Подружжя пенсіонерів з Курахового розповідає про своє життя до війни та вже після.
Подружжя Биченків у шлюбі вже 50 років. Ользі нині 73, а Миколі – 75. Мають двох дітей, шестеро онуків і навіть правнука. Обидвоє родом з Полтавщини, але познайомилися у Кураховому, що на Донеччині – куди їх направили працювати. Вона була майстром, а він – механіком на консервному заводі.
"Тоді нас не зачепило". Про початок війни у 2014 року
Курахове – місто, де жила пара, – розташоване лише в 20 кілометрах від Марʼїнки. Протягом 2014 та 2015 років тривали бої за Марʼїнку. Відголоски війни на собі відчули Ольга та Микола.
"Памʼятаю, як поїхали на дачу велосипедами. Чуємо: вибух – клуби диму пішли. Поприсідали, дивимося – в небі щось розривається. Ми тоді хутчіш поховалися під будиночок. Хто куди", – згадує Ольга.
Жінці одразу ж подзвонив син. Як почув, що батьки поїхали на дачу – схопився за голову. Ольга ту розмову памʼятає і досі:
"Він каже: "Ви що? Танковий бій у Марʼянці. Зараз підуть на Курахове". А я подумала, якщо зараз поїдемо дорогою, то нас роздавлять. Будемо сидіти, а там, як буде".
Під дачним будиночком Ольга та Микола просиділи 4 години. Як стихли вибухи – швидко зібралися та втекли. Далекі звуки вогню не стихали 8 років.
"Ми їхали у лікарню". Як подружжя опинилося у Дніпрі
Від початку повномасштабної війни у Кураховому були активні обстріли, згадують пенсіонери. Діти Ольги та Миколи на той момент вже перебували за кордоном, разом з усіма онуками і правнуком. А пенсіонери відмовлялися виїжджати до останнього. Від тривог ховалися у коридорі.
"Нормальних сховищ у Кураховому не було, тільки труби під будинком. І що, туди лізти? Холодно дуже. Опалення тоді відключили", – згадує Ольга.
А одного дня вона сама ледь не загинула посеред вулиці. Коли вирішила сходити до квартири дітей, щоб погодувати рибок.
"Шкода було їх, хоча діти казали: "Та хай пропадають". А я не могла так. І от одного разу, йду назад: як бахне! Я аж присіла. Дивлюся: ніби нічого не летить. Тільки встала – знову гучно. Сиджу під парканом і бачу: десь поряд".
З Курахового Ольга та Микола виїжджали у квітні 2022 року. Тоді евакуація йшла повним ходом, тож записалися телефоном і поїхали в обраний день.
"Рибок залишили на сусідку. Вона – літня жінка. Звʼязок загубили, і ми не знаємо, що з нею зараз. Може вже нема ані її, ані рибок", – розповів Микола.
Виїжджали на лікування. У Миколи розпочалися сильні болі у шлунку. Дніпро обрали як найближче велике місто.
"Раніше була виразка, але на нервах, мабуть, стало ще гірше. Лікарню наша вже була закрита, я дзвонив, намагався щось дізнатися, та медики також виїхали", – згадує чоловік.
У той момент вікна в квартирі Биченків вже вибило вибуховою хвилею, але сам будинок тримався. Тож подружжя мало намір повернутися.
"Потім ми побачили у новинах, що наш мер закликає всіх їхати з міста. Бо тоді ніхто не знав, що буде далі. Тож ми вирішили залишитися у Дніпрі ще деякий час", – розповів чоловік.
Речей з собою Ольга та Микола взяли мінімум, не розраховували, що в Дніпрі доведеться залишитися аж на два роки. Тож, усе, що носять зараз, це гуманітарна допомога. Переживають тільки, що не взяли фото. Вся історія родини залишилася у Кураховому.
"Ми дивимося новини, знаємо, що у місті зараз дуже погано – центр росіяни розбомбили. Газу нема, води і опалення теж. Сусіди кажуть: живуть день від дня. Як пощастить", – розповів Микола.
