"Святий Боже, помилуй нас, поглянь з неба і спаси…За спасіння і поміч тим, що трудяться і служать, за зцілення тих, що у немочі, за прощення гріхів і спасіння присутніх тут людей…".
Тієї неділі у дніпровській церкві "Несподівана радість" було особливе служіння. Березневий шторм не завадив усім, як завжди, зібратися біля дверей і чекати на літургію. Більшість один одного вже бачили раніше. Тільки-но зайшли, чоловік років сорока продовжив блаженно посміхатися, жінка у темній хустці поставила кілька свічок у пісок (так тут прийнято), пошепки молиться. Чоловіки у костюмах залишилися біля входу, потім вони стануть навколішки перед іконами.
Людей більшало. Владика Симеон почав проповідь, а поруч із ним з’явився високий священник в окулярах, якого раніше ніхто не бачив.
Це отець Володимир з Маріуполя. Вчора його мати вбили і поховали у власному городі, біля вишні, яку вона так любила.
Храм
"Банду геть!", – кричав Володимир Коскін у рясі на маріупольському "майдані" у 2014-му.
За три роки до того, він – настоятель невеликої релігійної общини УПЦ Київського патріархату – знепритомнів від голоду під міськрадою Маріуполя.
Священник оголосив голодування, щоб міська влада виділила землю під будівництво храму. П’ятнадцять днів він прожив у наметі, біля якого стояв тільки стіл з іконами, молитвословом і водою. До намету приколов плакати "Мы против уничтожения культуры и духовности" і "Не дамо задушити Київський патріархат".
– Раніше багато хто, зокрема мої батьки, відмовлявся від української мови, а зараз в Маріуполі симпатії зміщуються в інший бік. Багато розчарованих у Московському патріархаті, – говорив Володимир влітку 2011-го. Хоча до того він сам був протодиаконом МП. – Я готовий розіп’яти себе перед міськрадою, хай міжнародна спільнота побачить, що насправді відбувається у цьому тихому, зручному для життя місті.
Храм на честь Пантелеймона Цілителя, за який боровся священник, відкриють лише за шість років, він стане першим дерев’яним храмом Київського патріархату. У ньому зберуться лікарі, педагоги, музиканти, письменники. "Маріупольська інтелігенція" – охрестить паству Володимир.
У невеликому храмі на лівому березі проводитимуть курси з писанкарства, англійської, письменницької майстерності і навіть з побудови стосунків; там відкриють дві бібліотеки і збиратимуть допомогу тим, хто її потребує.
Родину священника усі маріупольські волонтери і громадські організації знають з часів Майдану, коли він не пропускав жодного мітингутабув військовим капеланом батальйону Святої Марії. Відтоді сім’я допомагає реабілітуватися і військовим, і мирним людям.
Останнім часом отець Володимир не лише служив у храмі, а й керував відділом освіти всієї Донецької єпархії. Дружина Юлія поруч очолювала соціально-психологічний відділ.
У четвер, 24 лютого, обоє відчули незнайоме досі дежавю: ніби ти вісім років живеш на війні, яка починається знову. Зібрані за кілька годин маріупольці бігли з міста.
Та все одно, за кілька днів, у поминальну суботу та на ранкову недільну службу до храму прийшли парафіянки. Перед початком служіння окупанти гатили по лівому берегу. Біля моря – відкритий простір, тому від вибухів у храмі дрижали стіни. А всередині від болю та беззбройності тремтіли чотири жінки.
"За кожного постраждалого, пораненого, вбитого, кожного вигнанця, за кожне руйнування нехай звучить повсякчас тисячами голосів словописання. Знову до скону його спрямовано особисто проти царя нечестивого володимира та кровожерливих слуг його. Звучить часто і аж доки не справдиться це на душогубові", – прислухались до слів отця Володимира. А він згадував…
У православній церкві Пантелеймон – покровитель воїнів і всемилостивий цілитель. Коли храм на його честь, в якому тепер йде служба, відкрили, всі ЗМІ надрукували одні й ті самі слова: "За три года войны это первый построенный храм в Мариуполе, символично его открытие именно перед Пасхой Христовой. Надеемся, что с Воскресением Христовым воскреснет на Востоке Украины наша культура, ментальность и мы обязательно победим".
Пройшло п’ять років. Храм зруйнували двома авіабомбами на Лазареву суботу перед Великоднем.
