Втеча з війни: як усіх у Дніпрі приймає КУСТ

Втеча з війни: як усіх у Дніпрі приймає КУСТ

Волноваха, Харків, Маріуполь, Лисичанськ…  Дніпро став домівкою для сотень людей з цих міст. 

Війна змушує українців прощатися із рідним містом, рідним будинком та ріднею. Змушує тікати – туди, де немає авіабомб над головою, "Гради" не гатять будинками, а "руzzкий мир" не дійшов. 

Ці історії людей ми записали рівно місяць тому – після відкриття нашого першого штабу. Зараз КУСТ прийняв вже більше тисячі переселенців. 

Із концерт-холу у штаб допомоги

У залах концерт-холу виступали актори та музиканти. Стояли акуратні рядки столів, за якими після робочого дня випивали містяни. З меню обирали грибний капучіно та котлету по-київськи. 

З мирного часу від культурно-розслабленої атмосфери лишились хіба що ті самі стіни. Немає столів, немає меню, немає і музикантів. Лише волонтерський мурашник, який цілодобово приймає українців із областей, котрі вже своєю чорнотою накрила війна.

Колишня сцена концерт-холу

Вимушених переселенців забезпечують всім – одягом, їжею, спальним місцем, юридичною та психологічною підтримкою. Усього у Дніпрі КУСТ створив чотири штаби: у концерт-холі, школі, готелі та театрі. Нині кожен із пунктів наповнений людьми. Вони прибувають і прибувають.

Втеча із Волновахи

На третьому поверсі концерт-холу на підлозі матраци із клаптиками одягу, периметром розставлені дивани. На одному спиною до всієї зали лежить дівчина у рожевому. Навушниками вона відгородилась від іншого світу. Навпроти напівсидять-напівлежать два чоловіки – разом дивляться у телефон.  

Фото: Артем Шевельов

Це друзі Антон та Сергій. І вони разом втекли із Волновахи.

Пекло – по-іншому не називають події у рідному місті. Обстріли розпочались 24 лютого, мешканці думали, що вони швидко закінчаться. Волноваха розташована поблизу ОРДЛО, тому до "прильотів" за 8 років звикли. Але з кожним днем ситуація ставала більш гарячою та напруженою.

"Коли я 25 числа прийшов на роботу, вже нормально бахало. Мені кажуть: «Сергію, йди за трудовою». Жодного разу її не віддавали, а тут сказали, щоб сам забрав її під розпис. Керівництво вже розуміло, що щось відбуватиметься?", – питає Сергій Єдок. Він працював у волноваському локомотивному депо. Остання зміна розтягнулась у чоловіка на кілька днів: не міг вийти з роботи, бо по місту сильно гатили.

Волноваха після обстрілів. Фото: Цензор.нет

"У перші обстріли навіть не спрацювала сирена. Спочатку здавалося, як щось гупає та падає на околицях. Коли почало прилітати у центральні райони, люди зрозуміли, що це вже конкретно. Тоді розпочався апокаліпсис. Земля начебто тремтіла. А після боєприпасів на шляхах лишались лунки розміром по півтора метри. Чим це били по місту?".

До війни жителі Волновахи не підготувались. Заздалегідь не запаслись водою, продуктами та ліками. Вони залишились відрізаними від всього світу, без необхідних для життя речей. Думка тікати із полону пекла у друзів з’явилась на третій день війни, з собою забрали і дівчину Сергія.  

Фото: Артем Шевельов

"Містом летіли снаряди та уламки боєприпасів. Ми могли потрапити під них або перехресний вогонь, нас могло зачепити шматками снарядів. Але які варіанти? Чекати на свою смерть чи прориватись?", – підключається Антон Шалопін. Він неохоче згадує події у рідному місті, тому більше мовчить.

Ось тут магазини. Поряд караоке та бари. Далі – ринок. І все було-було-було. Бо нині на цих місцях залишились лише гори цегли, деревини та інших матеріалів. Антон показує в осередок цих уламків:

"Десь тут на ринку у мене була точка продажу пакетів. Торгував фольгою та плівкою. Весь ринок з товаром згорів. Що мені тепер робити?".

Цілі квартали будинків у Волновасі склались наче карткові.

Волноваха після обстрілів. Фото: Слово і Діло

"Знайомий таксист під час обстрілів сидів у гаражі, заряджав телефон від акумулятора автівки. Як трохи затихло, вийшов на пагорб подзвонити, та знову почали гатити. Каже, поки біг, переплутав вулицю та потрапив на сусідню. Місто розбили до невпізнанності", – розповідає Антон.

У Волновасі на 2021 рік проживало 20 тисяч мешканців, це місто – важливий залізничний вузол. Хоч невеличке, але зручне для життя – говорить Сергій:

"До війни у нас була зупинка «Криниця». І де б ми потім не знаходилися, у Криму чи на Азовському узбережжі, всі хоч трошки чули про цю точку. Люди говорили: «О, Волноваха – це як на море їхати. Ми там їли шашлики та пили каву»".  

Фото: Артем Шевельов

А тепер місто наче решето – там немає жодної вцілілої вулиці. Із Волновахи хлопцям з дівчиною вдалося втекти дивом.

"По залізничній станції лупили такими ударами, що рейки, наче ялинки, загинались вгору. Я ніколи такого раніше не бачив", – каже Сергій. "Не знаю, як пощастило вибратися неушкодженими. Наш з Антоном знайомий під час своєї втечи потрапив під обстріл, син його помер, а він лежав у реанімації у сусідньому місті".

Через Запоріжжя друзі з дівчиною дістались Дніпра. Тут оселились у штабі КУСТа. Вперше за 8 років їм вдалось поспати спокійно.

"Я за стільки років давно не чув такої тиші. Зовсім не відчуваєш, що десь війна. Ми вісім років жили під постійні «бах-бах»", – говорить Сергій. Нині чоловіки відпочивають, набираються сил. Після війни їм би дуже хотілось повернутися до рідної Волновахи, але, як кажуть, поки там немає що навіть відбудовувати. Місто розібрали по цеглині.

"Що таке путін?"

На підлозі острівець, усередині якого яскравою плямою розкидані фломастери, олівці, фарби. Трирічний Ваня малює, поки мама волонтерить на першому поверсі. На його папері чорна та коричнева фарба мазками змішані у щось абстрактне.

"Як ми це назвемо?", – запитує викладачка з малювання Альона. Малюк з третьої спроби вимовляє слово.

"Світлячок? Дуже незвично", – всміхається Альона, поглядаючи на темні фарби. Другий викладач – Стас – протягує мені папір.

"Що будемо малювати? Може якийсь пейзаж? Або щось більш цікаве?".

Беру звичайний олівець, роблю прямі штрихи. На інше не вистачає сил, бо на мозок давить війна.

"Ще можна намалювати емоції від того, що відбувається", – звертається до мене Стас.

Альона його серйозно перериває: "А можна намалювати просто пейзаж".

Але навіть на пейзаж бракує сил. Малюю чорний куб, поряд чорний конус. Всередині трохи штрихую. "О, так це може кубізм?", – говорить Стас. Він лізе у телефон, щоб показати мені приклади кубізму на телефоні. Поки викладач шукає роботи Пікассо, я підглядаю у папір дівчини, котра сидить поруч зі мною. Там бачу намальовану дівчинку-робота. Питаю у малої, що це за героїня?  

9-річна Оленка охоче відповідає, що це персонаж з ігри. Вдома вона зображена сама, бо ще не завела друзів. Стас заспокоює дівчину: у Дніпрі її героїня обов’язково зустріне приятелів, по-іншому бути не може.

Охоче Оленка говорить і про себе. 24 лютого у дівчини почалось із "бомбезного" ранку. Саме таким словом описує вибухи у Лисичанську, де мешкала. У той четвер мала майже дійшла до школи, як її зустрів один із викладачів і розвернув додому, щоб дитина сховалась від обстрілів. Кілька днів родина прожила під обстрілами, а потім батько із Оленою вирішив тікати – до Дніпра. Мати відмовилась, сказала, що рідні перебільшують небезпеку.

Оленка з Лисичанська

У Дніпрі родина розмістилась у штабі КУСТа. Поки батько відійшов у справах, мала малює разом із викладачами. Вони займаються із дітьми переселенців.

"Я тут перший день, побачив у Альони, що вона займається із дітками, приєднався", – розповідає Стас.

Стас має студію, де займається малюванням із дітьми та дорослими, тому такі уроки – це його робота. Чоловік розповідає, що напередодні ніби відчував початок війни: багато нервував, а 24 лютого замість того, щоб прокинутися о 10-ій годині, як зазвичай, встав о 5. А потім вже задзвонив телефон. У ньому прозвучало: "В Україні почалась війна".

Стас допомагає малювати

Поки розповідає свою історію, допомагає Оленці із малюнком. Радить додати більше тіней або виправити штрихи. Мала жваво реагує на зауваження, постійно про щось розповідає та ділиться думками. На мить ми усі замовкаємо, вона питає:

"А що таке путін?". 

Стас, Альона та я здивовано завмираємо. Лише трирічний Ваня продовжує втирати у руки блискітки, бо зовсім не розуміє, про що говорить Оленка.

Крапку у тиші ставить Стас: "Це дуже погане слово, давай не будемо його тут промовляти?".

Поки дитина займається творчістю, тато Олени, 46-річний Олексій, допомагає КУСТу. У готелі він приводив до ладу комунікації – воду та опалення.

"Я ж не безрукий", – говорить про себе Олексій. До рідного Лисичанська він повернувся якраз на початку війни, до цього працював у Києві. Подивився, що ситуація у рідному місті напружена, тому взяв доньку та поїхав до Дніпра. Дружина одразу не погодилась покидати Лисичанськ. Бо не могла уявити, що почалась кровопролитна війна.

"Вона не вірила, що це все насправді відбувається. Нас так виховували: «миру-мир», тобто війни не повинно бути!", – говорить Олексій.

Та не судилось. По Лисичанську стали сильно гатити, тож Олексій все ж забрав дружину, на додачу вивіз з міста ще кілька родин. Тепер чоловік живе у Дніпрі, допомагає облаштовувати наші штабі. Тільки у готелі порався кілька днів: один – просидів на горищі, два – у підвалі. Там розбирався із комунікаціями, щоб у переселенців були вода та опалення. Впевнений: "Кожен має зайняти свою нішу. І робити те, що по силах".

Склад одягу у КУСТі

Нині Олексій ще раз збирається до Лисичанська, щоб вивезти більше людей з-під обстрілів. Чоловік визнає: його рідне місто раніше було "ватним": 

"Та зараз усі на своїй шкурі познайомилися з "руzzким миром". Я взагалі не українець: на одну половину словак, на іншу – росіянин. Але у цій ситуації моя національність не має значення. Не можна відсидітися та не обрати жодну із сторін. Я зі своєю вже давно визначився". 


Щодня родина КУСта росте. Щодня до нас приїздять більше родин. 

Якщо ви хочете допомогти нам, ми будемо дуже вдячні.

ЄДРПОУ 40644746IBAN
UА283348510000000026009120714
в АТ "ПУМБ"МФО 334851
Призначення: Благодійний внесок КУСТ допомога.

Поділитися: