Спогади про рідні міста, смерть чоловіка, хвороба сина через стрес та побудова життя з нуля у Дніпрі.
Світлана Новікова через війну спочатку переїхала з рідного Донецька у Маріуполь, а потім звідти – у Дніпро. Нині працює у банку та у вільний час займається створенням солодкого. Жінка намагається облаштувати своє життя на новому місці.
Світлана розповіла КУСТу, які спогади з Маріуполя не може забути, як сприймають ВПО у Дніпрі та як її змінило кожне місто.
Далі – пряма мова.
"Період, коли я ще дозволяла собі мріяти"
Моє рідне місто – то Донецьк. Я виросла там сама та виховала двох синів. До 2014 року ми жили звичайним життям, багато мріяли про щасливе майбутнє та будували плани. Потім почалась війна. Нам пощастило, бо мешкали ми у районі, де обстрілів майже не було. Лише іноді було гучно.
У 2014 році мій чоловік помер від хвороби та лише після його смерті я замислилась про переїзд. Головна мотивація – це дати дітям можливість жити у спокійному місті, будувати життя та розвиватись. Саме тому через певний час разом з синами заплановано переїхали у Маріуполь. Обрали його, адже це було недалеко від Донецька, ми мали змогу перший час їздити додому та перевіряти, чи все добре з нерухомістю.
До того ж у Маріуполь переїхало чимало наших знайомих та друзів. Пам’ятаю, як йду в центрі нового міста і чую "Світлано Вікторівно, добридень!". Тоді я зрозуміла, що у Маріуполі я не одна. Через певний час знайшла роботу у міжнародному проєкті, мій круг знайомих розширився ще більше. Знала майже все місто!
"Знайшли пухлину серця у сина"
Щойно минув рік у Маріуполі, наша сім’я почала звикати до нового міста – прийшло нове страшне випробування. Мій молодший син хотів влаштуватися на роботу у поліцію, для цього потрібно було пройти прискіпливий медогляд. На УЗД серця виявили пухлину. Перша реакція – не повірили, думали помилка. Тому пішли ще до трьох лікарень та в кожній підтвердили цей діагноз.
Зараз розумію, що ця проблема з'явилася у сина на тлі переїздів, нервів, стресів та бомбардувань. Як у Донецьку почалась війна, я вирішила молодшого сина відправити на море у разом зі знайомими. Замість відпочинку та релаксу він отримав сильний стрес, бо вони там потрапили під сильний обстріл. Вважаю, що на тлі цих переживань все трапилося.
Після підтвердження діагнозу ми почали шукати гарного кардіолога у Маріуполі. Але знайшли таку можливість лише у Києві. З вересня до березня 2016 збирали гроші на консультацію, оскільки все було дуже дорого. Коли приїхали до столиці, лікар сказав, що з його досвіду таких пухлин не буває, тому запропонував зробити УЗД у них. Виявилось – що пухлина є, але не там, де визначили у Маріуполі. Все було ще гірше. Після цього ми повернулись до Маріуполя та почали шукати гроші на операцію. Усі благодійні фонди нам відмовили. Тому грошима допомагали лише знайомі та колеги. У квітні 2017 року зробили сину операцію, все пройшло добре.
"Маріуполь – це місто умиротворення та спокою"
Після всіх цих мук нам нарешті вдалось розслабитись та відчути кайф від життя. У 2019 році у Маріуполі ми купили житло, діти вже виросли та вивчились. У зв’язку з цим в мене змінилось бачення життя: я зрозуміла, що тепер можна приділяти більше уваги собі та жити для себе. Так з’явилось хобі – кондитерські вироби з зефіру. Я просто побачила рекламу в інтернеті та вирішила, що хочу цим займатись! Тому записалась на онлайн заняття і вчилась десь 5 місяців. За цей період нагодувала зефіром усіх знайомих та колег. Мій керівник говорив: "Як можна їсти цю красу?".
Маріуполь – це про умиротворення, тишу та спокій. Тут люди живуть зовсім інакше від Донецька та Дніпра. Вони нікуди не поспішають, живуть у спокійному темпі, насолоджуються життям. У місцевих жителів я навчилась ходити на море. Адже раніше була звичка обов’язково планувати свій відпочинок. А можна просто взяти та піти поплавати або ж просто насолодитися заходом сонця на берегу. За всі роки я закохалась в це місто через його теплоту та спокій.