Школа
"Будьмо уважні, сказав Господи. Хто хоче душу свою спасти, той погубить її.
А хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її…".
У Дніпрі Володимир молився без ненависті, хоча міг більше не терпіти Бога.
Він відчув, що буде війна на початку лютого. Подумав, що сценарій нагадує грузинський. Так само вивозили дітей і жінок, а потім бомбордування, введення військ, хоч "їх там нєт" і по сьогодні... Одразу обговорили вдома, що дружина нікуди без нього не поїде, разом не кинуть старих батьків.
Мама священника, пані Раїса, завжди найперша зранку приходила до храму, зустрічала парафіян і благословляла їх, коли вони йшли. Вона народила сина, ризикуючи власним життям, показала малому Володимиру шлях до Бога і заповіла жити за принципом: "Є слово – хо́чу, а є слово – тре́ба! І саме перше, є головнішим!".
Ховатися і виїжджати з міста Раїса Миколаївна не хотіла – залишилася вдома. А Володимир з родиною з початку березня оселився у маріупольській школі № 26.
Від війни там ховалися 200 людей, серед них – 20 немовлят. Це було чи не єдине у Маріуполі сховище, де постійно готували Їжу, працював армійський генератор, стояла каністра із соляркою. Отець Володимир сам призначив себе "відповідальним за постачання у школі". Його знали всі волонтери, тому зібрані пакунки з гуманітаркою під обстрілами найчастіше віддавали йому. "Смотрящих" по інших напрямках обрали на загальних зборах, щоб витягти маріупольців з "анабіозу".
– Зараз ми єдине у місті сховище з гарячими обідами. І в якому ніхто не помер. В якому є лікар. Яке ділиться продуктами з підвалами навколо, – говорив Володимир. Він просив людей, що по кілька діб дивилися в одну точку, про допомогу.
Так з’явилися групи зі старостами: для заготівлі дров, пошуку та заготівлі води, роботи на кухні; чергові по миттю туалетів та коридорів. На початку березня у Маріуполі ще лежав сніг, тому на подвір’ї зробили спеціальну залізну яму під дощову і талу воду. Вона підходить для миття підлоги і туалетів, а якщо фільтрувати – можна нею мити посуд. Відповідальні за воду позначали на мапі, де поруч зі школою є криниці і струмки, дізнавалися, де роздають соціальну воду. Кілька чоловік з цієї групи мали без нагадувань брати великі 20-літрові пляшки, приносити відфільтровану воду і ділитися нею з іншими. Хтось зливав воду з батарей, коли закінчувалася технічна. Чай гріли на дровах, могли щось приготувати на вулиці. По черзі мили коридори і туалети. Жінки більше, ніж чоловіки знаходилися на кухні: готували їжу та роздавали її.
У школі жили різні люди. Особливо запам’яталися двоє підлітків: хлопець і дівчина. Не визнавши жодного "дорослого авторитету", вони щодня гуляли по коридорах у спортивних костюмах з ножем, подібним на мачете (схожі бувають ще для нарізання сиру).
Щоб зайняти чимось їх та інших дітей, жінки запропонували проводити у школі заняття хоча б по пів години.
– Більшість з цих дітей з неблагонадійних родин, їм це не потрібно, – процідила одна з вчительок у відповідь на цю пропозицію.
– Давайте відкриємо бібліотеку, – запропонувала директорка.
Так і зробили.
Спочатку нікого не було, а за кілька днів до бібліотеки прийшла та сама "шпана": хлопець і дівчина з ножем.
– Є Біблія?, – спитали, тримаючи у руках "Ревізора" і “Мертві душі" Гоголя.
Відповідь
– Господи, де ти? Чому постійно я тебе відчував, а зараз ні, – Володимир зайшов у темний кабінет в кутку школи.
Людей вже "посортували по машинах". Планували вивозити.
– Дай мені відповідь, Боже. Я тебе прошу, я вимагаю. Врешті-решт, я стільки років тобі служив. Невже ти вирішив всіх просто кинути? Ну, гаразд, я. Дитина у чому винна? Може, я недостатньо добрий як священник? Розумію, що не в усьому був. Може, жінка моя не в усьому була добра? Так, адже дружина священника. Ми дорослі, ми винні. Він – ні.
– Вову с Юлей некуда сажать, – обговорювали на загальних зборах у школі, поки отець був на самоті. Машин вистачило на всіх, крім них.
Коли священник повернувся, його покликав у коридор кухар зі сховища.
– Слухай, ти на всю голову божевільний, – почав розмову. – Я вперше зустрічаю людину, яку можу другом назвати, з якою би пішов у розвідку. Ви з дружиною божевільні. Я вперше бачу священника, який не поїхав, не звалив, залишився з людьми, їздить щось дістає. Ти міг просто сидіти і все. Тобі це все не потрібно було. Короче я маю машину. Ти вести зможеш?
– Маю права, – відповів Володимир. Його вже попередили про "розстрільні списки" активістів, але мав хоча б спробувати.
– Забирайте машину. В мене є інша, а це робоча конячка. Я ж будівельник взагалі, возила вона у мене мішки з цементом. До заправки пального вам вистачить.
Володимир виїхав в останній можливий день. Наступного почалися "доскональные проверки" до спідньої білизни. З собою родина вивезла дівчину і двох жінок похилого віку.
Чотири сім’ї залишились у школі. Їм віддали ключі, мішки з борошном і крупами. І попрощалися.
У перші дні у Дніпрі отець Володимир отримав фотографію своєї дев’ятиповерхівки, в якій вигоріли всі під’їзди. Вона виглядає як пуста бетонна коробка.
За кілька тижнів сказали про вбиту окупантами мати. Пані Раїса загинула у власному будинку, а поховали її біля улюбленої вишні у дворі.
Подумки Володимир попросив її приглянути за рідним містом і за ще живим батьком:
"Тато без тебе не зможе жити, а я не можу його вивезти, бо є в списках "асвабадітєлєй". Допоможи мені знайти людей для цього. Я повернусь, щоб тебе поховати по-людськи. І зроблю все, щоб наше місто залишилось українським".
Ще за три тижні священник дізнався, що немає його храму.
Володимир мав би проклинати світ, але молився за нього у дніпровській церкві спокійно і вдячно.
Прощення
Священника часто питають, через що почалася війна.
– Через байдужість, – відповідає.
Він бачив, як люди на трасі викидали з машин свої речі, аби взяти ще одну жінку з дитиною, і як бізнесмени з автоматами охороняли свої склади, аби хтось не взяв собі пляшку молока чи булку.
– І це не тільки прості люди, у Маріуполя "винна" і байдужість місцевої влади, – говорить священник. – Увесь "провладний бомонд" поїхав з міста до війни. Люди самі пішки доходили до Мангуша. Досі йдуть з немовлятами на руках, їх обстрілюють, вони розбігаються. Міський голова, прокуратура, СБУ. Вони знали, що буде, раз виїхали. Може, я теж хотів вивезти мати, яка загинула? "Ми управлінці, а не військові"... А якби був землетрус, епідемія, і вони знали? Сказали б, що не епідеміологи? На третій день з’явились мародери, склади не охороняли. Крали з аптек, некерований ніким натовп ламав магазини. І неможливо засуджувати людей, у яких на руках помирає від зневоднення дитина.
У Дніпрі день отця Володимира починається з короткої молитви. О дев’ятій ранку він приїжджає на єпархіальне управління. Священника та його дружину вже прийняли до Дніпровської єпархії; родина розвозить "гуманітарку", готує проєкт реабілітаційних соціальних хабів і збирається звести храм.
Чи має він, як священник, пробачити байдужого до смерті путіна, росіян, міську владу, мародерів?
– Просто візьмемо володимира володимировича і скажемо: "Ти знаєш, я тебе пробачаю?", – питає. – Це можуть дозволити собі сучасні езотерики. Думаю, що його треба привезти в Гаагу і щиро пробачити. А далі нехай світська влада робить з цією людиною те, що вважатиме за потрібне. Для мене він сам себе "расчеловечил". Це зло, яке не можна взяти і пробачити. Нехай він просить пробачення не у мене, а у тих, кого він забрав. Церква не має влади пробачити вбивцю, поки не пробачать жертви.
У своїх снах і в своєму серці отець Володимир все ще у престола вцілілого храму. Ще жива мама порається біля пічки, а в храмі напередодні Великодня лунає молитва за мир в Україні і кожного потребуючого молитви.
"За кожного постраждалого, пораненого, вбитого, кожного вигнанця, за кожне руйнування нехай звучить повсякчас тисячами голосів словописання. Знову до скону його спрямовано особисто проти царя нечестивого володимира та кровожерливих слуг його. Звучить часто і аж доки не справдится це на душогубові. Амінь".
