Чиїсь сини, чоловіки, брати, друзі, колеги.
Ми продовжуємо цикл текстів про цивільних та військових, яких убила росія. У цьому матеріалі про трьох Героїв з нашого регіону, які стали на захист України.
Перший текст можна почитати тут.
Микита Яценко: "Я знайшла тебе, синочку. Солодких снів"
Микита народився 24 роки тому у Новомосковську, а загинув у липні 2022, під Бахмутом. Воював у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади у званні старшого солдата. Спочатку у Донецьку, потім – в Ізюмі. Знову Донецьк, за ним – Сєверодонецьк, Кремінна, Горлівка…
"Він був дуже сонячною дитиною. Завжди сам вчився, старався, тягнувся. Ставив собі якусь ціль, досягав її, потім нову визначав. Без нього ми тепер як без рук залишились", – розповідає мама Микити, Марина.
Після школи Микита пішов до Новомосковського металургійного технікуму Національної металургійної академії (тепер Новомосковський фаховий коледж Українського державного університету науки та технології), потім закінчив металургійну академію.
"У нас в домі дуже багато того, що він зробив: і проводка прокладена, і гараж із банею побудував".
Микита робив з піддонів приладдя для садових інструментів, полички в гаражі. На кухню стіл змайстрував. Любив раритетні машини: сам ремонтував, фарбував, а потім з друзями ганяв на них. Майже весь час проводив за кермом.
"Бувало, заїжджав до мене на роботу, привозив булочки з сиром. Знав, що я їх люблю. Постійно допомагав. "Що, мамо, потрібні дрова? Скільки там вони коштують? На, візьми гроші"".
Микита дуже любив море і радів, коли вони з мамою та сестрою їздили відпочивати. Але останні п’ять років ніяк не міг знайти на це час, бо багато працював.
"Торік у листопаді купив собі невеличкий будинок. Встиг там пожити лише 3 місяці. Планував оселю добудувати. Це була його мрія".
"При чому сам, без чиєїсь допомоги", – чутно з телефону мами голос бабусі.
"Дійсно, сам, – погоджується Марина. – Бо допомогти мені було нічим. Я ростила його сама, без батька. Ще й донька молодша у мене є".
Микита працював на трубному заводі, на лакофарбному, водив фуру десь під Черніговом. Був і в Польщі на заробітках. До цієї мети ішов довго: робив документи, які дозволяли б їздити по всій Європі. Хотів стати далекобійником.
"Збирався знову в Польщу. 26 лютого 2022 року планував поїхати, але 25 – вже був у перших рядах добровольців. Сказав: "Якщо не піду я, не піде хтось ще, то хто взагалі піде?"".
Марина мала надію, що сина вибракують через хвороби.
"У Микити були проблеми з колінами, які запалювались та боліли. Мав хронічний гайморит. Кісту в лобній долі. Періодичні мігрені. У військкоматі на це взагалі уваги не звернули".
Мама Марина розповідає, що Микита з побратимами ніколи нічого не просив. Хлопці казали, що всього вдосталь. З материнським болем жінка згадує два місяці сина у Бахмуті: роту хлопця висадили в якомусь селі, мовляв, займайте позиції. Військових ніхто з місцевих жителів до себе не пустив. Тоді йшов дощ.
"Один чоловік через дві години лише пустив у сарай. І вони так мокрі та спали. Мій син ніколи не жалівся. Хоча його завжди просила, щоб він якось розказував".
Марина згадує, що їй розповідав син.
Коли чоловіків завалили снарядами в окопі, один з військових сказав:
– Давайте здамось.
А Микита дав йому запотиличник і каже:
– У тебе мати є? А сестра є? Якщо ми здамось, то хто триматиме оборону? Ворог піде далі. Ти знаєш, що він зробить з твоєю матір’ю, з твоєю сестрою? Ні, ми будемо стояти до останнього. Ми тебе самі пристрелимо, якщо захочеш здатись.
Микита про війну розповідав з гумором.
"Якось прокидається, а у нього в штанях акваріум. Я питаю: "Що це значить? Де ти спав?". А він каже, що вийшли після бою втомлені. "Я собі викопав по коліно яму, заснув". Він навіть не чув, як йшов дощ, що заповнив цю ямку".
Вперше Микиту відпустили додому через п’ять місяців перебування на нулі. Під час відпочинку чоловік дав номер одного із побратимів своєму другові, сказав: "Якщо я загину, подзвониш йому, він мене витягне". Але не судилось. Цей хлопець загинув 30 липня зранку, а Микита – вночі з 30 на 31 липня.
