Металурги з Дніпропетровщини, які загинули, боронячи нашу країну

Металурги з Дніпропетровщини, які загинули, боронячи нашу країну

Розповідаємо історії Дмитра Макухи, Петра та Андрія Підкевичів.

Цей текст про українських сталеварів, робітників заводів, які поклали фабричні інструменти та взяли до рук зброю, щоб зупинити наступ ворога. І заплатили за це життям. Розповідаємо історії трьох чоловіків, що загинули на фронті.

Робив все для того, щоб ми краще жили. Петро Підкевич

57-річний Петро був родом з села Миколаївка Новомосковського району. У 2022 році добровольцем пішов до армії. Служив разом з сином в 60-тій бригаді, яка була спочатку піхотна, потім стала окремою механізованою Інгулецькою. І син, і батько були саперами. 

Петро. Фото: з архіву сім’ї

У 1985 році Петро закінчив технікум електрифікації сільського господарства. Там він познайомився з Григорієм Явором, який пізніше став його кумом. Одразу після навчання Петро пішов на строкову службу. По закінченню повернувся в рідне село і почав працювати електриком на меліорації. Петро мав дружину Наталю та двох синів: старшого Михайла та молодшого Андрія.

15 років Петро пропрацював у сталеплавильному цеху, де заробив гарячий стаж. Пішов на пенсію в 50 років, але продовжив працювати. У 2014 році разом з кумом Григорієм вирушили до військкомату як добровольці, але обох не взяли, бо тоді була велика черга. 

Петро, Андрій, мама Наталя. Фото: з архіву сім’ї

"Батько був сильною людиною, прикладом. Все вмів, всьому навчав, за що не брався, все у нього виходило. Всюди був порядок: з дитинства пам’ятаю, якщо я щось брав, то мав покласти це на місце", – розповідає Михайло Підкевич, старший син Петра. 

Загинув у перший день 2023-го біля населеного пункту Курдюмівка. Молодший син Андрій загинув на два місяці раніше за батька.

"Кум вирощував хліб, щодня варив сталь, виростив двох синів, поховав одного з них (Андрія – прим. Авт.) і пішов далі воювати. Все для того, щоб ми краще жили", – розповідає Григорій.

Петро та Андрій Підкевичи. Фото: з архіву сім’ї

Хотів будувати своє життя в Україні. Андрій Підкевич

Андрій, молодший син Петра, народився у Дніпрі. Разом з батьком у 2022 році пішов як сапер в 60-у окрему механізовану Інгулецьку бригаду.

Після школи хлопець вступив до Новомосковського металургійного коледжу, а потім вчився у Дніпровській металургійній академії. Був металургом, як і всі в родині. Деякий час працював зі старшим братом Михайлом на Дніпросталі. Через рік, у 2018 році, пішов на строкову службу в армію, був прикордонником. Після повернення працював на "АВ метал груп" в Дніпрі разом з батьком, матір’ю та братом. 

Андрій та Михайло. Фото: з архіву сім’ї

Михайло, який старший за брата на 4 роки, розповідає, що бачив Андрія останній раз півтора року тому.

"Це була така людина, за яку ніколи не може бути соромно. Андрій не хотів покидати Україну. Я за три роки до повномасштабної війни поїхав до Чехії, мав там роботу, житло. Пропонував братові, але він казав, що хоче будувати своє життя тут – в Україні", – розповідає Михайло.

Андрій мав багато друзів, дівчину, з якими проводив багато часу: грав у комп’ютерні та настільні ігри, їздив на море.

Андрій. Фото: з архіву сім’ї

"З братом ми були хоч і різного віку, але дуже схожі. Друзі приходять, кажуть, що бачать Андрія у мені. Його загибель вже ніколи не забудеться. Ми завжди все разом робили, з батьком і братом: по дачі, по гаражу, в селі. Не було такого, що батько щось робить, а ми пішли по своїх справах", – говорить Михайло.

Михайло згадує, що батько та брат дуже любили футбол. І навіть на фронті, коли була можливість подзвонити, питали, як пройшли матчі, хто виграв.

24 лютого 2022-го Петро та Андрій Підкевичі пішли у військкомат добровольцями. Все було настільки забито, що вони змогли пройти комісію лише наступного дня. А 26 лютого вже були в частині. 

Андрій. Фото: з архіву сім’ї

"І пішли вони вдвох, і весь час були вдвох. На Херсонщині Андрій підірвався на міні. Його відвезли в госпіталь, зробили ампутацію. Хлопець три дні пробув в реанімації, а потім йому стало погано. За десять днів помер", – розповідає Григорій.

18 жовтня, через два дні після того, як чоловіку виповнилось 27 років, підірвався на міні. Андрій помер 30 жовтня в реанімації. Після похорону Андрія, який відбувся 3 листопада, батько пробув вдома 9 днів. Після чого вирішив знову йти на фронт. Він взяв власний автомобіль і поїхав на передову. Першого січня снаряд влучив у машину чоловіка. Вилізти Петро не встиг.

"Обгорів до невпізнаваності. Приїхала розвідка, почала витягати живих, і в цей момент прилетів другий снаряд Якби була броньована машина, може, поранення були б. А то... Жигуль", – розповідає Григорій.

Петро та Андрій. Фото: з архіву сім’ї

Михайло розповідає, що сім’я відмовляла його повертатись до України.

"Я б сказав батькові й брату, що вони даремно не почекали мене. Пішли воювати, а я просив не їхати без мене. Я ходив у військкомат, але мене не хочуть брати. Пройшов медкомісію, поставили якусь другу групу, сказали, що не можуть забрати всіх з родини".

Дружина Петра та мати Андрія і Михайла, Наталя, втратила своїх найближчих з різницею всього у два місяці.

"Петро зі мною ще й прощався, коли їхав знову на фронт, а я йому кажу: "Ти що, прощаєшся?" А він обняв мене, цілує і каже: "Все буде добре, Наташо, все буде добре". А воно не добре... І сни погані напередодні снились: дві труни. Я вже зранку 1 січня відчувала щось недобре, весь день серце боліло, колотило всю. А це сталось у першу-другу годину 1 січня". 

Не збирався ховатись. Дмитро Макуха

45-річний Дмитро народився у Кам'янському. У 2014 році чоловіка мобілізували у зону ООС. Повернувся через півтора року.

"Спочатку був у теробороні у Кам’янському, потім окопи на Дніпропетровщині копав. Він завжди казав, що десь поряд. Але виявилось, що Дмитро був і у Донецькій області, Волноваський район, село Нескучне. Там він і загинув, а ним ще 11 осіб", – говорить кохана жінка загиблого Лариса. 

Лариса з Дмитром познайомились у 2010 році. Давно знали одне одного, бо працювали на заводі АТ "ДНІПРОАЗОТ" в одному цеху.

"Дмитро спочатку був асфальто-бетонщиком, потім асфальтувальником. Клали асфальт на заводі, біля заводу, бетонували у цехах, займались будівельними роботами. У 2010 році ми почали зустрічатись, потім разом жити у його батьківській квартирі. Їздили у відрядження в Ялту, гуляли набережною, робили ремонти". 

Дмитро мріяв поїхати на море, у Кирилівку, хотів добре видати доньку Лариси заміж. Планував відвідати малу батьківщину дружини у Чернігівській області, познайомитись з її родичами. 

"Був дуже чуйним чоловіком, вірним, зокрема, і військовій присязі. Ніколи не ображався, завжди посміхався, що ми навіть і не могли посваритись. Коли я захворіла на онкологію, дуже мені допомагав, підтримував, мріяв, щоб я одужала. Казав: "Ти одужаєш, і ми поїдемо на море, ти будеш у кущах сидіти та дихати морем". 

Дмитро любив дачу, на яку вони з коханою їздили щовихідних. Садив у городі різні овочі. Подобалось зустрічатись з батьком, коли той був живий, любив сестру. Радів, коли приходили гості.

Фото: Дмитро, 2022 рік

"Якось я йому казала: "Дім, може ти не підеш воювати?", а він завжди відповідав: "Я ховатись не буду. Хто, як не я?"".

Дмитро загинув 26 липня 2022 року, біля села Нескучне Донецької області. Йому було 44 роки. Служив у 108-мій окремій бригаді територіальної оборони. Причиною смерті стала вибухова травма лівого стегна, осколкове поранення, несумісне з життям. Захисника встигли довезти до лікарні, але він стік кров’ю. Сім’я до останнього думала, що його просто поранено. 

"Коли Діма загинув, була така тиша. Якби він був живий, мені більше нічого б не треба було, я б все на світі віддала", – каже Лариса.

У Дмитра залишився син від першої дружини – 21-річний Назар. 

Поділитися: