Історія театралки з Маріуполя, яка стала співзасновницею "GlumArt" у Дніпрі.
Марія Бойко – 21-річна акторка з Маріуполя. Дівчина працювала в альтернативному молодіжному театрі "Театроманія" з 15 років. Грала різноманітні ролі, починаючи від ельфа в новорічній казці та закінчуючи дівчиною з суїцидальними думками чи 70-річною бабусею. Після початку повномасштабного вторгнення дівчина переїхала в Дніпро та стала співвласницею молодого театру "GlumArt".
Як Марію під час полону заспокоювали "Тіні забутих предків"? Як ховала у корсеті телефон від окупантів? Та як у Дніпрі вдалось організувати молодий театр? Читайте в нашому матеріалі.
Текст з циклу "Переселені" ми створили До всесвітнього дня театру, який щорічно відзначається 27 березня.
"Театр так чи інакше постійно з'являвся в моєму житті"
Життя Марії Бойко з самого дитинства було пов'язане з мистецтвом. Дівчина співала, а у 9 класі закінчила музичну школу. Однак вона розуміла, що не хоче надалі просуватися у цій сфері, тож полишила кар'єру вокалістки.
"Протягом багатьох років в мене щодня були заняття з музики, тому хоч я і не хотіла розвиватися у музиці, я й далі прагнула займатися чимось творчим. Якось моя подруга побачила оголошення: проводили кастинг в театрі "Театроманія". Вона запросила мене піти з нею. Це було доленосне рішення, бо я вже багато років розвиваюсь саме у театральній справі".
Перша роль, яку дівчина зіграла у "Театроманії", це роль ельфа у новорічній казці. Керівництво театру побачило в Марії потенціал, і вже через кілька місяців молода акторка отримала свою першу серйозну роль у виставі "Янголи не плачуть". 15-річна Маша грала роль 70-річної бабусі.
"Я закохалась в акторство за можливість бути постійно різною, проживати безліч життів. Занурюватись у якусь іншу історію – це певна терапія для мене. Навіть після початку повномасштабної війни за допомогою мистецтва я виплескувала дуже сильні емоції та заспокоювалась".
Театр "Театроманія" був створений в Маріуполі у 2011 році, засновником та режисером став Антон Тельбізов. Основний напрямок роботи команди театру був направлений на висвітлення проблем сучасності та розробку соціальних проєктів. Театр розташовувався на території палацу культури "Молодіжного".
"Грала 16-річну дівчинку підлітка, яка мала психічні розлади"
Найскладнішим образом на сцені для Марії стала роль у виставі "Аляска", що розповідала про долю дівчинки-підлітка Стефанії, яка переїхала на Аляску і намагалась адаптуватися в новому класі. Тут Марія грала 16-річну Стефанію, яка мала психічні розлади, страждала від суїцидальних думок і була дуже закрита від світу. Щоразу акторка читала останній лист своєї героїні перед смертю і проживала важкі емоції. Річ у тім, що Марія підходила до справи з повною віддачею, намагалась передати весь спектр емоцій героїні. Полегшення акторка відчувала лише після останньої сцени, коли бачила вдячні очі глядачів і розуміла, що все було не дарма.
"Коли тільки мені дали матеріал цієї вистави, я його читала, і він робив мені боляче. Була навіть якась відраза. Але в моменті репетиції та вистави я навпаки відчувала такий катарсис, бо проживала щось дуже складне. Потім поверталась до свого буденного життя, відчувала себе спокійно і в безпеці. Це відчуття полегшення набагато сильніше ніж той стрес від ролі".
"Ми взяли реквізит театру і віддали біженцям"
23 лютого 2022 року маріупольський театр працював у звичайному режимі – репетирували нову виставу. Чутки про початок повномасштабної війни ширились серед працівників театру. Перед репетицією досвідчені актори зібрались у гримерці й обговорювали, як заспокоїти своїх молодих колег, як дати їм надію на безпеку та спокій.
"Ми хотіли сказати, що все буде добре, що ми підтримаємо одне одного, – розповідає Марія. Однак репетиція почалась, а ми так і не сказали цих слів. Можливо, думали, що війна буде як у 2014-му році. Але в нас навіть не було уявлення, що все буде настільки масштабно та страшно".
Наступного ранку о четвертій ранку почались обстріли. В районі, де жила Марія їх було дуже чутно, бо квартира знаходилась близько до шосе, що веде на Запоріжжя. В перші дні війни, поки був мобільний зв'язок, дівчина постійно спілкувалась телефоном з колегами. Акторка разом зі своїми батьками поїхала до "Театроманії", щоб підготувати театр для біженців, адже тоді почався наступ з Бєлгородської області. Багато маріупольців намагались перебратися ближче до центру. Режисер театру вирушив у відпустку за тиждень до початку вторгнення, тож був не в місті.
"Ми взяли пледи, чашки та чайники з реквізиту і віддали людям. Мали дивне відчуття, бо люди рятувались всім тим, що нещодавно було просто реквізитом на сцені".
"Ми топили сніг, бо води не було"
Перші дні повномасштабної війни Марія разом з сім'єю перебувала у театрі. Але з часом її мама відчула сильне бажання повернутися до рідної квартири та залишатись там.
"Ми стояли в цих величезних чергах за водою, хлібом, знімали гроші. Потім вже зник зв'язок, світло, опалення. Поруч з нашим будинком привозили воду у великій цистерні, і всі люди збиралися для того, щоб її набрати. В якийсь момент в цю машину потрапив снаряд й воду більше не привозили. Добре, що лежав сніг й ми збирали його, топили й намагалися якось прокип'ятити воду, щоб не отруїтися".