"Дніпрян поганих я не зустрічав". Про адаптацію до нового міста
Спочатку подружжя оселилося у шелтері на вулиці Байкальській, але у лютому 2023-го його закрили.
"Ми спали на матрацах, було по 25 людей у кімнаті, один холодильник на всіх. Довелося жити так, що ж робити", – згадує той період Ольга.
Взимку у шелтері почалася інфекція – жінка злягла з запаленням легень. Її ушпиталили, тоді Микола залишився сам. Щойно дружина одужала – почали шукати інший шелтер. Переселилися на Каруни. Тут, кажуть, набагато краще.
"Тепер у нас в кімнаті пʼятеро людей. У всіх свої тумбочки чи шафки. Ми, переселенці, підтримуємо одне одного. Наприклад, треба комусь в магазині щось взяти – я куплю. Чого ж не допомогти?", – розповідає Микола.
У шелтері всі одне одного знають, тож якщо треба приглядати за дітьми – пенсіонери з радістю погоджуються. Багато батьків працюють, комусь треба на прийом до лікаря. А коли Ольга та Микола мають вільний час – ідуть вдвох на прогулянки.
"Ми багато гуляємо, ходимо і по 2 години, в кімнаті ж не будеш весь час сидіти. Читаємо, малюємо. Приїжджали з церкви волонтери, аби займатися з дітьми. Ми і туди ходили, слухали. Нам роздали малюнки, то я теж малювала", – каже Ольга.
Найбільше пенсіонерам подобається гуляти на правому березі Дніпра.
"Ми здебільшого у шелтері спілкуємося з такими ж переселенцями як ми, але дніпрян поганих я не зустрічав", – зробив висновок чоловік.
"В гостях добре, а вдома краще". Про труднощі переселенців
Пенсіонери сумують за своїм життям у Кураховому. Кажуть, містечко до повномасштабної війни було невеликим, але затишним. Там мали дачу, виноградник, а вихідними – бавили онуків.
"Дуже важко в такому віці все міняти. В наші роки не сильно перелаштуєшся, молоді на роботу пішли, для них розваги якісь є. А у нас – почитав книжку, чи дитину поглядів – і все. Нудно. Як в гостях не добре, а вдома краще", – зізнається чоловік.
Давить і розуміння, що житла у Дніпрі не мають. Якщо і цей шелтер закриється – піти їм буде нікуди. Адже зняти квартиру на пенсію майже неможливо:
"Нам не 20 років, не 30, чого нам чекати у Дніпрі? Якби у нас була пенсія величезна, мішок грошей, або квартира у Дніпрі – то спокійно доживали б свій вік".
Ольга та Микола підтримують одне одного. Допомагає їм триматися і звʼязок з дітьми. Ті дзвонять з-за кордону кожен день. І щоразу вмовляють батьків перебратися до них:
"Кажуть: "Ма, кидайте все, їдьте до нас. Я відповідаю: "Синок, було б більше здоровʼя, не задумувалися б". А хто ж його знає, що завтра буде?".
Нині Ольга та Микола живуть на пенсію та виплати, що дає переселенцям держава. Але цього недостатньо. Ольга має хронічні захворювання жовчного і печінки. У Дніпрі за операцію не взялися, довелося їхати в Київ.
"Жовчний мені видалили. Коли почалися проблеми з печінкою – була жовта, як лимон, страшна. У мене пенсія 3700, а лікування дуже дороге. МРТ з констрастом коштує 7 тисяч. Потроху збираємо такі суми", – розповіла жінка.
Найбільше зараз пенсіонери сумують за онуками. Діти вже звикли до життя за кордоном. Ходять до чеської школи, читають книжки мовою оригіналу. І хвастаються своїми успіхами під час дзвінків бабусі та дідусю. Понад усе Ольга мріє знову обійняти усю свою родину. А Микола додає: "І щоб війна закінчилася. Хочемо дожити до цього дня".
Цей текст став можливим в межах програми "Єднання заради дії", що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО "КУСТ" та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
