"Власна справа, подорожі, робота – все, як у всіх".
32-річний Ігор (ім’я змінено) працює графічним дизайнером, але зізнається, все ще продовжує шукати себе. Народився у Дніпрі, у повній сім’ї, має молодшу сестру. Свою орієнтацію визнав тільки в університетські роки, а до того намагався зустрічатися з дівчатами.
Ігор говорить що Дніпро – досить толерантне місто. Проте, місяць тому біля одного з кафе побили гей-пару за те, що хлопці обіймалися та трималися за руки. Тому ми взяли це інтерв’ю, аби дізнатися, наскільки представникам ЛГБТ спільноти комфортно у Дніпрі?
"Підозри були ще у школі". Про прийняття себе
У мене не було конкретного моменту, коли я прокинувся і подумав: "Я гей". Якісь епізодичні спогади з дитячого садочку, школи – на того хлопця подивився, це приваблювало, це цікавило. Тоді не надавав цьому уваги, а потім все склалося у єдину картину.
Розпочати розмову, мабуть, потрібно зі школи. Здається, однокласники по моїй поведінці це зрозуміли раніше, ніж я сам. У шкільні часи я зустрічався з дівчатами, у мене їх було навіть три. Але все залишалось на етапі романтизму і флірту. А коли мало вже доходити до серйознішого, щось відштовхувало. Або навпаки вони самі бачили, що нічого не виходить, і кидали мене.
На фоні невдач з дівчатами, гормонів, я відчував, що відбувається щось дивне, мене не в той степ тягне. Але прийняття себе прийшло тільки на першому курсі університету, коли звільнився від школи, усіх проблем, якось на цьому фоні почав аналізувати себе.
"Я не відкривався добровільно". Про камінаут
Камінаут частіше відбувається мимоволі, коли стороння особа викриває представника ЛГБТ. Я не відкривався добровільно, мої публікації у соцмережах на цю тематику потрапили до рук батьків.
Мені було десь 18 років, я тоді жив у бабусі, пам’ятаю, мама подзвонила, сказала: "Зайди до нас". І я одразу зрозумів, що це означає.
Це був стрес для всіх, я підготував для них книжку, диск з фільмом "Молитви за Боббі". Але думаю, вони так і не подивилися їх жодного разу за всі ці роки. Тоді мама сказала, що вони здогадувалися. Здається: усі батьки підозрюють, що у них росте така дитина, але просто заплющують на це очі.
Пострадянські часи тоді були, ані інформації, ані літератури, щоб якось підвести до цього.
Я не думаю, що мої батьки – гомофоби. Вони знають про наші стосунки з партнером, але ми про це не говоримо. Мати й досі не дуже полюбляє мої дописи на цю тему, сторіз. Не кричить, не скандалить, просто висловлює свою думку.
Ставлення до ЛГБТ залежить від кожної родини. У мене є знайома пара хлопців, у яких мами дружать, вони навіть на свята зустрічаються всією родиною.
"У Дніпрі щось робити зарано". Про ЛГБТ
У студентські часи брав участь у ЛГБТ-русі, намагався вивести Дніпро з тіні – з сірої зони, так би мовити. Виходило з перемінним успіхом.
Тоді мені хотілось зробити щось не схоже на тодішні ЛГБТ-організації. Бо вони в основі своїй мали ВІЛ-тестування або роздачу презервативів, короткі семінари на тему здоров’я. Усе було занадто стандартизовано, а я хотів створити спільноту.
І мені здається, це вдалося: я організовував настільні мафії, квести містом, круглі столи з батьками ЛГБТ-дітей. Мета була не тільки залучити нашу спільноту до активності, а й інтегрувати її у життя міста. Часто бувало таке, що на наші тусовки приходило більше гетеросексуалів, аніж ЛГБТ.
Цей успіх дав мені поштовх для створення своєї справи, бо гранти рано чи пізно закінчуються. Хотілося щось місцеве і цікаве. Я обрав кафе.
Але в кожному бізнесі є свої проблеми, і саме це вибило мене з колії свого часу. Заклад проіснував у мене два роки, оренду ніхто не скасовував, а доходу майже не було.
ЛГБТ-спільнота не така численна, ми усі між собою спілкуємося і дружимо. От і вийшло так: усіх пригощаєш, прийшли – забули розрахуватися. Я став не керівником, а другом для всіх.
Майже не мав вихідних, то й на особисте життя часу не вистачало. Врешті-решт, зрозумів: зарано щось робити у Дніпрі. Для розвитку інфраструктури потрібні гроші та активісти. А може, просто я вигорів.
"Я теж хочу шлюб". Про особисте
З моїм партнером ми разом уже 8 років, познайомилися просто: у моєму кафе. Він допомагав мені зі справами. Може, це і був той переломний момент, коли захотілося залишити бізнес. Забажав жити для нас двох.
