Ці чоловіки залишили звичне життя та родини, замінивши їх фронтом та бойовими побратимами.
Ми публікуємо цей текст до Дня захисника та захисниці України, яке збігається зі святами Покрови Пресвятої Богородиці та Днем Українського козацтва. Цим текстом ми хочемо допомогти дніпрянам краще зрозуміти почуття наших Героїв, коли вони між військовими буднями опиняються для відпочинку у рідному місті.
Де вони проводять час, що намагаються встигнути зробити та що дивує у поведінці дніпрян, – читайте у нашому тексті.
Кирило, позивний Ланістер
27-річний Кирило все життя провів у Дніпрі в оточенні творчих людей. До війни працював відеомейкером та менеджером у компанії. Знімав свої подорожі, монтував проєкти друзів та кліпи на замовлення. Він і сьогодні продовжує знімати, тільки тепер з фронту. Кирило веде свій ютуб-канал "Любая разница", він про військові будні.
Любить відпочити з друзями на природі у Тунельній балці, спостерігаючи за конями, випити на Перемозі каву з друзями чи послухати музику у "Скромний" чи "Спалах".
Дівчат на побаченнях дивує вибором місця для відпочинку. Зазвичай це чайні майстерні, де за церемонією можна випити гарний китайський напій. Одного разу він привів свою подругу у заклад, а на його місті відкрили сексшоп. Вони сконфужено подивились на товари та пішли в іншу чайну.
"У Дніпрі я найбільше люблю наш залізничний вокзал. Коли все набридло – поїхав, коли скучив – приїхав", – говорить Кирило.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Кирило одразу пішов волонтерити: допомагав рити оборонні окопи на околицях міста, завантажувати автівки гуманітарною допомогою, з ранку до вечора шукав можливості допомогти місту та областям, до яких відправлялась допомога з дніпровського форпосту.
Наприкінці березня зрозумів, що хоче змінити волонтерський фронт на військовий. Вже у квітні Кирило приєднався до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, навчався на військового медика, одразу потрапив на Донецький напрямок, у найгарячіші точки. Влітку Кирила з декількома побратимами відправили у Київ – освоювати БПЛА (БПЛА розшифровується як "безпілотний літальний апарат", тобто дрон – прим. Авт.). Зараз Кирило кваліфікований оператор військового дрону.
Його позивний – Ланістер, це прізвище однієї з королівських родин у всесвіті "Гри престолів". Його отримав за те, що завжди віддає всі свої борги ("Ланістери завжди платять борги" – популярна приказка у всесвіті Джорджа Мартіна, часто її трактують так, що Ланістери не забувають завданих їм образ і обов'язково мстяться кривдникам – Прим. Авт.). Кирило проводить паралелі між фантастичним світом та реальністю: російські окупанти як білі ходоки, з якими потрібно воювати, бо "зима близько".
У перший відгул чоловіка відпустили у липні.
"Ці декілька днів у Дніпрі були дуже радісними, начебто темрява розійшлась, і я зміг повернутись до життя хоча б на мить".
Відгули дають дуже рідко, але у разі винятку можуть відпустити до міста на декілька днів – це залежить від ситуації на передовій та посади людини на фронті.
Під час вихідних у Дніпрі Ланістер намагається зустрітись із друзями на рідній Перемозі, випити з ними чай чи каву. Ходити у формі не обов’язково, але він час від часу надягає її, щоб не забувати про повернення на фронт.
"Усі хлопці, які залишились у Дніпрі, просять привезти їм автомат чи гранату. Друзі зустрічають мене як того, хто вижив".
Військовий вважає, що мирні дніпряни повинні продовжувати жити своїм життям, бо "всі на своїх місцях". Ланістер спокійно ставиться до людей, які відпочивають та зустрічаються з друзями у ресторанах чи на танцях. Головне – не забувати робити добрі справи для країни та оточення.
"Зустрічаю серед людей багато таких, хто має добрі наміри. Тих, на кому тримається світло. У такі часи набагато легше піддатись істерії та ненависті, відклавши добрі вчинки на потім. Дехто змінився та став більш серйозним, хтось ще літає у дитинстві, ігноруючи те, що відбувається. Але війна змінює та торкається всіх: персонально або частково".
На питання, які у Ланістера є побажання до тих дніпрян, які не беруть участь у бойових діях, відповів:
"Я б хотів, щоб військових, які повертаються з бойових дій, адаптували до життя. Аби серед людей проводили тренінги з екстреної медицини".
Реакція місцевих на Ланістера у піксельному камуфляжі завжди була різна: одні казали йому не вмирати за Америку, а інші бажали удачі та молили Господа, щоб він з побратимами залишився живим.