"Жили як первісні люди"
Коли почалася повномасштабна війна, у Маріуполі була я та мій молодший син зі своєю сім’єю. Старший жив у Дніпрі, бо його перевели туди по службі. Хлопці думали, що війна буде така, як у Донецьку: тільки по околицях постріляють. Але я наказала їм зняти готівку, готувати продукти та воду за досвідом 2014 року. Другого березня 2022-го остаточно зник зв'язок та електрика, п’ятого – я побачила як в бік будинку мого молодшого сина летять ракети. Шостого – пішла до сина пішки та забрала його з родиною до себе.
Ми опустилися на рівень життя первісної людини. Через відсутність зв’язку не могли подивитися новини, не розуміли, що відбувається. Дізнавались про все через чутки. Поряд були постійні прильоти, обстріли, гул літаків. Готували їсти на дровах на вулиці, а ховались у своєму будинку.
Десятого березня ми потрапили під обстріл та вирішили остаточно не виходити з безпечного місця. Лише у середині місяця почули, що є зелений коридор, і можна виїхати на машинах. Інформація була лише від тих, хто потрапив під обстріл та не зміг виїхати. Однак, була проблема – в нас не було власного транспорту. Тому нам залишилось чекати та вірити, що трапиться диво.
Ми просто виживали весь цей час. Пам’ятаю, прихожу до колодязя, а він трупами завалений. І думаю, чи води зараз наберу, чи поряд ляжу. Коли місто захопили окупанти, ми почали ходити територією, де не було бойових дій. Із сусідніх селищ до міста привозили продукти. По сарафанному радіо дізналися, де у нашому районі можна взяти хліб. З сусідами згрупувалися та й пішли. Хліба ми не купили, але дізналися, що з другої лікарні формується автобус, який евакуює людей. 7 квітня 2022-го ми змогли виїхати.
"Дніпро – жорстке місто"
Виїхали у Дніпро до старшого сина. Коли приїхали у місто, то перше на що звернули увагу – поряд річка, отже, ми забезпечені водою. І друге – подумали, де тут дров взяти.
Ми були як втрачені, бо був страшенний дисонанс.
Старший син покликав мене гуляти, а я йшла, дивилася на людей і не розуміла, як вони можуть гуляти, коли йде війна. Там люди гинуть, там немає води та їжі, а тут люди відпочивають… Ця думка дуже довго не давала мені спокою.
Навіть старший син довгий час не розумів, що саме ми пережили.
Була така ситуація. Я вже влаштувалась на роботу у банк, один клієнт звернув увагу на моє прізвище. Після роботи я виходила з магазину, він мене в цей момент наздогнав і каже:
– У вас прізвище Новікова, я своїй колезі з таким же прізвищем багато років тому допоміг? Ви не родичі!
– Ні, у мене і родичів немає.
– А звідки ви?
– З Маріуполя, – кажу я.
– Дійсно? Так, а ви повернутися не хочете?, – питає він.
Тобто людина зовсім не розуміє, що відбувається і що нам довелося пережити у Маріуполі. Буває, виходжу з дому і сусідка щоразу каже: "О! Ці переселенці! Понаїхали тут!".
Якщо у Маріуполі я швидко знайшла друзів, то у Дніпрі з цим важко. Люди не горять бажанням допомогти. Спитала у колег, до якого лікаря звернутися краще, то вони мені й досі підказують (вже півтора року минуло). А буває, спитаю дорогу на вулиці, а місцеві кажуть: "Ми нічого не знаємо, ми нікуди не ходимо!".
Як так можна?!
"Відпочивати ніколи"
У Дніпрі не з’явилось навіть улюблених місць для відпочинку. Адже живемо у темпі: дім – робота, робота – дім. Річ у тому, що ми виїхали без речей, а тому треба було все починати з нуля. Я ходжу на роботу у банк, а ввечері займаюсь зефіром під замовлення. Сплю по 3-4 години. Спочатку раділа, що річка поряд, думала буду часто гуляти біля неї, а насправді цього року ще жодного разу там не була.
Замовити вироби жінки можна тут.
