Як переселенка з інвалідністю стала майстринею манікюру у Дніпрі.
Ольга Сидоренко разом з трьома дітьми переїхала зі Словʼянська на Дніпропетровщину ще на початку повномасштабного вторгнення. Одразу стала шукати роботу, але роботодавці постійно відмовляли. Буцімто потребують або молодших кандидатів, або місцевих. Тож жінка бралася до будь-яких підробіток. Аж поки не натрапила на курси перенавчання.
Повну історію перекваліфікації Ольги та адаптацію до життя на Дніпропетровщині – читайте нижче.
"Наша квартира залишилася без вікон, без дверей". Як родина Ольги опинилася у Дніпрі
24 лютого 2022-го діти Ольги зі Слов’янську ніби знали, що робити, згадує жінка. Бо памʼятали, як воно було у 2014-ому. Усі, крім наймолодшої донечки (їй тоді тільки-но виповнилося півтора року, середньому сину було 6, а старшому 9).
"У 2014 все почалося з нашого Словʼянську. Російські військові були у місті, але наші намагалися тримати оборону, сепаратистів ганяли. Ми постійно у бомбосховищі ховалися. Місто залишилося під контролем України", – розповіла Ольга.
Проте діти обстріли переживали важко. Тоді ж, у 2014-ому, помер чоловік Ольги – мав проблеми з серцем. Тому у 2022-ому родина без вагань вирішила виїжджати. Речі були зібрані за лічені хвилини. "Діти були спокійні, знали, що мама усе вирішить", – посміхаючись каже Ольга.
Спочатку оселилися у селі під Нікополем, але у липні 2022-го росіяни стали обстрілювати й цю громаду. Родина перебралась до Петриківки. А останні пів року проживають у Дніпрі, бо у великому місті можливостей більше. Думали орендувати житло, проте ціни були завеликі, розповідає Ольга. Крім того, з собою взяли кішку, тож багато орендодавців не хотіли здавати помешкання сім’ї з твариною.
"Середньому сину вже 16, але він дуже боїться. Зараз ми мешкаємо у шелтері, то діти під час тривог самі йдуть у бомбосховище. 11-річна донька важко реагує, вона блідне, дихати їй стає важко, доводиться тримати на руках, заспокоювати. Після Словʼянська у них така реакція", – розповіла Ольга.
У місті залишилися знайомі та далекі родичі Ольги. У 2023-ому вона дізналася, що поруч з їхнім житлом влучив снаряд. Довелося їхати у Словʼянськ:
"Помешкання залишилося без вікон і дверей. Навіть стіни частково зруйнувало. Ми поїхали зі старшим сином – забили разом двері та вікна. Меблі довелося викинути – все було у склі".
"Всім були потрібні молоденькі, але з досвідом". Про пошук роботи на Дніпропетровщині
Раніше у Словʼянську Ольга працювала бухгалтеркою у банку. Потім пішла у декрет, а коли вирішила повернутися – її попросили піти.
"Бо діти – це лікарняні. Так мені сказали. Перед карантином я працювала у центрі Боротьби проти СНІДу медичною реєстраторкою. Потім почалася пандемія, я вирішила себе присвятити дітям. Адже стартувало онлайн-навчання, ніхто не розумів, що робити", – згадує Ольга.
Тож і на Дніпропетровщині жінка шукала, чи не потрібен кому бухгалтер. Також жінка вміла працювати у фотошопі, світлинами займається ось уже 20 років.
"Коли перший син народився, то я ночами робила фото, і навіть курси викладала. Реставрувала старі світлини. Але роботодавці сказали, що потрібні були молодші за мене працівники. Мені 49", – поділилася Ольга.
Пропонували жінці й ненормований робочий день, і неофіційне працевлаштування. Все це не влаштовувало:
"На одній вакансії переселенцям платили менше, ніж місцевим. Я зрозуміла, що ця недовіра повʼязана з тим, що ми можемо переїхати у інше місто. Іноді людям потрібно доводити: я буду працювати, не кину цю роботу".
Перший рік на Дніпропетровщині Ольга постійно моніторила вакансії в інтернеті. Десь надрукувала текст, десь допомогла зробити рекламу в фотошопі. Та взятися Ольга може не за кожну роботу, бо має інвалідність. У жінки проблеми зі слухом.
"Я погано чую інколи навіть зі слуховим апаратом. У дитинстві це було приниження, образи, є люди, які погано ставляться до людей з інвалідністю. Мені можуть запропонувати якусь роботу, але я розумію, що не впораюся. От, наприклад, продавчина, але я можу не почути клієнта", – пояснила Ольга.
З 1995 року жінка волонтерила у центрі допомоги людям з інвалідністю. Цим займається і досі, щоправда, через переїзд – телефоном.
"Це велика допомога". Як Ольга безкоштовно вивчилася на майстриню манікюру
Про програму перенавчання Ольга дізналася з інтернету. Одразу написала і попросилася на курс майстрині манікюру. Це було торік. За цей час переселенка пройшла аж три курси, аби підвищити кваліфікацію і впевнено тримати пензель у руці.
"З кожним курсом дізнавалася усе більше, поєднувала ці знання, і розуміла, де є помилки, як можна зробити краще. Вік у мене такий, що не хочеться працювати на когось. До того ж мені подобається робити дівчат чи жінок щасливими і впевненими", – каже Ольга.
Перенавчатися переселенцям дає можливість проєкт "WEACT ІІ" від Фонду Народонаселення ООН в Україні – UNFPA Ukraine, за фінансової підтримки Європейського Союзу, у партнерстві з громадською організацією Інноваційні соціальні рішення. Ользі допомагала карʼєрна радниця Карина.
"До цього у нас були курси бровістів, зараз манікюр. Звісно, деякі дівчатка бояться починати. Не розуміють, як це може бути безкоштовно. А потім у них горять очі, і ти розумієш, що ця людина буде заробляти манікюром на життя", – розповіла Карина Миротіна.
Курс містить теорію, практику і роботу з моделями. Усі випускниці отримують стартовий набір – лампу, фрейзер, пилочки та декілька баз для манікюру. А ще – сертифікат міжнародного зразка.
"Ми як карʼєрні радниці розповідаємо про гранти, різні можливості, як відкрити ФОП. Ми робимо все, щоб вони зрозуміли: навіть якщо переселенці залишилися без дому, ми вдячні їм за те, що залишилися в Україні. Ми їх приймаємо, вони – наші", – додала Карина.
Протягом курсів, згадує Ольга, не все давалося просто. Проте викладачі підтримували, потроху стало виходити.
"Спершу робила манікюр собі, потім стала фарбувати нігті дівчаткам у шелтері. Зараз працюю у соціальному салоні краси", – розповіла переселенка.
Ольга постійно намагається рости: дивиться відеоуроки в інтернеті, дізнається про нові техніки, вчиться малювати на нігтях:
"Це перенавчання – велика допомога для нас. Але людина скористається цією можливістю тільки, якщо дійсно цього хоче. Потрібно не опускати руки. У жінок, які хочуть, все вийде".
Нині в Ольги одна мрія: повернутися додому у Слов’янськ. І там заснувати свій манікюрний салон. Цю ідею, каже, виношувала ще до повномасштабної війни, проте не склалося:
"Тож поки я вчуся робити манікюр. А з часом хочу навчати вже сама. Так, плани Наполеонівські. Я не Наполеон, але зроблю".
Цей текст став можливим в межах програми "Єднання заради дії", що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО "КУСТ" та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
