"Коли хлопчикам виповнюється 8 років, в їхньому житті завжди трапляється війна?"

"Коли хлопчикам виповнюється 8 років, в їхньому житті завжди трапляється війна?"

Переживання трьох дітей-переселенців, які врятувались від війни.

Війна змусила дітей швидко подорослішати: 5-річна дівчинка вже знає, що таке смерть, 9-річний хлопчик боїться бути заваленим у підвалі, а 15-річний підліток ховає свою маму та тікає з рідного міста.  

Історії дітей, які приїхали до Дніпра з гарячих точок України. Про адаптацію у нових школах, страхи та мрії про майбутнє – у нашому матеріалі.

"А чи будуть у драмтеатрі ставити ялинку на Новий рік?": історія 5-річної Олександри з Маріуполя

Саша у Маріуполі

Батьки Саші, Валерія та Андрій, родом з Донецьку. Коли у 2014 році розпочалась війна, вони були вимушені залишити місто. Далеко переїжджати не хотіли, тому обрали для життя Маріуполь. У 2016-му в прифронтовому місті народилась Саша, але через шість років – вже втрьох – вони вдруге бігли він війни. Цього разу у Дніпро.

Родина розуміла, що розпочалась повномасштабна війна, а в місті стає небезпечно. 28 лютого родина в автомобільній колоні виїхала у напрямку до Дніпра, не знаючи, що їх очікує далі.

Шлях з Маріуполя був складний, Валерія постійно думала про найстрашніше. Батько Саші – поліцейський, він служить у гарячих точках на Донецькому напрямку, тому вивіз дружину та доньку у безпечне місце, а сам повернувся до роботи. Після приїзду Валерії знадобилось декілька днів, щоб заспокоїтися, зібратись із силами та просто вийти на вулицю. 

Саша у Маріуполі

"Дитині пояснювали одразу, що наше місто руйнують, ми їдемо, щоб зберегти своє життя. Залишатись у Маріуполі небезпечно. Свої переживання ми не перекладали на дитину, тому переїзд для неї був як сумна, але пригода".

Наступного дня після приїзду Саша захворіла: спочатку з’явилась висока температура, а потім – бронхіт. У незнайомому місті було складно швидко знайти сімейного лікаря. Пощастило, що привезли з собою деякі препарати, бо в аптеках тоді були величезні натовпи. Але Валерії з хворою дитиною все одно довелось постояти у чергах в аптеки, коли всюди ще лежав сніг.

"З Маріуполя ми забрали альбом для малювання та фарби, ними намагались відволікатися. Дитина малювала танки, я зберегла її роботи ... Все було як в тумані. Потім стало краще, донька почала одужувати".

Маленька Саша живе з мамою в орендованій квартирі. Сусіди по будинку ставляться до них доброзичливо, завжди питають, чи все у них є. Донечці подарували багато іграшок, яким вона була дуже рада, тому що по приїзду у Дніпро не мала жодної. Під час зборів з Маріуполя мама сказала їй взяти тільки улюблені та найкоштовніші речі – ті, що могли поміститися у наплічник. Але Саша розгубилась і не змогла обрати. Улюблена м’яка собака Вілька, з якою вона завжди спала, так і залишилась лежати під ковдрою у маріупольському ліжку.

Дівчинці подобається Дніпро, а найбільше – річка, яку мала називає морем. Іноді, коли на горизонті бачить небо та туман, перепитує: "То не море?".

Саша з мамою Валерією у Дніпрі

З п’ятирічною Сашею постійно говорять про те, що зараз відбувається в країні: що таке війна, чому вона почалась, показують фото наслідків вибухів, розповідають, як потрібно себе поводити під час тривоги. 

"У Маріуполі Саша ходила у дитсадок, де у неї був друг Сергійко. Хороший хлопчик, вони дуже добре дружили. З його мамою та татом ми разом працювали та були сусідами. В їхній сім’ї торік сталось велике горе – мама померла від раку. А під час обстрілів у березні його батька вбило осколком біля під’їзду. Там його і поховали. Хлопчик разом зі старшою сестрою сиділи у підвалі з сусідами, а зв’язку з ними не було, тож ми дуже довго шукали цих дітей. Саша чула мої розмови, питала «росія тепер забере Серьожу?» Важко було пояснювати. З хлопчиком та його сестрою зараз все добре, їх знайшли та відвезли до бабусі".

