Три історії переселенок, які звикли до Дніпра та почали тут активно розвиватися.
У Дніпрі є люди, які тікали від війни у 2014 році, у 2022-ому або двічі. Ми поговорили з трьома переселенками, які живуть у нашому місті вже кілька років.
Про складнощі адаптації, розвиток власного бізнесу чи творчості та психологічні травми від війни, читайте у нашому тексті з циклу "Переселені".
"Ця війна не пройшла повз мене"
Художниця Ася, 22 роки, переїхала до Дніпра 8 років тому з Луганська.
Війна почалась у Луганську, коли Асі було всього 12 років. Спочатку дівчина чула про жахи війни від своєї бабусі телефоном, бо та жила у Слов'янську та раніше стикнулась зі збройними конфліктами. Потім сильно обстрілювати почали й Луганськ. Дівчина з батьками жила в приватному будинку близько до полей, де стояли Гради, тому над будинком сім'ї постійно літали снаряди.
"Хоча мені було 12 років, але я дуже добре все розуміла. Мені здається, що іноді навіть більш чутливо ставилась до цього, ніж дорослі".
Коли Луганськ окупували, дівчина разом з батьками виїхала до звільненого Слов'янську. Але через кілька місяців сім'я все ж повернулась до рідного міста, адже було надзвичайно важко фінансово та морально жити поза домом.
"Півтора роки ми прожили на окупованій території. Я ходила в школу, в якій відбувався абсурд через російську навчальну програму. Якісь незрозумілі люди приходили й проводили патріотичні заняття. Тому я знаю, що таке життя в окупації та під обстрілами".
Сім'я була вимушена терміново виїжджати з Луганська, коли місцеві сепаратисти дізнались про їхню проукраїнську позицію. За одну ніч Ася з батьками спакували речі та виїхали. Справа була в тому, що батько Асі юрист-адвокат, який співпрацював з клієнткою з неокупованої території України. Ця діяльність не сподобалась місцевим терористам.
"Сусіди розповідали, що наступного дня після того, як ми виїхали, до нас у двір прийшли невідомі люди, ходили та розшукували нас".
Спочатку сім'я поїхала у Слов'янськ. Але родичі (теж переселенці з Горлівки) покликали родину перебратись у Дніпро. Батьки Асі погодились, адже вважали це місто перспективним. Це був 2016 рік.
"Було відчуття, що люди в Дніпрі в принципі навіть не уявляли собі, що взагалі відбувалося в Луганську та Донецьку. Іноді ставили дивні питання стосовно окупації та війни, тому складалося враження, що вони взагалі новини навіть не читали".
Свої емоційні переживання Ася почала втілювати у картинах. Нещодавно закінчила ДНУ імені О. Гончара за фахом художника. А з початком повномасштабного вторгнення почала висвітлювати в своїх роботах наслідки війни, психологічні проблеми, які супроводжують людей в цей час.
Одна з знакових робіт Асі – "Муки останньої людини на Землі", вона найкраще описує реальність і абсурдність нашого світу. Ця робота є алюзією на "Муки Святого Антонія" Мікеланджело (релігійний сюжет, доволі поширений в епоху Середньовіччя).
"У центрі роботи зображена людина, яку інші персонажі піддають випробуванням. Вони вже втратили розум, чинячи насилля одне над одним. У глядача виникає дисонанс між назвою роботи і емоціями, які транслюють персонажі. Адже вони ніби відчувають задоволення від того, що мало б приносити муки. В умовах споглядання жахів війни, ця робота є висловлюванням абсурдності людської поведінки. І спробою віднайти відповідь на питання "Чому це коїться?".
Ось вже півтора роки художниця активно займається розвитком своєї мистецької кар'єри, вже вдруге бере участь в резиденції для художників, подається на різні конкурси. Картини Асі вже розміщали на виставці у Центрі сучасної культури у Дніпрі. Зараз їх можна подивитися тільки в її соціальних мережах.
"Зараз я усвідомлюю, що насправді ця війна не пройшла повз мене і травми психологічні однозначно є. У своїх роботах я хочу донести до всіх, що війна – це абсурд, це дисонанс. Мені самій іноді дуже важко впоратися з цим всім психологічно, тому я втілюю це на малюнках. Я використовую дуже яскраві кольори".
Подивитися роботи Асі можна тут.
"Нове місто – новий смак"
35-річна кондитерка Анастасія Закревська переїхала у Дніпро з Донецька.
До 2014 року Анастасія проживала у Донецьку. На той момент жінка нещодавно народила дитину, була в декреті. Розвивалась як кондитерка, виготовляла торти на замовлення. Після початку війни батько Анастасії зателефонував їй і сказав, що треба терміново виїжджати.
"Я з маленькою дитиною сіла в електричку та поїхала. Чоловік залишився на якийсь час у Донецьку. І ось ми дістались до Дніпра: без квартири, без речей – тут у нас нікого не було. Приїхали просто в нікуди".
Родина обрала Дніпро, бо у чоловіка Анастасії тут знаходився головний офіс. Співробітників з метою безпеки відправляли саме сюди. Після возз’єднання сім'я орендувала квартиру та чекала на швидке завершення війни. Щоб емоційно розвантажитись та адаптуватися у новому місці, Анастасія почала активно працювати та шукати нових клієнтів у Дніпрі.
"Нове місто – це новий смак. Виявилося, що начебто країна одна, а в кожному місті солодощі люблять свої, індивідуальні. Наприклад, у Дніпрі обожнюють "Кучерявий пінчер". Без цього торта люди тут взагалі життя не уявляють".
Анастасія починала кондитерську справу з нуля, адже все обладнання залишилось у Донецьку. Якось у Дніпро приїхала учасниця з "Майстер Шефа", майстер-клас якої відвідала Анастасія. Там кондитерка познайомилась зі своєю майбутньою бізнес-партнеркою. Разом жінки винайняли квартиру під цех, купили обладнання та відкрили свою першу кондитерську на пр. Героїв, 12.
"Особливість нашого кафе у тому, що воно сімейне і для дітей. Ми маємо дитячі зони. Мами не бояться купувати у нас десерти, бо ми використовуємо тільки натуральні інгредієнти".
Рік тому Анастасія відкрила ще одне кафе у центрі міста (пр. Д. Яворницького, 57). Там можна придбати торти, тістечка, сирки в шоколаді. А скоро кондитерська почне приймати замовлення на виготовлення пасок.
Замовити випічку Анастасії можна тут.
"Я хочу розвивати культуру Дніпра"
20-річна Уляна переїхала у Дніпро 9 років тому з Донецька.
Коли почалась війна, Уляні було всього десять років. Дівчина разом з батьками поїхала до бабусі на вихідні у Добропілля. Якраз в цей момент у Донецьк зайшли російські військові, тож дівчинка вже не повернулась додому.
"Я зрозуміла, що незабаром розпочнеться війна, коли почула гул літаків та гвинтокрилів над будівлями, але це були ще наші. Їх було чутно декілька днів поспіль. Тому запам'ятався саме цей звук. А потім адміністрація школи написала, що заклад поки зачинений".
Батьки Уляни повернулися в Донецьк, щоб продовжувати працювати. Але невдовзі вони зібрали речі й остаточно виїхали з міста. 2015 рік родина провела у Добропіллі. Однак це маленьке шахтарське місто, де не було роботи. Тож сім'я прийняла рішення переїхати у Дніпро. Уляна порівнювала його з Донецьком і розуміла, що Дніпро програє, адже на той час вважала рідне місто розвинутішим. Дніпряни здалися дівчині трохи злими, тож вона довго звикала та адаптувалась.
"Перший час ми жили у брата батька – це буквально пару тижнів. Але потім зрозуміли, що треба винаймати житло. Тут почалися проблеми, оскільки люди не хотіли здавати квартири переселенцям. Вони запитували про прописку, якщо бачили Донецьку чи Луганську області, то відмовляли. Просто далі не слухали. Знайшлись люди, які також мали житло у Криму, мабуть, їм теж боліло і вони погодилися здати нам квартиру".
З початком повномасштабного вторгнення Уляна остаточно зрозуміла, що Дніпро – її дім. Зараз дівчина навчається на журналіста та стажується у Центрі Сучасної Культури.
"У культурній інституції є справді важлива ціль – це розвивати культуру Дніпра. Поширювати його видимість в Україні та на європейській платформі. Мені ця місія імпонує, тому я залишилася тут на стажування", – розповідає дівчина.
