"Ти – не дівчина, ти – бойова одиниця". Смайлик, гранатометниця, акторка – жінки на службі в ЗСУ

"Ти – не дівчина, ти – бойова одиниця". Смайлик, гранатометниця, акторка – жінки на службі в ЗСУ

Військовослужбовиці розказують із чим стикаються у війську.

У ЗСУ станом на березень 2023 року служить 60 538 жінок. Про це Укрінформу повідомила Любов Гуменюк, спеціалістка Департаменту гуманітарного забезпечення Міністерства оборони.

Кількість жінок офіцерів зросла до 7416 осіб, що майже всемеро більше, ніж у 2014-му, сержантсько-старшинський склад – 11 215, солдатів – 22 832, курсантів – 1500 і цивільного персоналу – 18 101 особа.

Ми розпочинаємо серію матеріалів "Вона. Війна", де будемо говорити про жіночі ролі в часи війни. Перший текст присвячений військовослужбовицям.

Героїні нашого тексту зараз на фронті. У однієї жінки з цього матеріалу стався викидень на службі, інша мріє про їжу на пару, а третя нарешті отримала жіночу форму. Всі їхні кохані – також військові. Сьогодні ми розкажемо про жінок у ЗСУ та їхні особливі потреби.

"Працюю смайликом", – Марина Давидова, інструкторка-парамедикиня

39-річна Марина родом з Дніпра, має позивний Фея. Понад десять років вона була головною редакторкою порталу Dnepr.com. З 2014 року висвітлювала події Революції Гідності, волонтерила та допомагала військовим в АТО. А з настанням повномасштабної війни вже у березні 2022-го долучилась до війська. Зараз проводить заняття з тактичної медицини.

Фото: Марина Давидова

Далі – пряма мова.

"Я була безпосередньою учасницею Революції Гідності, тому вважаю, що маю поставити крапку у тому, що ми на Майдані почали. Це був перший крок, коли Україна впевнено відштовхнула Росію та її президента. 

Дитина у мене вже доросла, сину 19 виповнюється в цьому місяці. Він непридатний до служби в армії, тому дуже страждає, бо хоче бути як я. Є у мене також мама, яка зараз з сином та котами. А чоловік морпіх. Ми служимо в різних підрозділах, на різних напрямках.

Мій чоловік потрапив на війну раніше за мене. 24 лютого він був у Києві, і як медик одразу став до роботи. А я лише 9 березня почала воювати, у мене було достатньо часу посидіти вдома та посивішати. Я вирішила, що збожеволію, якщо сама не піду. Вважаю, що я прийняла найлегше рішення – втекла від цивільних, яких треба заспокоювати.

В армії легше. Мені не потрібно вирішувати, чи тікати з дому, не думати, як війна вплине на дитину. Навіть котів буде шкода, якщо вони вмруть. Це все звалилось на плечі жінок, що залишились у мирному житті. Як на мене, це дуже складна роль. 

Фото: Марина Давидова

Я у званні старший солдат. Раніше вже мала досвід надання домедичної допомоги, крім того, у мене чоловік парамедик, тому щось, мабуть, передалось статевим шляхом (Марина сміється – Прим. авт.). Зараз проводжу заняття з тактичної медицини.  Медиків – дефіцит, а навчених за стандартами НАТО – раз-два, і все.

Я розумію, що мене побратими бережуть трохи більше, ніж інших. Але грає роль ще й особливість характеру. У мене позивний Фея. Війна – місце не дуже приємне, тому я взяла собі місію заспокоювати засмучених та засмучувати заспокоєних. І якщо можна підняти настрій комусь, дати зайвий привід посміхнутись, відчути щось позитивне – це варто робити. Мені хочеться бачити їх як в перший день, коли ми були трохи налякані, але тримались жваво: зараз повоюємо, повернемо свою землю – і додому. А додому затягується. І посміхаєшся все ширше і ширше… 

Фото: Марина Давидова

Особливості несення служби. Для мене найголовніша складність полягає у гігієні та білизні. Приймати спільну ванну з чоловіками я ще не готова. Може хлопці були б і не проти, але я вважаю, що це зайве. Доводиться якось відокремлюватись. 