Микиту не могли знайти ще п’ять днів після смерті. "Безвісти зниклий" – казали безутішній матері. Але це була просто паперова тяганина. Вже 1 серпня тіло зберігалось у морзі, просто родичам цього ніхто не сказав, говорить мати.
"Шостого серпня зранку приїхала на упізнання сина. Це був він... На той момент навіть зраділа, що він не безвісти зниклий, бо це жахливо. Я була рада, що знайшла його".
Всі ці п’ять жахливих днів Марина продовжувала писати повідомлення синові, з надією, що він ще живий. І ввечері, перед ранковим упізнанням, відправила останнє повідомлення, яке він вже ніколи не прочитає. "Я знайшла тебе, синочку. Солодких снів".
"Я завжди йому говорила, що я люблю його, що він – моє життя, моє друге серце. Досі з ним розмовляю і промовляю це".
Микита має сестру, молодшу за нього на 9 років. За словами мами, вона зараз тримає всю сім’ю.
"Навіть в телефоні у доньки Микита був підписаний як "Батько". Син з дитинства всюди за собою тягав молодшу сестру Олену... Бувають моменти, коли ми тут всі ридаємо, а донька каже: "Так, переставайте плакати, Микита не любив, коли ллють сльози". Від радості – так, а коли плачуть – не любив. Вона якось нас так заземлює".
Смерть Микити була не єдиною в цій сім’ї. Через 11 днів, вже у серпні, за онуком пішов дідусь. Він багато хворів, але Марина впевнена, що смерть Микити стала поштовхом.
У хлопця, окрім мами, бабусі та сестри, залишилась кохана, з якою вони зустрічались три роки. Одружуватись він не поспішав, хоча у Польщу збирались їхати разом.
"Коли був похорон, не очікувала, що стільки людей буде. Що прийдуть хлопці-сусіди, колеги, з якими він спілкувався, з величезними букетами живих квітів. Усі встали на коліна".
У середині листопада невідомі зірвали прапори на могилі Микити. Пошкодили й сусідню могилу.
"У хлопця поряд прапор вирвали разом зі штахетою. У нас просто глибоко прикопаний стяг був – не змогли. Мені дівчата розповідали – у нас там далі є кладовище, центральне – так у них особисто три рази зривали прапори".
Єдине бажання мами загиблого героя, щоб Микиту Яценка обов’язково пам’ятали нащадки.
Євгеній Лістратов: "Я, куме, повернусь з перемогою. Разом будемо її святкувати в Криму".
Євгеній народився у 1986 році у Кам’янському. Загинув наприкінці жовтня у Донецькій області, поблизу населеного пункту Новосадове Краматорського району. Воював у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади у званні солдата.
"Євгеній з побратимами йшов у наступ. У них було завдання взяти якусь територію. Загинув від обстрілу", – розповідає дружина Євгенія Олена.
У 2004 році Євгеній закінчив Кам'янське вище професійне училище № 22, став газоелектрозварювальником, ним і працював. У 2001 році на навчанні познайомився зі своїм найліпшим другом, а пізніше і хрещеним батьком своєї старшої доньки – Вадимом Матящуком.
"Три роки сиділи за однією партою, дружили. Після цього Женя пішов до армії, ми трошки "загубились". А потім якось зустрілись у міському парку. Познайомився з його дружиною Оленою. Вона виявилась подружкою моєї колишньої дівчини", – розповідає Вадим.
В Євгенія та Олени було двоє донечок – 14 і 8 років.
"Він був дуже надійною, доброю, справедливою людиною. І хорошим татом, все робив для доньок. Кожні вихідні проводили разом. І відпочивали активно, і виїжджали з наметами".
Євгеній проходив строкову військову службу у 2005-2006 роках. Тривалий час працював в підрядних організаціях на Дніпровському металургійному комбінаті. Останнім часом заробляв гроші на приватному підприємстві, працюючи електрозварювальником.
"Роботу любив. Колеги, начальник досі телефонують, підтримують", – розповідає дружина Євгенія Олена.
Чоловік любив риболовлю, але останнім часом не мав на неї часу.
"Бувало, – згадує його друг Вадим, – що Женя приїздив до мене, навіть з ночівлею. Каже: "Куме, я хочу з тобою час провести, ти де зараз?"".
Вадим згадує, що до війни пропонував Жені поїхати на заробітки, але той відмовився.
"Хотів, щоб наші дівчата тут були, як у Бога за пазухою. Женя мені тоді відповів: "Ні, я своїх дівчат не залишу. Добре там, де нас нема. Я тут народився, тут і працюватиму, скільки б не заробляв. На двох, на трьох роботах"".
Вадим завжди підтримував Женю у його рішеннях.