Готувала їжу родина Марії на вогнищі у дворі будинку. Над головою постійно були снаряди та лунали вибухи. На той час в Маріуполі біля магазинів Київстару й поблизу веж ще ловив зв'язок. Тож дівчина разом з сім'єю пішла до однієї з точок, аби зателефонувати родичам. Та найбільше за все вони бажали почути гарні новини, що війна незабаром скінчиться.
Тоді Маша завантажила в інстаграм дуже багато фото та написала великий пост про життя під обстрілами. Це було 9 березня 2022-го – останній день, коли в Маріуполі був зв'язок, далі – тиша.
"Ми потрапили в полон"
У кінці березня снаряд поцілив у дім, який був поруч з будинком Марії. І під приводом "охорони" російські окупанти зібрали усіх людей і відвели в підвал лікарні. Так акторка з сім'єю потрапила у полон. Людям заборонялось виходити, усі ліки чи бинти вони повинні були віддати. Українських медиків змушували лікувати російських солдатів, а полонені повинні були поводитися тихо і непомітно. Марія дуже часто думала про театр, своїх колег та згадувала пісні з вистави "Тіні забутих предків" – це заспокоювало дівчину.
Через кілька днів полону російські загарбники повідомили про відкриття зеленого коридору і про евакуаційні автобуси.
"Ми чекали, але автобусів не було. Коли пройшло кілька днів, ми зрозуміли, що чекати нам немає чого, тож вирішили йти пішки. Я була одягнена в корсет, де ховала телефон. В мене було багато фотографій, були листування з нашими українськими волонтерами. На щастя, дівчат не роздягали повністю, і я його пронесла. Ми пройшли десь 20 км пішки, потім нас підібрав чоловік у товарний бусик".
Водій довіз родину до захопленого Бердянську, де якраз проходили масові страйки українців проти окупаційної влади. Переселенці знов довго не могли виїхати, бо зелений коридор постійно закривали. Обіцяли, що проїде п'ятнадцять автобусів, а пропускали лише п'ять.
"І ось нам пощастило, ми сіли в автобус і виїхали десь о 7-й ранку. Дорога зайняла близько 12 годин. Автобус постійно зупинявся, чоловіків виводили на перевірку. Коли під'їхали до Запоріжжя та побачили українських військових, весь автобус почав аплодувати від радості. Ми були щасливі, що нас пропускають і нам не треба буде ночувати в полі".
Родина зупинилась у далеких родичів у Запоріжжі. Через кілька днів мамі Марії зателефонувала знайома та запропонувала допомогу з переїздом у Дніпро. Жінка знайшла волонтерів, що дали родині одяг та необхідні для життя речі: тарілки, подушки, каструлі тощо. Переселенці переїхали у приватний сектор Дніпра і жили у будинку, доки не орендували квартиру.
"Мене завжди тягне у театр"
Переїхавши у Дніпро, Марія все ще прагнула розвиватися у театральній справі. Тож набралася сміливості та сама пішла у театр "ДРАМіКОМ" з пропозицією працювати. Дівчину прийняли на місто помічниці режисера. Там Марія пропрацювала близько року, потім почала писати грантові заявки та активно співпрацювати з Олександром Глумовим, помічником художнього керівника театру, режисером та актором пантоміми.
"Під час нашої роботи над грантами ми зрозуміли, що в нас спільні інтереси, поділяємо одні цінності. І саме тоді з'явилась можливість, аби Олександр поставив виставу, з якою поїхали в релакс парк "Фенікс". Ми зібрали команду, поставили виставу "Кастинг або віддай мій паспорт" та вирушили на гастролі. Все пройшло чудово, тому ми подумали, чому не робити це постійно".
Влітку минулого року Марія разом зі колегами відкрила власний "GlumArt". Спочатку актори грали вистави в невеличкому кінотеатрі навпроти планетарію. А потім зрозуміли, що це не той майданчик, адже команда мріє збирати великі зали та робити великі вистави. Тож почали шукати нове місце та одночасно грати в артпросторах, щоб тримати себе в формі. Нещодавно театр "GlumArt" домовився про оренду в КДЦ "Дніпропрес", що розташований на вул. Василя Сліпака, 35. Маленька сцена дозволяє запросити 250 глядачів, а велика – 600.
"Ми віримо, що театр може допомогти людям вийти з цього ступору, який з'являється через війну. Трохи оживитися, надихнутися та підтримати культуру, за яку зараз ми й боремося".
Нині команда театру складається з 15 людей. Усі розділяють цінності театру: fashion, future, technology, – та виконують різні функції. Актори, наприклад, можуть допомагати виставляти світло, декорувати сцену, просувати театр.
"У нас зібралися люди, які дійсно хворіють мистецтвом. І хоча ми ще не вийшли на ті фінансові показники, які б хотілося, всі члени нашої команди залишаються з нами та продовжують підтримувати наші ідеї".
Найскладніше в утриманні театру, за словами Марії, це адміністрування та організація, адже шістьом співзасновникам "GlumArt" приходиться робити те, що в великих театрах роблять тисячі людей.
Нині в репертуарі театру три вистави: "Кастинг або віддай мій паспорт", "Столик на трьох", "Хочу жить".
Найближча подія у театрі – публічна читка п'єси "Ім’я" Le Prеnom 29 березня о 19:00. Разом з гостями театру команда "GlumArt" відправиться до Парижу, у маленьку затишну квартирку, де відбуватимуться немаленькі розбірки. Головне питання вечора – як назвати майбутню дитину – перетвориться на справжню "гру в правду". Це п’єса французьких драматургів Матьє Делапорта та Олександра де Ла Пательєра "Le Prеnom".
Ціна квитка – 200 грн. Купити тут.