Донька питає: "А чи будуть у драмтеатрі ставити ялинку на Новий рік?"

Дівчинка швидко подорослішала, стала більш відповідальною та організованою, говорить її мама. Проявляє велике бажання розмовляти українською мовою.

Цьогоріч вона пішла у перший клас приватної школи Дніпра. Мати дівчинки працює, тож онлайн-навчання не розглядалось. В інтернеті вони знайшли місцевий заклад, де Саша може бути з 8 до 19 години вечора. 

"До неї, як і до інших дітей, дуже добре ставляться. Сашуня не в стресі, тому не потребує особливого відношення. Вона легко йде на контакт, заводить друзів, грає. Окрім неї, у класі є ще одна дівчинка-переселенка з Харкова".

Першокласникам спочатку складно навчатися у школі, входити у новий ритм після садочка. Але дівчинці навчання та новий режим дня даються легко. Вчителі та директор створили всі умови, аби дитині було комфортно. 

Родину підтримує гуманітарний хаб "ЯМаріуполь". Саша відвідує заходи, які вони організовують: кружки, свята, концерти та вистави. Хаб навіть подарував дівчинці її перший шкільний наплічник.

У матері немає суттєвих складнощів, пов’язаних з донькою, важко тільки у фінансовому плані. Приватна школа, гімнастика та басейн, які відвідує Саша, оренда квартири – все це коштує недешево. Родина не отримує допомогу як переселенці від держави: була зроблена помилка у документах. Валерія постійно звертається до відповідальних служб, але питання з травня не вирішили. Доводиться багато працювати, аби мати змогу оплатити все.

"Дитина не повинна страждати, сидіти вдома та чути тільки про війну".

Коли виросте, Олександра хоче стати мисткинею та малювати картини. Раніше мріяла бути директоркою в салоні краси. На питання, що їй хочеться, відповідає: "Аби скінчилась війна, і мені подарували собаку". Ще у Маріуполі їй на день народження пообіцяли бігля, але покупку довелось відкласти.

"Якщо я звикну до Дніпра – це означає, що я забуду Маріуполь?": історія дев’ятирічного Святослава з Маріуполя

Родина Святослава

Юлія та Володимир, батьки Святослава, все своє подружнє життя провели у Маріуполі. На момент початку війни їхньому синові був один рік. Сім’я не могла залишитись осторонь того, що відбувається в країні: почали волонтерити, допомагати з реабілітацією військовим та мирним мешканцям. Останні роки працювати пліч-о-пліч: отець Володимир, окрім служіння у своєму храмі, керував відділом освіти Донецької єпархії, а Юлія очолювала там соціально-психологічний відділ.

Про історію священника Володимира Коскіна ми написали окремий матеріал у квітні. Отець Володимир втратив свій храм та будинок, а його матір вбили окупанти. Проте він вже проводить служіння на лівому березі та має великі плани на майбутнє.

Після початку повномасштабного вторгнення родина намагалась виїхати з Маріуполя декілька тижнів. 5-го березня, з двома наплічниками та дитиною, вони рушили у бік центру міста – ходили чутки, що відкриється зелений коридор. Але його не було. Почалися сильні обстріли, знайомі довезли родину до укриття в одній зі шкіл. Там вони переховувались, поки нарешті не змогли виїхати 16-го березня завдяки хлопцю, який дав їм своє авто. 

"Син достатньо дорослий, тож розумів, що в місті небезпечно. Хотів їхати, найбільше боявся того, що ми загинемо під завалами в якомусь підвалі, постійно про це говорив. Виїзд з міста він з одного боку сприйняв, як пригоду, з іншого ми за нього дуже хвилювались. Святослав дуже відкритий та прямолінійний. Наприклад, коли ми проїжджали блокпости та фільтраційні пункти російської армії, він міг голосно запитати, «Чи можна тим дядькам сказати "Слава Україні?"»".

Святослав

Шлях до Дніпра був довгий – два дні. Кожному члену родини з цієї поїздки запам’яталось різне: Святославу – вибухи, підірвана на міні автівка, у Запоріжжі – білборди про корабель, а у Дніпрі – мости; Юлія не забуде холод протягом подорожі, першу за багато тижнів чашку чаю, яку їй дали волонтери, та радість, коли вони нарешті побачили українські блокпости.

У Дніпрі родина орендує квартиру у своїх знайомих. Перші тижні у місті син поводив та почував себе добре, тільки був гіперактивніший, ніж зазвичай, та дратівливіший, але значно подорослішав.

"Йому подобається місто на 50 %: до вподоби парки, будівлі та річка, яку він називає "маленьке море". Не подобається, що місцеві хлопці "постійно б'ються". Каже, що до Дніпра звик на 32 % (син дуже любить числа). Сумує за Маріуполем, шкільними вчителями, кімнатою, віолончеллю, на якій грав, та морем. Але все ж освоюється на новому місці".

Через переїзд Святослав пропустив понад місяць навчання, проте зміг закінчити третій клас – вже у дніпровській школі. На переоформлення знадобився лише один день, зараз хлопець вже четверокласник.

Батькам складно через те, що школа – дистанційна. У Маріуполі син Юлії був на інклюзії, з навчанням йому допомагав асистент. Хлопчик має когнітивні, поведінкові та сенсорні особливості, важкості у побудові соціальних зв'язків та складних емоцій. Якщо з ним поряд немає дорослого, може відволіктися та забути, що він на занятті. Святославу потрібно більше часу на виконання домашніх завдань, ніж це передбачено стандартною програмою. Але у Дніпрі школа не може забезпечити його інклюзивним навчанням. Нова класна керівниця ставиться із розумінням до учня, дає більше часу на виконання завдань, але дитині все одно складно.

Замість асистента з сином займається Юлія. На момент вступу до школи її це не дуже засмутило, важливо було скоріше поновити навчання.

"Складно, оскільки мені доводиться окремо розбирати та пояснювати йому всі теми, які проходять на уроках, супроводжувати на онлайн-заняттях. Загальний темп для нього надшвидкий, він не встигає і це його дуже засмучує. Хоче у «реальну» школу, бо йому подобається вчителька, каже «вона добра та розумна»".

Юлія написала емоційний пост у фейсбуці, де описала проблеми з якими зіткнулась у Дніпрі:

"Тільки одна година навчання. Я вже ладна зійти з розуму. Дитина не може згадати літери. Не може виконувати звичайні інструкції. Не розуміє, що хоче вчитель. Відволікається на звуки. На одне слово з 4-5 літер потребує хвилин 5. Не встигає за іншими, дезорієнтується, смикає себе за волосся, починається гіперактивна фаза, сенсорне перевантаження, істерика, вимикаю камеру... Діти підписали 8 зошитів, малий жодного, і має зрив.

Дніпровська психоневрологія вважає, що це абсолютно нормально для дев'ятирічної дитини. Він не потребує підтримки та допомоги. Що попередні діагнози й результати обстежень, медичні призначення, роки корекційної роботи то все фігня, бо лікар «я пасматрєл в єго глаза і нє увідєл там нічєво такова» (не враховуючи,що малий в очі не дивився, ну то таке)".

Друзів у Свята поки що не має, а з однокласниками вони не зустрічались офлайн. З місцевими хлопцями він іноді грає на майданчику біля будинку, проте спільної мови вони не знайшли. 

У 2014-2015 роках Володимир був військовим капеланом батальйону Святої Марії, тому їхній син з дитинства багато чув про війну. В родині немає заборонених тем: з дитиною обговорюють та пояснюють все, що відбувається навколо, але зрозумілими для цього віку словами.

"Питав нас: «Коли в росіян закінчаться ракети?», «Коли хлопчикам виповнюється 8 років, в їхньому житті завжди трапляється війна?», «Якщо я звикну до Дніпра – це означає, що я забуду Маріуполь? Я ж не хочу його забувати», «росіяни такі жорстокі та невиховані, тому що в школі погано вчились?»".

Хлопчик мріє знову побачити бабусю, дідуся та кішку Фрею – зараз вони у Маріуполі. 

