"Тебе вистачає не лише на твою родину, а й на інших людей". Жінки – засновниці благодійних фондів

"Тебе вистачає не лише на твою родину, а й на інших людей". Жінки – засновниці благодійних фондів

Розповідаємо про трьох жінок, які допомагають українцям в скрутних ситуаціях.

Це другий текст із серії текстів "Вона. Війна", де ми розповідаємо про жіночі ролі в часи війни. Цей матеріал присвячений засновницям благодійних фондів. А у першому ми розповідали про наших войовничих жінок, які захищають Україну у лавах ЗСУ.

А чи відомо вам, скільки офіційно зареєстрованих волонтерів в Україні? На початок 2023 року податкова служба нарахувала 2699 волонтерів. Тим часом 86 % мешканців України стали благодійниками впродовж останнього року.


Благодійні фонди – важлива цеглина нашого суспільства. А іноді – навіть цемент, яким закривають дірки у потребах. Саме завдяки ним ЗСУ мають додаткове спорядження, їжу та необхідні засоби, діти з інтернатів знають, хто такий Святий Миколай, а безпритульні собаки з вашої вулиці живуть у теплі.

Маргарита Горбаненко з Нікополя. Фонд "Дітям Нікополя"

Маргарита – засновниця фонду "Дітям Нікополя". Вона хореограф, все життя працює з дітьми, свій вільний час також присвячувала дітям. 11 років вона на громадських засадах займалась фондом допомоги онкохворим.

Далі – пряма мова.

Фото: Маргарита Горбаненко

"Я уродженка міста Нікополь, прожила тут всі 60 років. Освіту отримала в Київському державному інституті культури. Багато займалась самоосвітою, люблю вчитись та фізичну працю, маю сад, квітник та двох онуків.

За спеціальністю я хореографка, як балерина на пенсію пішла в 38 років. Також працювала у зразковому дитячому хореографічному ансамблі.

Я ніколи не думала про фонд, я б і далі волонтерила без всіх формальностей, просто допомагала б хворим дітям, але наша місцева влада мене вмовила тоді. Це був час започаткування всіх благодійних фондів. 

Фонд почав існувати у 2011 році, офіційно його заснувала медична громадська організація, але фактично вдихнула у нього життя я. Це сталось після того, як моя 17-річна донька Лєра померла від онкології. І як всі батьки, хто втрачає дітей, я почала допомагати іншим – лікувала себе. Я викладачка хореографії, тому почала з маленьких благодійних концертів. Спочатку з цього були невеликі кошти, віддавали їх Дніпропетровській обласній лікарні – тоді було ще багато знайомих, хто доліковувався там. Купували меблі, обладнання для лікарні.

Валерія та Маргарита. Фото: Маргарита Горбаненко

Повністю свій час благодійності я присвятила лише з лютого 2022 року.

Пізніше ми почали допомагати всім нікопольцям з онкологією. Унікальність фонду в тому, що ми працюємо не лише з дітьми, а й з дорослими. Все це у невеликому масштабі, конкретно і реалістично. 

У нас дуже давні стосунки з німецькими благодійниками. Крістоф Райва та його родина з Ганновера підтримували нікопольців. Вони ж і подарували приміщення для офісу фонду на цокольному поверсі однієї будівлі.

24 лютого 2022-го ми були ще розгублені, а 27 числа вже почали активно працювати в нових умовах, почали надавати допомогу ЗСУ. Люди дають кошти, тому що довіряють саме нам, а не новоствореним організаціям. Ми цю довіру реалізовуємо у необхідних нашим бійцям речах: біноклях, радіостанціях, генераторах та іншому. Відправляємо гуманітарні вантажі, нам їх передають зі Львова наші друзі з благодійного фонду "Крила надії" та благодійного фонду "Твоя опора" з Києва. Також надаємо допомогу багатодітним сім'ям, родинам з дітьми з інвалідністю, лежачим хворим. Так все й продовжується сьогодні, всупереч обстрілам.