У 25 років я гадав, що шлюб мені не потрібний, це суто для гетеросексуальних пар. А зараз думаю: чому хтось може собі дозволити, а я – ні? Тут уже більше особиста образа. Я теж хочу шлюб, просто хочу. Плюс, у родичів було б інше ставлення: мовляв, шлюб, усе серйозно.
На роботі всі радіють, коли хтось одружується, бажають багато чого. Мені теж хочеться каблучку, я люблю прикраси, але мінімалістичні.
Крім того, усиновлення дітей значно простіше у шлюбі. Ми обговорювали це питання з партнером. Мені б хотілося малюка, якщо не вдасться зачати своїх, то можна було б взяти з дитбудинку. Але як, коли я ніхто для держави?
"Ми, як і гетеро, маємо свої застосунки". Про знайомства
У нашій спільноті постійно з’являються нові люди, ми їх помічаємо через спеціальні застосунки для геїв, сайти знайомств. У мене були знайомі, які у юнацтві приховували свою орієнтацію. Потім додаток дозволив реєстрацію: можна писати свій вік легально, ніхто не боїться з тобою зустрічатися.
Як і в гетеро, у нас є й інші способи познайомитися. Звичайно, ми не можемо піти в бар і почати спілкуватися. Утім, до коронавірусу в Дніпрі були два клуби, де щосуботи влаштовували вечірки саме для ЛГБТ.
"Я створюю позитивний приклад". Про гомофобне суспільство у Дніпрі
У Дніпрі досить прогресивне населення у порівнянні з більш східними областями. Утім, мені здається, Одеса та Київ більш толерантні у цьому плані. Все залежить від особистого прикладу. Я, наприклад, адекватна людина, при цьому представник ЛГБТ, тож створюю, так би мовити, позитивний приклад для своїх колег-гетеросексуалів. Якщо я відкритий та у нас є діалог, то гомофобія швидко "сходить на ні".
Я багато де працював, і в таких суто чоловічих колективах, як-от у будівельному магазині. Звісно, є ті, хто зовсім не сприймає нашу орієнтацію, у них на фізичному рівні відраза. Але багато хто змінив свою думку – вони просто до нашого знайомства не уявляли, як виглядають геї. На кожній роботі я взяв собі за правило відкриватися людям, бо так набагато комфортніше себе відчувати, не треба думати, що ж я там скажу, як мені відмазатися.
Якось було, що колеги знаходили мої дописи в інтернеті або відео з ЛГБТ-тусовок. Але через те, що ми вже спілкувались, бар’єру незручності не було. Воно, може, у перший день складно. У мене був колектив, колеги день мовчали, сидячи в навушниках, потім, мабуть, подумали, що моє особисте життя їх не стосується. І ми продовжили спілкуватися.
Було таке, що люди навіть через пів року-рік не дійшли того рівня сприйняття, і все ще в штики сприймають дискусії. Наприклад, я кажу: мене дратує, що я не можу взяти свого партнера на вулиці за руку. А вони у відповідь: "Ну, це ж неприродно!".
"Нам не подобається робити це привселюдно". Про почуття
В Україні не можна бути відкритим ЛГБТ-представником. Навіть попри те, що Дніпро – велике місто, де є інтернет та соцмережі, це все ще не сприймається як щось звичайне. Мені пощастило: у нас с партнером однакове ставлення до проявів любові, нам не подобається робити це привселюдно. І це не тому, що боїмося. Ми не любимо, коли і гетеросексуали дозволяють собі зайвого десь на вулиці.
Так, ми гуляли за руку, коли було темно, але це були романтичні часи у наших стосунках.
Моє оточення зараз складається тільки з геїв, але раніше були гетеросексуальні дівчата, і лесбійки, з ними було комфортно. Не бачу проблеми створити таке собі коло однодумців. Причому, воно не залежить від того, чи велике місто. Наприклад, бачив сайти оголошень у Першотравенську, Чаплинці, Царичанці.
"Мене не били за сексуальну орієнтацію". Про конфлікти
У житті ніколи не було такого, щоб хтось зі знайомих чи друзів побив мене через сексуальну орієнтацію. Я просто не розумію, як можу довести людину до такої ситуації. Якщо назріває конфлікт, навіщо розпалювати його ще більше?
Пам’ятаю, на першому в Україні KyivPride були бійки. Мене теж побили. Там був здоровезний натовп "тітушок", нас відводили різними шляхами, розбили на дві-три людини і сказали бігти. Тоді ми й натрапили на цих кремезних хлопаків. Та з кожним роком таких випадків меншає. Помітив, що кияни вивішують ЛГБТ-прапори з вікон. Якась європеїзація українців відбувається.