Коли Свят виросте, хоче стати волонтером або священником, як батько. Каже "вони як два в одному – роблять добрі справи та допомагають людям". Ще мріє вивчитись на архітектора: "Треба буде відбудовувати Україну". Всі ці три професії вважає однаково важливими, тому не планує зупинятись на одній. 

"Якби я міг донести одну думку до людей у всьому світі, я б сказав – цінуйте своїх близьких, поки вони поруч": історія п’ятнадцятирічного Артура з Бахмута

Артур приїхав з Бахмута разом із бабусею Діною та рідним дядьком (братом батька). Вони до останнього хотіли залишитись у місті та не покидати родинне гніздо. Але у сім'ї трапилось горе, яке підштовхнуло їх зберегти свої життя, – загинула мама підлітка. Під час чергового обстрілу у неї потрапив уламок від ракети, жінка невдовзі померла від поранення. 

Артур у дворі свого будинку у Бахмуті

Останні тижні в Бахмуті, сім’я через масивні обстріли все частіше спускалась у підвал свого приватного будинку. Укриття стало для хлопця другим домом: там він навчався, грав у ігри, прибирав та відпочивав. Коли бомбардування закінчувалось, міг вийти покататися у дворі на скейті або допомогти бабусі з городом. Не довго, тому що обстріли швидко відновлювались. Через це вилазки з укриття ставали більш рідкісними.

Дороги, якими можна було виїхати з міста, почали перекривати. Ще трішки – шляхів для виїзду не залишилося б зовсім. Родина бачила, як їхні сусіди та знайомі, покидають місто на завантажених речами машинах. Вирішили виїжджати, поки ще була така можливість. Батько Артура відмовився їхати з міста, захотів залишитися у рідному будинку.

19 червня під обстрілами, які тільки посилювались з кожною годиною, вони рушили у бік Дніпра на своїй старенькій автівці, самі.

"Дістались за один день. Запам’яталось гарне та ввічливе відношення наших військових на блокпостах. Якби автівка зламалась по дорозі, ми були впевнені, що нам допоможуть".

Артур з родиною разом з іншими переселенцями живе у гуртожитку. Говорить, що тут тісно, але затишно. Щоправда, немає на чому готувати їжу, бо у гуртожитку не дозволяють використовувати газові та електричні плитки. Доводиться їсти консерви та готові до вживання продукти. Дуже допомагають волонтери, які привозять раз на день гарячу їжу для всіх.  

Знайомство з містом в Артура розпочалось не з прогулянок парками чи набережною. Спочатку потрібно було отримати довідку про смерть мами та оформити опікунство на бабусю. Документ чекають досі: у Бахмуті понад місяць немає світла і спеціалісти не можуть надати необхідну для дніпровських служб інформацію. 

Під час піших прогулянок Артура дивувала краса та розмір нового для нього міста. Бабуся навіть боїться відпускати онука одного. Але він все одно потроху вивчає Дніпро, катається на скейті набережною та у дворі, поки що сам: у гуртожитку, де вони живуть, немає дітей його віку, а друзів з інших районів ще не завів. 

Артур навчається у дев’ятому класі бахмутської школи дистанційно. З часів ковіду заклад не встигли перевести на офлайн навчання, тож хлопець звик бачити однокласників тільки через екран ноутбука. Хтось з друзів зараз виїхав за кордон, інші переїхали в безпечні міста України, дехто лишається у Бахмуті. Як і будь-який підліток, час від часу Артур прогулює уроки на вулиці, катається на скейті та вивчає нові трюки. 

"У кого завгодно психіка зміниться через ці події, тим паче у дитини. Онук став більш спокійним та зібраним. Хлопець вже досить дорослий, у п’ятнадцять років він багато розуміє та знає, йому не потрібно пояснювати, чому це все відбувається. Артур хоче, щоб цілісність України відновили та всі змогли повернутись додому", – поділилась бабуся Артура.

Також підліток мріє повернутись додому та нарешті побачити свого батька. Після закінчення дев’ятого класу планує піти навчатися на зварювальника або механіка, бо хоче бути корисним, а "ці спеціалісти потрібні всім". 

"Якби я міг донести одну думку до людей у всьому світі, я б сказав – цінуйте своїх близьких, поки вони поруч", – говорить підліток.

Поділитися: