Війна відібрала у неї будинок вже двічі.
Через Наталю Грачову проходять усі переселенці, які звертаються за допомогою у дніпровський шелтер КУСТ. Вчителька російської та зарубіжної літератури з Лисичанська підбирає їм одяг. Хоч сама двічі тікала від війни, знаходить сили йти далі.
Сцена як гардероб
Сцена, на якій колись виступали найкращі міські бенди Дніпра, тепер у стопках одягу до стелі. "Виступає" між полицями, тобто управляє всім, Наталя Грачова. Спритна, відкрита і готова допомогти. Начебто своя – так хочеться сказати про жінку, яка відразу схиляє до себе. Більшість волонтерів була впевнена, що вона місцева, бо з першого дня прийшла допомагати, але ні, Наталя приїхала з Лисичанська. У штабі КУСТа займається розбором речей і одягає переселенців.
– Я з першого дня сказала: щось робитиму. Мені так легше, я людина руху. Краще наздоганяти, ніж чекати, тож одразу миттєво включилася в роботу, – розповідає Наталія.
Вона добре знає, де що лежить. Пам'ятає кожен напис: ось тут жіночі штани, поруч кофти, сюди йдуть речі для сну, а ось гору чобіт і теплих курточок уже час прибрати, адже на вулиці потеплішало. Разом ми розкладаємо привезену іноземну гуманітарку. Дістаємо річ за річчю, вони вже послужили своїм господарям, а тепер зігріють українців, котрі втекли від війни. Поки я крутюся з одними штанами, намагаючись зрозуміти, куди їх прилаштувати, Наталя знаходить місце п'яти речам.
– Будь-який одяг я обов'язково промацую на маячки. Нещодавно переглядала курточки, у двох знайшла записки: "З великою любов'ю з Шотландії. Алексу 9 років". І пакетики цукерок. Так зворушливо, ми мало не розплакалися. Одну із записок повісили у себе на першому поверсі.
Шматочки паперу, монети, чеки – речі, які часто трапляються під час розбору. Але можна знайти і дуже дивні предмети. Одного разу Наталі дістався "бульбулятор". Так, той самий. Так, серед одягу. Жінка сміється, може, якийсь синок ховав його від мами або забув, де залишив?
Для дивного одягу в штабі припасли мішок, який називається "Топік Шакіри". У ньому вже є весільне плаття, спідниці немислимих кольорів та фасонів, туфлі на підборах. Люди просто позбавлялися цих речей, розчищаючи свої гардероби. Про допомогу іншим думали мало.
Під ці розмови величезний баул із іноземними речами порожніє, ось уже де-не-де промайне його дно. А навколо нас виросли сталагміти розкладеного одягу.
Раптом стос речей, що громоздився під стелею, починає ворушитися і падати – так мені здалося спочатку. Наталія заспокоює: "Не зважай, це Буся". Піднімаю погляд – там справді сидить Буся. Чорно-біла пляма з хитрим прищуром.
– Гопниця під'їзна – так ми її з чоловіком називаємо. Під будинок підкинули кошенят, без господарів залишилася остання, ми її забрали собі. Звісно, з Лисичанська кішку теж перевезли. У штабі любить спати за жіночими светрами, – розповідає про свою вихованку Наталія.
Кішка спускається і обнюхує стос нових речей, ніби перевіряє. Своєю пильною увагою тварина нагадує ревізора, навіть на лапках є білі рукавички. А ми під наглядом хвостатою продовжуємо розбирати речі та розмовляти.
Війна, яка розпочалася 8 років тому
– У середу я ще шукала відео для уроків зарубіжної літератури. О 6-й ранку четверга зателефонувала мама учня з мого класу. У них тато професійний військовий: "Наталю Вікторівно, почалося. Нашого батька забрали по тривозі, Арсенія сьогодні не буде", – так Наталія Грачова дізналася про війну. Хоча для неї все почалося ще у 2014-му році.
Краснодон – маленьке містечко Луганської області, за 15 хвилин їзди розташований пропускний пункт "Ізварине", за ним вже ростовський Донецьк. У Краснодоні Наталя прожила все своє життя. Його жінка називає справжнім європейським містечком, чистим та затишним.
– 2014-го не було б, якби до нас не увійшли. Я бачила, як тоді колони техніки без розпізнавальних знаків проїжджали поряд. І ви мені кажете, що їх там не було?
Краснодон опинився на території ЛНР. Жити там жінка не змогла, тому згодом почала будувати своє життя в українському Лисичанську.
2022 рік. "Під Сєверодонецьким танки" – таке повідомлення Наталія отримала від свого чоловіка. Через кілька днів після початку війни він виїхав з поліцейською колоною на розвідку та побачив скупчення російської техніки.
Наталя швидко зібралася: косметика, трохи речей, серед них – кашемірове пальто, яке носила раз, та Буся. Залишали Лисичанськ вже під ракетним обстрілом. Розповідаючи про нього, жінка починає плакати.
– До Дніпра ми приїхали пізно вночі. Вже була комендантська година, нас 5-6 разів зупиняли, але ми пояснювали, хто ми і що. Ночували у двох машинах біля облдержадміністрації. Нам дали контакти місця, де ми могли оселитися, але там вже було зайнято. Після ночі в машині вирушили в КУСТ, де стали першими, хто оселився.
Наталія Грачова – вчителька російської мови та зарубіжної літератури. Все життя пропрацювала у школі. Не розуміє, чому її приїхали рятувати із сусідньої країни. Невже її "язык" не такий гарний чи справа в чомусь іншому?
– Намагаюся не втручатись у політичні суперечки у соцмережах, але іноді не можу стриматися. Під відео пишу: "Я – учитель русского языка и зарубежной литературы. Всю жизнь преподавала и продолжала преподавать в одной из школ бандеровской Украины. Кто и от чего пришел меня спасать? Меня и моих учеников?".
Але достукатися до тих, хто залишився по той бік, дуже складно, каже Наталія. У цій війні не лише втратила свій будинок, а й родичів із Росії, з якими зараз неможливо спілкуватися.
– Моя двоюрідна сестра – корінна петербурженка, зараз живе у Москві. Раніше, коли я говорила, що путін – упир та вовкулака, вона зі мною погоджувалася. А потім тональність змінилася. Я навіть просила сестру: "Надійшли, будь ласка, голосове. Таке враження, що тебе зламали, і я розмовляю з товаришем майором". Потім вона почала говорити, що путін має рацію. Я запропонувала канонізувати його, на що отримала: "Всьому свій час". Отак і не стало у мене родичів.
Наталія і сама зіткнулася із сильним впливом пропаганди. До того, як переїхала до українського Лисичанська, була впевнена, що в Україні не відзначають День Перемоги, що його скасували та навіть заборонили. Але пізніше зі здивуванням визнала – це все було неправдою.
Психологія допомоги
Щодня одягнутися на сцену концерт-холу приходить кілька десятків людей. Наталя не лише допомагає підібрати одяг, а й вислуховує історії тих, хто врятувався. Жінка розуміє, наскільки це важливо. Адже сама одразу після втечі не могла спати та їсти, доводилося себе силувати.
– У нас була сім'я з Маріуполя, мати з двома доньками. Перебирали речі та плакали. Інша жінка прийшла у пошуках шапки, рилася у речах, а потім видає: "А навіщо мені це треба?". І мовчить. Я говорю: "Так, спокійно, це незабаром закінчиться, а нам потрібна гарна шапка".
Загартувала Наталію робота, адже, як сама каже і відразу вибачається за тавтологію, школа – найкраща школа. Мільйон справ, які треба зробити. Мільйон ситуацій та проблем, що потребують вирішення. Мільйон розмов: когось треба заспокоїти, а когось навпаки затиснути в кутку та приструнити. Все це зробило Наталію сильнішою. Почуті історії переселенців переповідає мені.
– Ті, хто приїхав із Волновахи, вже трохи відійшли. А спочатку було, що дитина згадує за будинок, а дідусь їй: "Ліно, у нас більше немає будинку, згорів до фундаменту".
– Багато було переселенців із Харкова. Сім'я кілька разів приходила. Вибирають речі, раптом стілець у холі посунуть, а вони сіпаються. Звідти була інша пара. Дружина розповідає, що чоловік – відставний військовий, який пройшов Афган. Зараз йому 60 років, дуже тяжко переживає те, що змушений начебто жебракувати. Я пояснюю їм, що це не жебракування, а допомога.
– Прийшла бабуся, родом із Сєверодонецька. Вона мені розповідала за себе і жалілася, що життя прожила, а тепер як злидень. Заспокоюю її, що ми всі такі.
Це пройде.
Зараз ми не приймаємо речі у концерт-холі. Принести одяг можна до цирку з 11 до 17:30. Що там потрібно, ми щодня пишемо в інстаграмі.
А якщо ви хочете допомогти, ми будемо дуже вдячні.
ЄДРПОУ 40644746IBAN
UA28334851000000026009120714
в АТ "ПУМБ"МФО 334851
Призначення: Благодійний внесок КУСТ допомога.