Зараз мити голову неможливо, тому я хотіла поголитись наголо, але мені заборонили. Дозволили заплести дреди. І тоді я накупила глітера з зірочками. І взимку було класно, коли йдеш по багнюці, ці зірочки падають на землю, а хлопці помічають і кажуть: "О, тут була Фея. Прийшла, магію принесла". Працюю смайликом. 

Фото: Марина Давидова

Про що я мрію? Додому хочу. За котами скучила. А там мої подруги зібрались на коктейлі. Я розумію, що колись і я повернусь, ми так зберемось, але ось це всередині щось є, якась легенька заздрість. "На її місці могла бути я!", – жартівливо плаче щось всередині. 

Але мирне життя лякає більше за війну. Дай Боже, ми з чоловіком обидва виживемо. Але що робити потім – я не знаю. Моє робоче місце мене вже не чекає. У мене було багато роботи з людьми, я не впевнена, що готова бути хорошою знову. Залишитись легкою і прозорою не вийде. Я багато працювала у правозахисному напрямку з ув’язненими, наркозалежними, брала участь в моніторингових місіях в місця несвободи. Може, будуть потім журналістика, аналітика, розслідування, робота з документами. 

Нас забудуть за три місяці, може пів року. Люди намагатимуться всіляко вичавити спогади про війну. Потім буде все, як було, а ми ще будемо дратувати скаргами на виплати та на відсутність протезів на відірвані ноги. Ми повернемось з війни, але принесемо її з собою. Головне, щоб це обійшло дітей"

"Чим частіше миєшся, тим швидше забруднюєшся!" – Катерина Долинська, гранатометниця

32-річна Катерина з Одеси, має позивний Х’юстон. На початку повномасштабної війни гостювала у батьків в рідному Ізмаїлі на Одещині. 25 лютого разом із батьком – військовим запасу, що колись служив на підводних човнах, – пішла до військкомату. Батька не взяли, а жінка на наступний день вже прямувала у військову частину Ізмаїльського ТрО.

Катерина має три освіти: вчительки іноземної мови (німецької та англійської), яку отримала в університеті Ушинського, психолога та викладача іноземних мов з Міжнародного гуманітарного університету.

Фото: Катерина Долинська

Далі – пряма мова.

"За пів року до початку війни ми з друзями вже розглядали можливість початку бойових дія, я була морально готова. 

Через три місяці служби я написала рапорт на переведення зі 122-тої окремої бригади Сил територіальної оборони в 126-у, яка з жовтня на передових позиціях. Я була автоматницею, але не довелось працювати по близьких цілях, тому тепер маю гранатомет, у якого дальність 1,5-1,7 км.

З перших днів війни я працювала водійкою, возила командира, зараз продовжую. Я на передовій на своїй машині, ремонтую її за свої гроші. Ще у своєму батальйоні я підробляю психологом. Проводжу бесіди з хлопцями. Дівчат у нас мало, чоловіки між собою холодніші, а мені вони й пожалітись можуть, про дітей щось розказати. 

Кохання я також знайшла на фронті. Неочікувано, бо не за тим сюди прийшла. Коханий старший за мене на 10 років. Служимо разом. Про одруження поки мови не йде, хоча каблучку він на мене вже одягнув. Думаю, коли війна скінчиться, ми одразу одружимось.

Про умови. Не ховалась ніколи за спинами батьків, чи братів, чи побратимів. Завжди йшла сама вперед. Не відчуваю тут себе такою дівчинкою-дівчинкою, хлопці завжди підтримають, але без перебільшень. В армії робота досить одноманітна: копаєш, пишеш, стріляєш, готуєш. І з дівчини з манікюром, зачіскою та нарощеними віями ти перетворюєшся у солдата, який помився – і на тому добре. Раз на три-чотири дні можеш навіть теплою водою помитись. Але звикаєш. І взагалі, чим частіше миєшся, тим швидше забруднюєшся!