Фото: Маргарита Горбаненко

Рік тому у нас ще не було обстрілів на Нікопольщині, мали дуже великий потік переселенців з Енергодару, з Дніпрорудного, з Херсонщини. Було дуже багато родин і дітей, зокрема, десятки дітей з інвалідністю. Тому ми багатьом допомагали з лікуванням, з засобами пересування (коляски, милиці). За 2-3 місці стало небезпечно, ці люди поїхали далі. 

Одне з наших правил – ніколи не казати "ні". Ми відмовляємо дуже зрідка, лише якщо хтось зловживає нашою допомогою. Обов’язково якийсь мінімальний внесок ми робимо, хоч би гроші, хоч речі, хоч транспорт. 

Торік була дуже чуттєва історія з одним дорослим. Пара літніх людей тікала з Енергодару. По дорозі у чоловіка щось сталось з серцем, він майже втратив свідомість, його привезли у нашу лікарню, а там, як завжди, почали видавати списки необхідного. Люди розгублені, не можуть знайти ці ліки та кошти на них, бо їхали в самих капцях. Всі в Нікополі знають, що наш фонд – це перший рятівничок, хтось підказав прийти до нас. 

Жінка розповіла, що її чоловіка доставили в кардіологію та одразу хотіли направити до Дніпра. Автівка швидкої допомоги ходила ходором. Виявилось, що лікарі 40 хвилин діставали чоловіка з того світу. Це була саме та кардіологічна бригада швидкої, якій ми надали дуже велику допомогу на купівлю апаратури та ліків. Ця пара зараз в Києві на лікуванні, часто пише вдячності, що з нашою допомогою вдалось врятувати людину. 

Фото: Маргарита Горбаненко

Керування фондом – це не героїзм, це робота, це спосіб життя, спосіб мислення. Я не можу не зупинитись, якщо бачу, що комусь погано. Але я не впадаю в ейфорію від бажання допомогти, я розумію, що моя допомога саме зараз може врятувати життя.

Моя мрія – Нікополь без онкології". 

Аліна Косовська з Авдіївки. Фонд "Зорі надії"

Аліна – засновниця фонду "Зорі надії". Зі своїх 16 років вона служить у розвідці у добровольчому підрозділі. Свій вільний час жінка витрачає на фонд, який допомагає забезпечувати наших захисників та прибирає туристичні місця від сміття.

Далі – пряма мова.

Аліна Косовська. Фото: фейсбук-сторінка

"Зараз мені 24 роки. Спочатку я була просто волонтером, а потім з 2015 року (з моїх 16 років) вирішила служити, тоді не було критичним питання віку. На той момент я жила в Києві, моє волонтерство почалось з переселенців, з особистої допомоги евакуйованим: знайти одяг, побутову хімію, меблі. На службі пробувала себе на різних посадах, розуміла, що суто жіноче (кухня, бухгалтерія) – то не моє, і шукала своє призначення. Прийшла спочатку просто в розвідку, а з появою безпілотних технологій – в аеророзвідку. У добровольців немає постійної задачі, що давали – з тим вчились працювати. 

У 2016-2017 році ми зрозуміли, що технічні засоби ефективніше. Я мала фотоапарат, ми підходили в сіру зону ближче до ворожих позицій і з наближенням їх фотографували. Потім з’явилась камера, яку можна було підіймати над будівлями, а згодом і дрони. Зараз я на посаді командирки з аеророзвідки.  

Фонд "Зорі надії" заснований у 2017 році в Авдіївці. В добровольчому підрозділі виникло питання забезпечення, ми вигадали розписувати орнаментом відстріляні гільзи та продавати їх на благодійних ярмарках. Згодом вирішили це якось оформити, з друзями з Авдіївки зрозуміли, що відкриємо фонд спочатку задля цього проєкту, а потім, можливо, будемо ще щось робити.

Крім того, ми ще опікувались культурною спадщиною, історією, меморіалами, муралами. Співпрацювали з військовими з різних проєктів та з міськими активістами.

Фото: "Зорі надії"

Фонд – це можливість для добровольчого підрозділу бути хоч якось впорядкованими у державі, а не просто партизанами, і так само це можливість прозоро звітувати по коштах.

Проєкт Волонтерських мандрівок виник пізніше, у 2021 році. Він починався з того, що ми з авдіївською командою поїхали в гори, поставили табір на три тижні, залучили людей з інших міст, кому це було цікаво, і прибирали сміття на Чорногірському хребті в Карпатах. Пізніше це переросло у більш масштабний проєкт. У нас тепер є велика команда волонтерів-мандрівників, які комунікують між собою у телеграм-чаті. Періодично ми анонсуємо мандрівки в різні місця, куди ми можемо поїхати та зробити місце кращим. Це не лише про сміття, а й про невеличкі ремонти архітектурних пам’яток, благоустрій, чистку маршрутів в горах, догляд за гірськими притулками та інше. 

У нас наразі два напрямки: військовий та волонтерські мандрівки. Військовий проєкт – це екіпаж аеророзвідки, який виконує бойові задачі разом із ЗСУ та ТрО й іншими структурами. Ми проводимо розвідку по окупованих територіях. А паралельно з цим це вже невеличка консультаційна, матеріальна допомога по всьому, що стосується БПЛа. 

– Тобто у вас є власні дрони? Які працюють із ЗСУ?
– Так.
– Тобто фонд утримує власну маленьку армію?
– Так 🙂

Наш підрозділ аеророзвідки з самого початку повномасштабної війни до деокупації працював на Харківщині. За результатами наших польотів приймались рішення про контрнаступ військ. Зараз працюємо по всій лінії фронту залежно від поставлених задач.

Аліна Косовська. Фото: з її Фейсбуку

Перші пів року повномасштабної війни про мандрівки взагалі мова не йшла, бо всі ми були залучені на фронті майже постійно. Офіс евакуювали з Авдіївки частково до Дніпра, частково до Краматорська. А вже з літа 2022 року поступово проєкт реанімували. В програмі кожної мандрівки ми робимо якусь культурну складову. Це може бути фотосесія в сукнях, знайомство з цікавими людьми – якусь родзинку, яка надихає людей їхати та продовжувати волонтерити.

– Я уявила подорож в Карпати, де ти з великим туристичним рюкзаком, воду п’єш з джерел, при цьому потрібно зробити якусь зачіску, вдягнути вечірню сукню… 
– Так. У нас в зимових Карпатах були такі фотосесії. Звичайно, із зачіскою складно, але є певні хитрощі, як це працює. 

Я маю підробітки, але основна зайнятість – це фонд. Зарплату я з нього не отримую. У нас немає ніякого донорського або грантового фінансування, з якого можна було б виділяти зарплату, всі надходження – це донати фізичних осіб, ми не можемо брати їх собі. Добровольці аеророзвідки, такі як я, коштом суміжних підрозділів отримують харчування та житло. Загалом всі побутові потреби закриті. А під час роботи кошти не потрібні. А на власні витрати я можу заробити на вихідних своїм цивільним фахом, я – гірська провідниця". 

Анна Буслаєва з Харкова. Фонд "Соціальне місто"

Анна – співзасновниця сімейного фонду "Соціальне місто". Разом з чоловіком вони організовують благодійні вечори, допомогу сирітам. А з початку війни займаються унікальною допомогою ДСНС.

Далі – пряма мова.

"Мені 34 роки. До війни я мала весільну та івент-агенції. В Харкові організовувала багато міських заходів.

Анна та Василь. Фото: Соціальне місто

Зараз у нас з чоловіком двоє дітей. А до цього ми на різні свята, особливо церковні, закупали продукти, залучали друзів, на 3-4 машинах їхали в різні дитячі заклади, інтернати. Все, що мали, ми розділяли на благодійному настрої. Завжди залучали когось: друзів, партнерів, колег. Давали клич, що купуємо цукерки, мандарини, потім їхали вітали дітей. Висаджували дерева, збирали сміття на суботниках. Не дія, а спосіб життя. 