Особливих змін у собі з початком служби військовий не помітив. Єдине – став трохи скептичніше ставитись до комфорту, бо і в окопі може себе добре почувати.
Зараз Кирило перебуває у Дніпрі після поранення у ногу: під час важкого бою поряд прилетіла міна, уламок потрапив у артерію. Не дивлячись на травму, він ще декілька годин витягував важко поранених бійців у безпечне місце.
Поки він перебував у шпиталі, волонтери для його команди операторів БПЛА купили один великий та два маленькі дрони. Ланістер вже готується до повернення на фронт, щоб скоріше почати використовувати їх.
Після війни не виключає можливість продовжити службу. А якщо не брати до уваги армію, думає щодо створення власного кіно.
"Те, що відбувається – це як сон, який колись завершиться".
Данило, позивний JaЗЗ
Данилові 33 роки, він дніпрянин, який виріс на Донбасі, дитинство провів у Покровську, а навчався у Бахмуті. У 2008 році поступив до академії музики у Дніпрі, йому сподобалось місто і він залишився тут жити.
До війни Данило викладав у академії музики, працював у філармонії з джаз-оркестром та писав власну музику для свого проєкту, давав концерти у складі гурту "Гражданін Топінамбур". Любив проводити час з друзями на роботі (тому, що вона улюблена), на репетиційній базі або в тому місці, де вони відігравали концерти.
"Зазвичай це був «Невідомий Петровський». Бо саме у цьому місці ви можете почути справжній джаз", – говорить Данило.
Серед романтичних місць, куди він водив своїх подруг, виділяє набережну, парк Шевченка, оглядовий майданчик, "П'яну вишню", "Першу п'яльню", де вони колись також відігравали свої концерти, балкон на десятому поверсі свого будинку.
"Дніпро асоціюється з почуттями, музикою, душевними часами".
На початку повномасштабної війни Данило та все його музичне оточення не могли грати: ніхто тоді не розумів, як вони можуть цим допомогти країні. Данило вирішив вступити до лав армії та воювати, бо вважав, що там він буде кориснішим.
29-го березня чоловік вже був на навчанні для військових, зараз служить мінометником. Але неочікувано розпочались панічні атаки, яких до цього не було.
"Панічні атаки виникли через те, що відбулося у моєму особистому житті, через ставлення командування, через відсутність у нас тренувань, через те, що багато хто романтизував війну, а реальність інша. Я людина творча та дуже чутлива, мабуть, ці всі фактори та те, що я побачив в боях, дуже на мене вплинуло".
Позивний військового – Джаз, пишеться як Ja33. У частині сказали швидко вигадати собі позивний, а джазова музика – те, з чим Данило пліч-о-пліч іде багато років, тож довго не думав.
У перший відгул Ja33 пішов через півтора місяця служби, у травні: його відпустили до Дніпра на свій день народження. В цілому, відгули дають не регулярно і тривають вони не більше двох діб. Бували випадки, коли побратимів відпускали через весілля, хворобу дружини. Проте багатьох, зазвичай, не звільняють на кілька діб навіть з поважних причин. Влітку бувало, що не давали вихідні, хоча захисники перебували у тилу. Через це у багатьох здавали нерви, бо, за словами військового, коли ти не бачиш сім'ю або кохану, зозуля потроху починає відлітати з гнізда.
Але на День міста гурт "Гражданін Топінамбур" разом зі своїм військовим-саксофоністом виступив на концерті у метро. Власноруч домовитись про відгул у військового не було шансів, допоміг міський департамент культури, який викликав його у місто заради концерту. Після свята він лишився у шпиталі через хворобу, яка давно не давала йому спокою.
Під час відгулів Данило старається побачитись із мамою. Потім обов'язково зустрічається з друзями з музичного кола та зі своїми студентами, які його дуже люблять та зустрічають із теплом. Поки військовий у шпиталі, вони до нього періодично навідуються.
"На фронті я зрозумів, де я насправді ефективний. Мені навіть не соромно про це говорити. Я усвідомлюю, що більш потрібен тут, в академії, своїм студентам, оркестру. Взагалі культурному фронту. Я роблю це набагато краще, цього мені дуже не вистачає. Під час концерту у метро я дивився, як живе культурне життя, як нас зустрічає публіка. Це для мене до сліз. Поки я у шпиталі, намагаюся для когось провести урок. Це дорого для мене".
Чоловік дуже скучив за заторами на дорогах, хоча до війни ненавидів їх, до звичайних побутових речей та проблем. Під час відгулів вдається відпочити, але, звісно, для повного відновлення цього не вистачає.
Військовому дуже подобається, що у Дніпрі продовжують проводити концерти, виставки. Вважає, що академічна, джазова та сучасна музика має право на існування у воєнні часи. Особливо, коли ці заходи проходять на підтримку ЗСУ та тих, хто постраждав від війни.
"Це необхідно для всіх. Ця сфера повинна працювати. Але мені дуже прикро дивитися на натовп п'яних людей біля барів та ресторанів. Я все розумію, що всі знаходяться у стані постійного стресу. Навіть своїй колишній казав, що треба видихати, ходити на концерти, спілкуватися з людьми, аби дах не поїхав. Але коли це переходить межу та перетворюється на майже божевільний Октоберфест, ти не розумієш, навіщо ти на фронті. Вважаю, що у всього є своя межа".
Одного разу військовий зайшов зі своїм побратимом у місцевий бар випити віски, приблизно о 23:00. До них почав чіплятись якийсь хлопець, щось їм викрикував. Друг Данила не піддався на провокації, тільки сказав: "Ми з нуля приїхали та хочемо відпочити. Якщо що, завтра поїдеш з нами туди". У хлопця одразу пропала усмішка та бажання продовжувати.
За час служби Данило відчуває, як змінився. Став більш сентиментальним, чутливим до друзів та близьких, навіть повідомлення "Як ти?" вже звучить по-іншому. Відчув, що людські відносини важливіші за будь-які матеріальні цінності. Якщо ми будемо любити один одного, нас ніколи не подолати.
"Більше став любити Дніпро. Тепер місто здається мені красивішим, а гуляючи вулицями, хочеться залишитися на довше. І насправді так було завжди, але ми не так цінували це. Вважаю, що все зміниться на краще у нашому ставленні до рідного міста".
Ja33 хоче якнайшвидше повернутися до культурного фронту, замінити міномет на саксофон. Планує грати авторську музику, давати концерти на користь свого батальйону та людей, які потребують допомоги.
Євген, позивний Хоттабич
45 років свого життя Євген провів у Дніпрі. У місті познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою вони живуть вже 22 роки. Весілля святкували у кафе "Водограй", який і досі працює на Ломівському масиві. З дружиною та дорослим сином військовий живе в АНД районі.
З друзями Євген любить проводити час на набережній, бо там відкривається гарний краєвид на місто. Дніпро вважає Україною в мініатюрі, де всі близькі поруч: родина, друзі, побратими. А найулюбленіше місце – це дача в передмісті.
"Ідеальне місто відпочинку. Поруч знаходиться річка та полігон ЗСУ. Сидіти з вудочкою, ловити рибу під звуки автоматної черги – це справжній релакс", – говорить Євген.
До військової служби чоловік працював головним енергетиком на підприємстві. 26-го лютого Євген разом з друзями записався до бригади.
"Мій позивний – Хоттабич, так прозвали побратими, а я був не проти. Напевно трохи схожий на нього. На фронті борода стала такою довгою, що на новорічні свята вже зможу грати Святого Миколая без гриму".
У перше звільнення відпустили після двох місяців служби. Лише на одну добу. Зараз, по можливості, дають вихідний раз на місяць. Командування може зробити виняток, якщо у когось з бійців народилась дитина або потрібно потрапити на поховання чи весілля. Тоді відпустка може тривати до 10-ти діб.
Востаннє Хоттабич був у Дніпрі два місяці тому, проводив час із родиною та з найкращим другом. Зустрічі проходять у затишному, теплому сімейному колі. Після війни хотів би змайструвати зону барбекю на дачі, аби сімейні вечора проходили ще приємніше. Під час звільнення військовий набирається стільки позитиву, щоб його вистачило до наступного.
Містяни, за словами Євгена, ставляться до людей у формі доброзичливо, але вже не вітають їх на вулиці, як це було на початку вторгнення.
"Дуже приємно, коли з тобою вітаються. Це не важко, але дає впевненість, що ти комусь потрібен".
На фронті чоловік здебільшого перебуває в оточенні побратимів, інколи контактує з волонтерами. Але коли повертається у місто, відчуває, що війна та бойові дії в Україні ще дійшли не до всіх.
"Війна у головах людей здебільшого наступає, коли хтось з їхніх знайомих або родичів постраждав, загинув. А так ці події для них десь далеко. У нашій країні свобода вибору має кожен: захищати державу зі зброєю у руках або працювати. Прийде час, і кожен спитає себе «Чого я вартий, що зробив для перемоги?». Особисто у мене совість буде чиста".
Після закінчення служби та перемоги України над росією планує побудувати дачу на Кубані або під Москвою: "Щоб їздити на вихідні, і витрачати гроші тільки на проїзд".
А про жінок-захисниць ми розповідали в окремому матеріалі.
