Історії дніпрянок, які втекли від війни у різні куточки Європи.
Врятувати дітей чи убезпечити себе, пошукати кращої долі чи організувати допомогу у гарячі точки – вони покинули Україну нібито з різних причин. Та суть єдина: втеча від війни. Щодня кількість біженців з нашої держави лише зростає. За інформацією ООН, нині ця цифра сягнула 4,5 мільйони осіб. Найбільше людей виїхало до Польщі, у трійці лідерів також Румунія та Угорщина.
Ми зібрали історії дніпрянок, що оселилися у різних країнах Європи. Вони розповіли, які складнощі чекали у дорозі, скільки отримують матеріальної допомоги та чи збираються повернутися додому.
"Я зрозуміла, що ми там нікому не потрібні", – Інга. Німеччина
Інга – двічі біженка. Коли їй було п’ять, розпочався військовий конфлікт у Вірменії, тоді мати не вагаючись схопила дівчинку і вивезла до України. Інга виросла у Дніпрі. Та має уже власну дитину: Тимуру 5 років, як було дівчині, коли вона покинула Батьківщину.
"Якби не син, я б, напевно, не їхала. Але останній наш тиждень у Дніпрі було по три-чотири сирени на день. Я малого вночі витягувала з ліжка, а він плакав. Кутаючи сина у ковдру, сиділи в холоді в тамбурі".
Ще тиждень Інга то складала, то розкладала валізу. Плакала. І казала, що нікуди не поїде, а потім дивилася на сина.
Як поїхали? Евакуаційним потягом Дніпро-Хелм. "Це було пекло. Ми приїхали о 6:30, але люди розтягнулися аж до кас. Я десь чула, що має бути окрема черга для пасажирів з дітьми. Ми таку організували з працівниками вокзалу і стали першими у ній", – згадує Інга.
Далі – 4 дні дороги. Ночівля у холодному польському спортзалі, де довелося спати у верхньому одязі. Врешті-решт автобусами і потягами дісталися до маленького містечка Карлсхагену у Німеччині.
Як із житлом у Німеччині? Перше, що роблять біженцям, це тест на коронавірус. Якщо все ок, селять у тимчасовий притулок, потім у квартиру до людей. Теоретично. На практиці ж вільних домівок немає. Інга записалася у чергу, але оселю шукають вже місяць.
Знайомі допомогли знайти готель, його власник безкоштовно поселив Інгу з родиною у номери на місяць.
Матеріальна допомога. "Ми подали документи на статус біженця: для українців у березні спеціально запровадили поняття «військовий біженець», тобі виділяють допомогу, медстрахування, житло, але і право на роботу".
З документів необхідно мати паспорт, для дитини – свідоцтво про народження. У центрі соцзахисту записують прізвище, ім'я, адресу в Україні, професію, сімейний стан.
Потім – розглядають заявку та надсилають реєстраційний номер. А також дають сім-картку, завдяки якій є безкоштовний інтернет та телефонний зв'язок.
Як ставляться до українців?
"Нормально, але я зрозуміла, що ми нікому не потрібні, так, нас жаліють, та ми тут чужі".
Племінниці Інги пішли до німецької школи. Там зібрали канцтовари, одяг та трохи грошей. Утім, у її містечку немає великих волонтерських пунктів, тож взяти продукти не виходить. "Їжа виявилася аж надто дорогою, – каже жінка. – Так, яйця коштують понад три євро – це більше ста гривень. Кілограм м'яса – близько 400 гривень".
Натомість увесь проїзд всередині країни та по місту безкоштовний, варто лише показати паспорт українця.
Коли додому? "Я кожного ранку прокидаюся і думаю: сьогодні. Єдине, що мене зупиняє – сирена. У мене досі стоїть додаток. І коли у Дніпрі вночі лунає тривога, я повертаюся і бачу дитину, що лежить поряд і спить. А мій чоловік у цей час знову йде у тамбур".
"Якоїсь кардинальної різниці між країнами я не помітила", – Галина. Франція
Третій тиждень Галина у Франції. Її діти – 8-річна Аня та 12-річний Ілля – вже пішли до місцевої школи. Тамтешня малеча їм дивується, усі хочуть познайомитися чи принаймні подивитися, хто ж такі ці переселенці. А Галина, поки вони навчаються, волонтерить та допомагає вивозити українців з гарячих точок.
"У Дніпрі я працювала у благодійному фонді, і з перших днів ми змістили напрям на військову допомогу. Дітей довелося відвезти за місто, і щоразу, як лунала сирена, у мене розривалося серце".
Як поїхали? Тим-таки потягом "Дніпро-Хелм". Галині пощастило менше, ніж іншим нашим героїням, і вони простояли на кордоні аж 10 годин.
"Потім рушили до Любліна. Переночували на вокзалі. Нам, буквально, постелили на підлозі. Важко, бо раніше я була з іншого боку, надавала допомогу біженцям, а тепер ми самі стали біженцями. Це була та ніч, коли ракети влучили у Дніпрі біля заводу. У всіх була паніка, всі дивилися фото".
Єдине, що змусило Галину залишитися у безпеці – діти. Тож, вона продовжила свою подорож. У Франції на родину чекала подруга жінки. Та навіть зібрала у сомережах гроші на авіаквитки.
Як з житлом? Оселі для біженців тут на відповідальності місцевої влади. Волонтери допомагають розселитися у родини.
"Містечко в якому живемо ми, обіцяє соціальне житло – з оплатою лише часткової орендної плати – 25 відсотків + комунальні".
У великих французьких містах переселенців з України більше, тож там організовують дозвілля вихідного дня:люди збираються у парках та спілкуються. Туди виїжджає мобільний салон, де стрижуть дівчат.
Матеріальна допомога. "Виплати є: подаєш документи на допомогу, призначають співбесіду, але всім дають гроші по-різному. Комусь наступного дня, комусь через пару тижнів. У центрі визначають пакет документів та фінансову допомогу".
Галина отримуватиме 7 євро на людину щодня. Отже, за себе та двох дітей матиме 21 євро на добу.
"Гуманітарних складів я не зустрічала, але люди передають свої речі, волонтери привезли нам продукти, канцтовари – дітям", – говорить Галина.
У Франції біженцям так само дають сім-картки з інтернетом та зв’язком.
Як ставляться до українців?
"Якоїсь кардинальної різниці між країнами я не побачила. Донька вже відвідує місцеву школу, а син – коледж. Їм важко, перші дні ходила разом з ними, сиділа на уроках".
До українських дітей педагоги ставляться з розумінням, до занять не примушують, дають небагато завдань та прописи. Утім уся програма навчання побудована по-іншому, – помітила Галина. Наприклад, у сина стоїть у розкладі хімія, але на на занятті питання можуть бути навіть з курсу біології.
"Син підліток, він консервативний, хлопці в коледжі перші дні підходили познайомитися. Тепер йому легше – спілкуються через перекладач у телефоні".
Серед проблем. Найбільша – мовний бар'єр: він є і у школі, і у транспорті, і у магазині. Французи дуже поважають свою мову, роботодавець охочіше вибере нейтів-спікера, а не іноземця, навіть якщо останній буде кращим спеціалістом.
Що з документів?"Для в’їзду достатньо паспорта. Але сім’я, що приймала нас, подавала багато паперів:звіт про фінансове становище, запрошення, адресу, переклад на французьку наших документів", – згадує Галина.
"Не знаєш куди подітися, відчуваєш себе якимось зрадником, бо поїхав", – Валерія. Іспанія
У Лери історія протилежна: її разом з сестрою вивезли до Польщі. На всіх взяли одну сумку з речами – здебільшого теплі, там не було ані піжам, ані косметики. Натомість спакували фен, а мала схопила зошит з англійської. У дорозі не обійшлося без пригод: через повітряну тривогу потяг розвернули і замість Польщі пасажирів висадили у Львівській області.
Дорога до Іспанії. "Там пересадили на шкільні автобуси. Волонтери нагодували бутербродами та роздали воду. Довезли до польського кордону, усі митні контролі ми пересікали близько двох-трьох годин. Нас попереджали, що не можна давати паспорти, аби не оформили статус біженця. Люди почали панікувати та плакати", – говорить Лера.
Валерія з родиною збиралися залишатися у Польщі. Їх поселили у шкільному спортзалі. Дах довелося ділити ще з сотнею біженців з України. Там були пральня і душові кабіни. А потім волонтери запропонували Лері поїхати до Іспанії, вони з родиною довго сперечалися, але врешті-решт погодилися:
"Ми їхали 40 годин в автобусі через 4 кордони. Проїхали Польщу, Німеччину, Францію та Іспанію. Дорога була дуже важка, діти підхопили інфекцію, їм було зле весь час".
Де жити? В Іспанії, на диво, з житлом не було жодних проблем. Волонтери знайшли оселю усім переселенцям, поки ті їхали на автобусі. Лері з родиною свій будинок запропонував чоловік, що зараз подорожує світом.
"Тут люди геть інші, вони нічого не вимагають у відповідь: кожен день приходять і питають, чи потрібно нам щось, чи хочемо поїхати в магазин. Мені навіть незручно приймати таку допомогу".
Що з документами? "Оскільки ця країна тільки-но почала приймати біженців, оформлення документів затяжне, і поки що немає жодних виплат. Натомість нам оформили медичну страховку: там єусі лікарі, крім стоматолога. Друге, що нам зробили – прописка. Ми прописані у будинку чоловіка, який нас прийняв".
І останній етап, на який зараз чекає Валерія – це отримання статусу біженців або тимчасового захисту. Для цього потрібно буде поїхати до поліцейської дільниці та залишити відбитки пальців.
Як відчуття? "Я сумую за домом і за татом, виявилося, у нього була мрія провести свою пенсію в Іспанії. Ми тут, а він залишається в Україні. Вдень багато гостей, ти спілкуєшся, гуляєш, а ввечері накриває. Не знаєш куди подітися, відчуваєш себе якимось зрадником, бо поїхав".
"Чи повернусь я назад? Для мене це складне питання", – Ганна. Литва
Щодня 6-річна Софія приходила разом з мамою у дніпровський волонтерський штаб. Дівчинка гралася з однолітками, а Ганна бачила, як сильно це впливає на дитину. Ще й до того лунали численні повітряні тривоги. Останньою краплею стала звістка: господар квартири піднімає оренду в 4 рази. Тож, жінка вирушила до Литви.
Чим добиралися? "Я у Дніпрі організовувала виїзд людей автобусами з України у Польщу та Литву. Це були біженці з Харкова, Лисичанська та Донецька".
Тим автобусом поїхала і Ганна разом з дочкою та далматинцем. Добиралися два дні.
"80% заправок не працюють, люди були геть налякані. Чим більше їдеш країною,дивишся на блокпости, спалені автомобілі,тим важче стає".
Уже в самій Литві усім біженцям допомогли стати на візовий контроль, видали продукти та засоби гігієни.
Де жити? Волонтери усім підшукують житло. Багато литовців віддали свої квартири, ще є хостели, готелі та гуртожитки.
"Сьогодні ось їздили дивитися оселю. Пара пенсіонерів, має будинок за містом. У них простоювала квартира у місті, її віддають нам на три місяці. Безкоштовно".
Причому усе відбувається офіційно: біженці та власники житла укладають договір, там вписують свідчення лічильника, аби держава компенсувала усі витрати. Після трьох місяців перебування влада Литви допоможе переселенцям оплачувати житло та комунальні послуги.
Що литовці думають про нас? "У доньки у понеділок було день народження. Я дуже розгубилася: у нас у кожному супермаркеті продається торт, а тут лише у пекарнях. Я ніяк не могла знайти, донька вже почала плакати. Перехожі почули, що ми з України, нас відвели за руку в перевірене місце і запропонували заплатити за торт".
Мовне питання. Більшість молоді спілкується або російською, або англійською .
"Литовська – одна із найскладніших мов у світі, тож буває, що хтось ну зовсім не розуміє тебе, тоді онлайн-перекладач приходить на допомогу", – ділиться лайфхаками Ганна.
Про гроші і допомогу. Трохи вище ми писали про оформлення візового номеру. Щойно його отримаєш,можна працювати. Також дають медичну страховку (зі стоматологом) та картки на харчування – 115 євро на особу.
"Заводять картку місцевого банку, допомогу дроблять, 100 євро одразу заходять, 50 ще через якийсь час. А потім допомога з безробіття – близько 400 євро на місяць".
Працювати чи ні? За тиждень литовці починають пропонувати роботу: зазвичай, це місцеві супермаркети, клінінгові компанії, кафе, влаштуватися можна і випадково. Сестра Ганни, до прикладу, не могла знайти обмін валют, їй на допомогу прийшла продавчиня з магазину нижньої білизни.
"Вона дала їй подарунковий сертифікат на 100 євро. І через перекладач каже: «Попри війну, не треба забувати, що ти жінка». Сестра розплакалася. А ця консультантка запропонувала їй роботу в магазині".
Коли додому? Зараз Ганна проходить акредитацію, щоб працювати психотерапевтом у Литві.
"Чи повернусь я назад? Для мене це складне питання. Тому що я хочу відкрити центр психологічної підтримки для переселенців, щоб там були консультації, групова терапія, працювали терапевти для дітей та навіть курси литовської мови. Якщо вийде, я зможу розвиватися і тут".
"Я хотіла б присвятити свою діяльність допомозі Україні", – Ліка. Італія
Поїхати до Італії Ліку вмовляла вся родина разом із закордонними друзями. Адже вона нещодавно перенесла ковід, ще й з тяжкими ускладненнями – місяць жінка не могла навіть ходити. Вона відмовлялася: "А як же волонтерство?". У результаті виявилося, що допомагати можна і з-за кордону, ті навіть не менш ефективно.
Як поїхала? Спонтанно. Друзі з Італії зателефонували і сказали, що завтра о 7 ранку з Дніпра відправляється автобус, у ньому є одне вільне місце.
"Я чула, що на вокзалі був страшний ажіотаж, подруга говорила: їхали у темряві, люди сиділи один на одному".
Водій автобусу одразу сказав: дорослі сидять з лівого боку, діти – з правого. Це щоб у разі обстрілів врятувати хоча б малечу.
"Коли ми зупинилися у Вінниці, вороги почали бомбити аеропорт. Але це було далеко від нас. Кордон зі Словаччиною переходили пішки, там було вільно, на відміну від Польщі".
Про людей. "Італійці молодці, я шокована. Ми перебуваємо у невеличкому містечку у горах. І тут жителі самі організували допомогу. Один дідусь 92-х років віддав свій готель біженцям з України. Тут я живу, їжу приносять, нам купують речі".
Державна допомога. Біженців реєструють у поліції. Що ж до виплат, то вони залежать від регіону. Ліка каже: в Італії,так само як в Україні, є децентралізації. Тому влада кожної громади допомагає по-різному: десь дають гроші, десь підшукують житло.
Є і державні виплати: 300 євро на місяць, крім того – безкоштовний проїзд та медичне страхування.
Чим займається Ліка? "Ми організували гуманітарний штаб села, зібрали вже повний гараж речей. Особисто ініціювала допомогу для Миколаєва – це моє рідне місто. Домовилася з колегами з Німеччини, швидко знайшлися водії, що відвезли гуманітарку".
Назад жінка поки не збирається, бо каже, що в Італії вона приносить значно більше користі.
"Не знаю, чи зможу я повернутися до Дніпра, але я точно хотіла б присвятити свою діяльність допомозі Україні".
79% українців, що були змушені бігти за кордон, хочуть повернутися на батьківщину після закінчення війни. Такі дані опитування центру Разумкова. Дехто вирішив не чекати припинення вогню: понад пів мільйона громадян, котрі поїхали у сусідню Польщу, вже повернулися. Люди кажуть: не можуть знайти домівку, облаштуватися, закінчуються гроші, сумують за родиною.
І якщо у деяких областях ситуація більш-менш спокійна, на Дніпропетровщині часто лунають вибухи. Мери міст закликають переселенців не зупинятися надовго та їхати далі. А жінок разом з дітьми перечекати важкі часи у більш безпечних місцях.