Я почала чотирнадцять років тому, коли ми з чоловіком долучились співорганізаторами до благодійних заходів у Харкові. Першим був Міжнародний благодійний бал "Коли збуваються мрії".  Певно, що наша івент-команда була ефективна, тому нас і запросили. 

Після цього ми зрозуміли, що зі своїм досвідом та можливостями можемо офіційно оформлювати фонд та не лише допомагати в організації подій.

Десять років поспіль ми були організаторами та співорганізаторами цього балу. Спочатку нас залучили допомогти, а згодом це стало нашим заходом, на наших ресурсах. Серед організаторів залишився лише наш фонд та наших друзів, хоча спочатку в переліку було більше десятка організацій. 

Анна та Василь з дітьми. Фото: Соціальне місто

Фонд "Соціальне місто" ми створили на початку 2019 року. Коли настала війна, допомагали цивільному населенню. У нас на Харківщині було декілька бомбосховищ на балансі, які щодня протягом 3-4 місяців мали від нас гаряче харчування. 

На другий тиждень повномасштабної війни ми організували допомогу ДСНС на Салтівці, яка була під постійними обстрілами. Ніхто не був готовий до гасіння пожеж від вибухів. Мій рідний брат – пожежник на Харківщині. Ми змогли закупити пожежні рукави, костюми, краги – все, що було необхідно тоді для гасіння пожеж. 

Анна та команда ДСНС. Фото: Соціальне місто

Також допомагаємо медикам і ЗСУ. Зараз ми зосереджені на нашій області та допомозі ВПО. Люди з бахмутського напрямку, які зараз на Харківщині, деокопувані території, Донеччина, прифронтові землі, бо там зараз дуже складна ситуація, жителі тих територій не мають нічого: ані води, ані комунікацій, не кажучи вже про якісь крамниці. 

Для військових ми купляли автівки, спеціальне обладнання, дрони, провізію в дуже великих масштабах. Багато запитів надходило не лише від цивільних, а й від військових та медичних закладів. Ми закуповували спеціальне хірургічне обладнання у Херсон, щоб оперувати людей без кінцівок. Це необхідно, щоб підтримати кровоносну систему неушкодженою, людина могла далі жити. 

Два волонтери з нашої команди пішли у ЗСУ. Вадим загинув, Владислав досі воює. Минулого тижня направили їм дрон. 

Кожен в нашій команді зараз вкладає свої ресурси так, щоб це було ефективно та на благо іншим людям. Всі заходи намагаємось зробити так, щоб долучити суспільство, щоб громадяни бачили й знали, як живуть інші люди, яким необхідна допомога. Ми робимо огляди, наприклад, про інклюзію, чому ми їм допомагаємо. Щоб був резонанс, щоб люди розуміли, що навіть своїм часом та талантом ти можеш бути корисним.

У нас є філософія: бути там, де ми потрібні. Внутрішній спокій приходить лише тоді, коли ти корисний іншим. 

Більшу частину грошей надають партнери, беремо участь у грантах. Діяльність достатньо прозора, вона у відкритому доступі. У перші місяці ще були донати від людей, які знали нас. Але більшою частиною все базується на фінансуванні з-за кордону з таких же благодійних, громадських організацій, як і ми. 

Благодійний фонд – неприбуткова організація, у якої є бухгалтер, директор, працівники, які отримують заробітну плату. Але це почалось лише через рік, коли ми змогли планувати, складати бюджет, просити наших партнерів виділяти на це якусь частку фінансів. 

Жінки – це не жалість, це любов, співчуття, піклування, широта серця. Тебе вистачає не лише на твою родину, а й на інших людей. Для мене жінка – це творення". 

Анна та Василь. Фото: Соціальне місто

Поділитися: