артилерійський манеж, згодом – земський арештний будинок. Район перетворився на цілий пенітенціарний комплекс.
У 1919 році, під час революційних подій, в’язницю та арештантське відділення підірвав Нестор Махно, який перебував тут у часи царської влади.
"Це була одна з найпомітніших споруд губернського Катеринослава. "Тюремний замок" формував цілий район – і в архітектурному, і в символічному сенсі", – зазначає фахівчиня.
У 1925 році на площі провели суботник та заклали парк. Нині це – сквер Героїв. І жодних мурів, які колись нагадували фортецю посеред міста.
Кургани під гіпермаркетом: скіфський цар біля Запорізького шосе
Мало хто знає, що на місці сучасного METRO на Запорізькому шосе колись височіли три кургани бронзової доби – ІІ тисячоліття до н.е.
Курганний могильник повністю розкопав у 2002 році археолог В. О. Ромашко. Після завершення досліджень на території пам’ятки з’явилися будівля "METRO Cash&Carry" та автостоянка.
Трохи далі, на перехресті шосе та Близнюківського узвозу, існували кургани Близнюки. У давнину їх згадували як орієнтири до Кримського шляху – поруч із іншими могилами, зокрема Сторожовим та Ґалаґанкою. Саме від цих пам’яток походить назва Близнюківського узвозу (колишня Яснополянська вулиця), що веде до Південного мосту.
Другий курган був скіфським. Його досліджувала експедиція ДНУ у 2007 році. У центрі кургану Близнюк-2 виявили поховання особи аристократичного походження – ймовірно, скіфського царя V століття до н.е.
Особливість поховання – три коня, покладені поруч із небіжчиком, що підкреслювало його статус. У могилі також була камера-льох із запасами їжі для "потойбічного життя". Також збереглися елементи озброєння та прикраси.
Дослідники В. Ромашко та С. Скорий припустили, що тут міг бути похований Орік – молодший син царя Аріапіфа. Він не був верховним царем, а правив лише частиною Скіфії.
Сьогодні над цими шарами історії – торговельні ряди й асфальт. А під ними – поховання, яким понад дві з половиною тисячі років.
Острів Кодачок: ложе царів і зміїна варта скарбу
Острів Кодацький (Кодачок, Козачківський, Козацький, Пороховий) розташований нижче за течією Лоцманської Кам’янки, біля правого берега Дніпра, навпроти балки Нижньої Сажавки. Невеликий, скелястий, ніколи не затоплюваний весняною водою.
До будівництва ДніпроГЕС дістатися сюди можна було пішки – камінням, що виступало з води.
Історик Дмитро Яворницький називав Кодацький острів "цілим музеєм різної старовини", адже він був укритий людськими кістками, кам’яними сокирами, молотками, зброєю різних епох. Частину знахідок знищили під час будівництва порохових складів – саме від них закріпилася назва "Пороховий".
Археологи виявили тут дві стоянки кам’яної доби. На одній знайдено кам’яне корито та лежанку, а на скелі – піктограми із символами. Саме ця лежанка стала підґрунтям для легенд про "ложе царів": нібито сюди приїздили скіфські правителі для сакральних обрядів зачаття. Історичних підтверджень цьому немає, але міф живе.
Катерина Попович зауважує:
"Кодачок – це рідкісний приклад місця, де археологія й народна уява переплелися. Реальні знахідки кам’яної доби породили сюжети, які згодом стали частиною міського фольклору".
Є й інша легенда: отаман Іван Сірко нібито сховав на острові скарб, залишивши "охоронцем" зачаровану змію. На одній зі скель і справді можна побачити висічений барельєф змії. За переказом, коли перша змія померла, її місце посіли інші – і досі стережуть скарб. А той, хто знайде золото, не зможе винести його з острова: змія вкусить раніше.
Сьогодні Кодачок мовчить. Але під камінням – шари тисячоліть, а в легендах – історії, які не зникають.