Волонтери дуже допомагають. Завжди дівчатам надсилають якесь мило, вологі серветки, портативні душі, сухі шампуні. Я не почуваюсь занадто обмеженою. 

Я собі з останньої зарплатні купила мультиварку, бо дістало все смажене їсти. Вдома звикли до здорового харчування, а тут же не завжди щось можеш дістати свіже. За рік я набрала 20 кілограмів. Командування радіє, що всі бійці з щічками, не бідніють.

Фото: Катерина Долинська

Ніяких непристойних жартів немає. Чоловіка мого дуже поважають, я себе як жінку поважаю, тому коли спілкуюсь з побратимами, все добре. З моїм характером я завжди можу сказати, що мені не подобається. Багато хто прийшов сюди, знаючи, навіщо він тут – у них є і сім’ї, і діти. Допомагаємо одне одному, кожен виконує свою справу без гендерних стереотипів. Ми на рівних і стріляли, і по багнюці повзли, і евакуацію відпрацьовували. Побратими мають знати, що вони можуть на тебе розраховувати. Ти – не дівчина, ти – бойова одиниця. 

У майбутньому, звичайно, хочеться і сім’ю з дітьми. Будинок у мене є, ось помідори посадила, сусіди будуть поливати, поки мене немає. Але все буде після війни. Поки зараз таке відбувається, хлопці б’ються, дівчата – жодної думки про сидіння вдома не маю. Воно буде, головне зберегти здоров’я і життя". 

Фото: Катерина Долинська з побратимами

"Коли ми жили у лісі, у мене стався викидень", – Юлія Фоміна, працює з документами

28-річна Юлія родом з Харкова, зараз служить в Києві. До війни вона чотири дні на тиждень займалась акторською діяльністю, і ще три – працювала в магазині жіночих прикрас. Разом із мамою 26 лютого пішла до військкомату, звідки їх направили до ТрО. 

Далі – пряма мова.

Фото: Юлія Фоміна

"Тоді було два вибори: або їдеш за кордон, або береш зброю до рук. Але у ТрО тоді ще зброї не було, три дні ми простояли в черзі безрезультатно. Там ми познайомились з ще однією цивільною дівчиною мого віку і вирішили втрьох поїхати в Азов. У Азов нас прийняли, тиждень готували як парамедиків, а потім відправили в резерв. Ми почекали трохи та поїхали в Добровольчий Український корпус "Правий сектор". Там нас готували декілька місяців, були спеціалісти й з-за кордону: Німеччина, США. Згодом я сама стала навчати новеньких.

Спочатку нас готували до виїздів на передову, але згодом направили в тил. ДУК "Правий сектор" дуже шанує дівчат і дуже оберігає їх. Нам ніхто не казав, що ми не впораємось  – нам сказали, що вони їдуть на смерть і не хочуть нас до цього долучати. Щодня я отримую сповіщення про загибель хлопців, з якими ми мали бути на передовій. У нас щотижня в частині хвилина мовчання. Я не можу стримати сліз, бо дуже багато близьких загинули.

Перші 9 місяців я жила в казармі, всі працювали цілодобово. Очевидно, що військові частини – це перша ціль ворога, в казарми багато разів прилітали ракети, гинули люди. Тому часто селились у якісь приміщення, непридатні для життя. Води немає, нема де готувати, туалет і душ – в найгіршому стані, який собі можна уявити, по стінах біжить сеча, з-під підлоги витікають калюжі. Але все лагодили своїми руками. Ми купили собі електрочайники, але через це часто систему вибивало. Щоб помитись, чекали, поки інші з цим впораються. 

Знайшла тут кохання, хоч не планувала. У березні 2022 року я познайомилась з чоловіком, коли декільком військовим формуванням довелось жити в одному приміщенні в Києві.

Фото: Юлія Фоміна

Про жіноче здоров’я. Якось ми жили в лісі у наметах, понад місяць, якраз випав сніг. У мене всі ці дні не спинялась кровотеча. Я думала, що це гормональний збій, намагалась не помічати, бо було багато роботи. Дуже холодно, погане харчування. Щоб помитись, потрібно було йти через ліс в інший намет – і це нам ще пощастило, що такий намет у нас був. 

Коли мені стало неймовірно боляче, я попросила нашого лікаря про направлення, щоб мене відвезли у місто. Виявилось, що стався викидень. У мене були думки лише про те, що зараз війна, важкі умови, нічого страшного. Мабуть, я б хотіла мати цю дитину. 

Військові завжди знаходяться в якихось неможливих умовах, їм доводиться самим собі купляти щось, робити, створювати умови, щоб можна було жити. Крім того, у кожного є сім’я. Коли кажуть, що у військових високі зарплати, я нагадую, що у них не заробітна плата, а грошове забезпечення. Це все необхідно просто заради виживання.

Коли кажуть, що нас забезпечує всім держава, я згадую ще один випадок. Є військові лікарні, але вони не лікують серйозні жіночі хвороби. Доводиться ходити до приватних лікарів. У мене було захворювання, яке призводить до раку та інших тяжких наслідків. Мені пощастило, можна було випалити уражені тканини. Але цим не займаються військові лікарні. З’явитись хвороба могла з різних причин, навіть через ті ж брудні умови. Якась крапелька з інфекцією потрапила – і все. Взагалі через життя в казармах і лісі, в тісному контакті з іншими бійцями, легко і лишай, і воші підчепити, і багато іншого. Але про таке не розповідають. Всі мовчки лікуються і продовжують робити свою роботу.

Фото: Юлія Фоміна з колегою

Деякі чоловіки не розуміють кордонів. Вони вважають, що дівчата йдуть в армію, щоб знайти собі чоловіка або заробити грошей. Вони ще не знайомі з жінкою, а вже починають розповідати їй, що вони хотіли б з нею зробити. 

Був у нас один чоловік, який впродовж двох місяців щодня мене чіпляв. Він обов’язково мав зранку сказати якусь гидоту. Щось на кшталт: "Ха-ха, ти навіть не уявляєш, який тебе чекає день та що я тобі зроблю". Певно, не вміє по-іншому привертати увагу. І якось він прийшов в штаб та почав коментувати мою роботу, в якій він нічого не розуміє. Я накричала. Я не об’єкт, я буду боротись за те, щоб будувати нормальні стосунки незалежно від того, жінка це чи чоловік.

Іноді хлопці можуть підійти й ущипнути за живіт, взяти за руку – без слів, без попереджень. Я відкрита, творча, люблю сміятись, без проблем говорю на різні теми. Вони через це мене сприймають як дівчинку, яка прийшла за сексуальною розвагою.

Зараз я працюю з документами. Насправді це дуже важливо і багато хто цього не розуміє. Кажуть, що військові, які живуть у місті, – це не військові, вони сидять у держави на шиї, лише отримують гроші. А насправді на передовій не можна зробити ані кроку, не можна вистріляти жодного патрона, не записавши його. Не можна отримати набої, якщо їх не оформили в тилу. Якби ми не працювали з документами, це було б ніби ми біжимо з вилами на ворога, як це роблять росіяни. 

Надалі я не планую підписувати контракт, я служу лише через війну. Могла б замість служби поїхати за кордон, продовжити роботу, займатись улюбленою справою. Але я відчуваю відповідальність за свою землю і своє майбутнє на ній. 

Я все життя чоловікам казала, що я не та, хто сидить вдома, чекає, слугує аксесуаром. У мене цікаве життя, чудові друзі, я постійно зайнята і можу сама себе забезпечувати. Але десь в голові все ж сидить, що колись у мене буде сім’я. Дитину хотіла б. У майбутньому навіть п’ятьох хочу. А заміж я поки все одно не дуже поспішаю. Обов’язково хочу повернутись до акторської діяльності". 

Поділитися: