Проєкт дніпровської фотографки про незламність українців.
Ліза Хоменко разом із головною редакторкою КУСТа створила фотокнигу. "Й не згасне світло" – це історії у світлинах волонтерів, переселенців, медиків та військових. Переважно це люди з Дніпра, але є й з Бердянська, Маріуполя та Києва.
Як дипломна робота переросла у щось більше? Ми розповідаємо нижче, а також публікуємо світлини з фотокниги.
Робота над фотокнигою
Фотокнига "Й не згасне світло" почалась як дипломна робота дніпровської фотографки Лізи Хоменко. Було бажання зробити щось актуальне – таке, що приверне увагу не тільки викладачів університету.
Студентка п’ятого курсу взялась карбувати війну у світлинах захисників, медиків, волонтерів та переселенців. Погодились взяти участь 17 людей з різних міст України. Ліза їх фотографувала, а головна редакторка КУСТа робила короткі інтерв’ю та писала тексти.
"Ця фотокнига не про негатив чи страждання. Ні. Хотілося показати людей так, щоб стало зрозуміло, українців не зламати, вони продовжують жити", – розповідає авторка фотокниги Ліза Хоменко.
Дівчина обробила фото, розставила їх разом із невеличкими текстами у верстці. Звернулась за друком до поліграфії – так і вийшла фотокнига "Й не згасне світло".
"Що винесла для себе з цього проєкту? Що кожен з нас зараз – це сильна особистість. Жити, працювати, допомагати подолати іншим людям складні обставини – це просто неймовірно. Героїчно", – підсумовує авторка фотокниги.
Уривки із фотокниги "Й не згасне світло"
"Чоловіки дуже соромляться того, що про них піклується молода дівчина. Багато червоніють. Хтось потім пропонував за це гроші. Тоді я їм пояснювала, що прийшла допомагати не за кошти, а за власної волі, бо вони мене захищають. Інший заміж кликав, у нього після операції були опухлі очі: «Сонечко, кличу тобі заміж». «Так ви мене не бачите». Він: «А це вже не важливо»", – про своє волонтерство у лікарні розповідає дніпрянка Аліна.
"Спочатку ми шили балаклави, коли з’явилось більше тканини, перейшли на футболки, панами, кавери на шоломи, спіднє на зав’язках та кнопках – це для поранених у лікарні та шпиталі. Це був найемоційніший для пошиття одяг, бо розуміли: воєнний вже не просто перебуває в окопі, а отримав поранення. І для чоловіка, який, наприклад, відновлюється на апараті Ілізарова, звичайні шорти не підходять, труси – теж, потрібні речі із додатковими застібками", – говорить волонтерка Марина зі "Швейної роти".
"Зараз ми спеціалізуємось на маскувальних костюмах для снайперів. Весь процес – від створення викройки та плетіння самого виробу – ми опановували самі. Методом спроб та помилок у нас щось виходило. Для снайперів важливо, як виглядає костюм: десь він має бути коротшим, десь – довшим. Ще враховуємо побажання: хтось з хлопців хоче костюм зі спідницею, інший – щоби це була сорочка. Ми настільки призвичаїлися робити їх по-різному, у нас вже 12 різних варіацій є. Один костюм робиться шістьма людьми півтора дня", – ділиться волонтерка Ліда, яка родом з Дніпра. Працює та живе у Києві.
"Головне, щоб людина (захисник чи ВПО) відчувала, що вона важлива. Кожен переселенець – важливий. У нашій маріупольській кав’ярні будь-який відвідувач може залишити підвішену каву та десерт – оплатити їх. А насолодиться ними вже внутрішньо переміщена особа чи військовий. Це говорить про те, що про них подбали. Про них подумали", – Кирило Долімбаєв з Маріуполя. Чоловік перевіз родину закордон, а сам у Дніпрі разом з однодумцями розвиває простори для переселенців.
"Сумую, бо хоча й раніше часто їздила Україною чи за кордон. Однак тоді завжди було чітке розуміння: через тиждень буду вдома, а там рідні люди, знайомі речі, комфорт своєї оселі. Тепер все життя вмістилося у велику валізу. Вдома залишилися мама і бабуся. Часто ми бачимося через екран телефону, і коли немає зв’язку, особливо тривожно. Відстань у 2000 кілометрів тепер усвідомлюється зовсім по-іншому", – викладачка Анастасія, яка через війну поїхала закордон.
"З коханою спілкувався з тихого льоху, казав їй: «Все нормально, біля Дніпра стоїмо, нічого не бахкає». Правда виплила, коли я потрапив до шпиталю. Був наліт на позиції, де ми стояли: прильоти важких ракет – на 500 кілограмів та тонну. Вибухом мене відкинуло. Отримав сильну контузію, так почалось моє лікування. Повернувся на службу тільки у червні. Так і продовжую стояти за Батьківщину", – захисник з позивним "Мачо".
Подивитись повністю фотокнигу можна тут. Також ми публікуватимемо уривки у наших соцмережах протягом кількох тижнів.