"Я завжди казав: "Як ти вирішив, так і має бути". Він казав, що йде на війну захищати свою родину та дівчаток, щоб вороги сюди не прийшли. Казав: "Я не хочу, щоб мої діти та жінка ховалась по підвалах". Він був у мене найкращим кумом, найкращим другом, найкращою людиною, тільки шкода, що так рано помер".
Коли почалась війна, Євгеній сам пішов до військкомату, залишив там свої контакти. Його призвали у липні.
"Одразу його не взяли, а потім все ж зателефонували. Він пішов за Україну, за своїх дітей, щоб ворог не прийшов на Дніпропетровщину", – розповідає Олена.
"Він 6 жовтня навіть встиг побувати вдома. Зробив нам сюрприз, приїхав близько четвертої ранку. Зателефонував і питає: "Спиш?", кажу: "Сплю". "Ну, відчиняй двері". Він тоді зібрав всіх друзів, кого міг, рідних братів, ніби відчував, що це буде останній раз".
Попри все, налаштований Євгеній був оптимістично. Казав кумові: "Я повернусь з перемогою. Разом її будемо святкувати в Криму".
Дітям, каже дружина Євгенія Олена Лістратова, зараз дуже не вистачає тата. Як і їй чоловіка. "Кожен вечір читаю наше листування. Чекаю дзвінка, хоча й розумію, що цього вже не станеться".
Побратими розповіли, що в передостанній день свого життя Женя підірвав чотири ворожих танки. Тому двоюрідний брат Євгенія зателефонував командиру бригади, в надії, що чоловіка нагородять за його подвиг хоча б посмертно.
"Але йому відповіли, що зараз нікого не нагороджують, необхідно ледь не з автомата гвинтокрил збити. Тому ми вирішили з сім’єю добиватись цього самостійно".
Олена створила петицію про присвоєння почесного звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю Збройних сил України – Євгенію Юрійовичу Лістратову за велику мужність і відвагу.
Андрій Матяж: "Якби міг, я б знайшов спосіб, слова, щоб змусити його залишитись на цьому світі".
Андрій народився у 1974 році в Кам’янському. Загинув на початку листопада у Донецькій області, у районі Майорська – під Бахмутом. Воював у складі Національної Гвардії України у званні солдата.
Закінчив Дніпродзержинський професійний ліцей (колишнє професійно-технічне училище №26). Заочно – Дніпровський державний технічний університет. З 1992 року працював на АТ «ДНІПРОАЗОТ». На початку березня 2022-го чоловіка призвали до Нацгвардії.
Ми поспілкувались з друзями Андрія, Ігорем Чепурним та Сергієм Дубровським.
"Андрій Матяж був чоловіком з характером. Людина слова. На друга можна було покластись: як домовились, так воно і буде. Завжди був готовий допомогти, наприклад, меблі перетягти, в автівці щось відремонтувати", – згадує друга Сергій Дубровський.
Ігор Чепурний описує Андрія одним словом – "максималіст".
"Він завжди хотів досягнути кращого. Не любив брехунів та в’юнів. У колі знайомих Андрія не було таких. Ти знав, що він не зрадить, нічого за спиною не зробить".
Андрій мав багато захоплень. Любив грати на музичних інструментах: сопілці, акордеоні, гітарі. У палаці культури брав участь у виступах ансамблю "Орнамент". Займався єдиноборствами: карате, тхеквандо. В дитинстві друзі відвідували їх разом.
"Ми перестали ходити на секції, а він продовжував. Я ж кажу – максималіст", – каже Ігор.
У дитинстві хлопці часто грали в хокей – кожну зиму у дворі заливали майданчик для ковзанів.
"А стали дорослими, він – зварювальник, я – зварювальник. Працювали майже разом: він на одній ділянці в Дніпроазоті, я на іншій. На подвір’ї збирались, балакали про роботу", – каже Сергій.
На війну Андрій пішов добровольцем. Нікому не розповідав, що хворів. Раніше чоловікові робили операцію на підшлунковій. Рішення піти Андрій прийняв, майже ні з ким не радячись.
"Після 24 лютого я його вперше побачив вже після того, як він приїхав у відпустку. Дуже здивувався, коли почув, що він пішов до армії. Мене особисто не взяли", – згадує Сергій.
Війна зробила Андрія більш задумливим, сумнішим. Ігор розповідає про це: "Дружина досі до тями прийти не може. У них були дуже високі почуття. Виховали дуже гарного та порядного сина. Теж займається музикою. Поспішив Андрій на той світ. Якби я міг, я б знайшов спосіб, слова, щоб змусити його залишитись на цьому світі. Серце рветься, що Андрій пішов. Дякую йому, що був у мене".
У Андрія Матяжа залишилась мати, сестра, дружина та син.