"Я – українка, коли паплюжать честь моєї держави, я не залишусь осторонь"

"Я – українка, коли паплюжать честь моєї держави, я не залишусь осторонь"

Про бойові завдання, менструації на фронті та взаємодопомогу. Історії жінок, які взяли до рук зброю.

До 24-го лютого героїні цього тексту працювали, навчались, займались спортом, виховували дітей, а дехто вже воював. Зараз всі вони у найгарячіших точках – на захисті нашої країни. 

Ми поспілкувались із дівчатами про ставлення до жінок у армії, менструації в умовах фронту та про плани після нашої перемоги.

Анна, позивний Цунамі

Анні 22 роки, вона служить у 93-тій бригаді, 1-й стрілецький батальйон на Бахмутському напрямку.

Позивний Цунамі придумала сама: "Хлопці сказали швидко його вигадати, бо вигадають за мене. Але не якийсь милий, бо чоловіки не серйозно сприйматуть. У мене кішку звали Цунамі, це було першим, шо прийшло в голову. Не слащаво, але трохи пафосно. Хлопці сказали, що підходить".

Рішення піти воювати прийняла на початку повномасштабного вторгнення. До цього дівчина не мала військового досвіду, тож з вибором місця служби була розсудливою: потрібно було знайти той напрямок, де від неї була б користь. Під час пошуку познайомилась зі своїм теперішнім командиром Змієм, і вже 20 квітня дівчину оформили в штат до 93-ої бригади.

Сім’я підтримала вибір доньки. Батько пишався її рішенням, оскільки він давно негативно ставився до росіян.

Я б навіть сказала, шо виросла на казочці про поганого кацапа. Патріотизм у мене від батька. У мами були гойдалки: вона то погоджувалася із моїм рішенням, то сумнівалася. Але любов до адреналіну у мене від неї.

До війни Анна працювала у маркетингу, займалась кросфітом та функціональними тренуваннями, за чим зараз дуже сумує. Планувала навіть піти на змагання Race Nation (ред. Race Nation це перегони на спеціально спроєктованій трасі із перешкодами: підйоми та спусками у воді, болоті, піску, у висоту, з переміщенням предметів, вогнем тощо).

Через невеликий зріст дівчини знайти військову форму потрібного розміру їй виявилось не просто:

"Зайшла у воєнторг, а піксельна форма була тільки маленького розміру. В частині підстьожку видали 52 розміру, а потрібен був 42. Але така проблема не в маленьких дівчат, а у всіх: десь щось мале, десь велике. Єдине, що мене не влаштовує, це чоловіча нижня білизна. Спіднє купляю самотужки або через волонтерів. Мій командир казав, що колись бачив статутну жіночу білизну. Але про це не варто непокоїтись. Краще нехай держава думає про озброєння, з трусами та іншим ми якось порішаєм".

Анна займається переважно забезпеченням потреб військових: документообігом, співпрацею з фондами, волонтерськими організаціями,  логістикою та комунікаціями. "Найскладніше для мене – це добові переїзди за кермом. Фізичної підготовки мені достатньо, щоб носити бронік і особисту зброю, іноді баул (ред. військовий рюкзак), але з цим хлопці зазвичай допомагають".

Щодо менструацій. Дівчині важко через відсутність можливості помитися. Але вологі серветки та "тактичне підмивання" допомагає підтримувати гігієну. А волонтерські організації забезпечили засобами гігієни, яких вистачить щонайменше до зими.

"В армії сексизму менше, ніж на гражданці. Негативу трохи є, але це якісь особисті моменти. Дехто не може змиритися з тим, шо не правий та прибігає до аргумента в бік моєї статі. Але в цілому усі розуміють особливості жіночого організму та тіла, його недоліки та переваги. Допомагають, де важко, і просять допомоги, якщо треба".

Цунамі бачила багато красивих місць України, вони надихають її боротися далі: "Природа України дивовижна. Бачили лисиць, сов, лелеку, що пересувався селом пішки: можливо він був підбитий чи отруєний фосфором. На жаль, військові дії завдають багато шкоди екології".

Після закінчення війни планує десь відпочити, а після зайнятись власним бізнесом та подорожувати. А ще забрати свого кота від батьків, але мама тепер не хоче віддавати пухнастого. Каже, щоб донька завела собі нового.

Катерина, позивний Кнопка

Катерині 31 рік, вона  народилася і виросла у селі Виноградівка Дніпропетровської області, а зараз боронить Україну на Донецькому напрямку під Покровськом. До війни працювала барбером, займалась кросфітом та цікавилась психологією.

Свій позивний отримала від командира роти, який прозвав її через невисокий зріст – 158 сантиметрів – як героїню мультфільму "Чіп і Дейл" . 

Жінка розлучена, із донькою залишається її мати. Про те, що Катерина пішла воювати, вона дізналась, вже коли та їхала на Донбас. Перший час мама плакала, потім підтримала. Доньці зараз 10 років, жінка спілкується із нею кожен десь. Дівчинка думає, що мама поїхала десь по роботі.

Сама Катерин з дитинства хотіла служити в армії, проте мама не пускала. 

Коли у 2014 році розпочалась АТО донька Кнопки була зовсім маленька, тому вона знову не змогла спробувати свої сили у військовій службі. 

Зараз ситуація склалася так, що є безпосередня загроза свободі моєї дитини та в цілому народу України, тому я почала готуватись з першого дня повномасштабного вторгнення. Дев’ятого липня я вже була фронті.

Катерина служить медикинею в контрдиверсійному підрозділі. У її завдання  входить збереження життя співслужбовців та вогневий контакт з ворогом. З самого початку готувалась, що буде морально важко, тому страшні події, у яких вона опиняється, зараз не сильно лякають.

"У нашій армії, в цілому, панує рівність і підтримка! Але, щоб стати надійним побратимом і особистістю, треба мати характер, як дівчатам, так і хлопцям. Хто йде воювати з мотивацією – ті воїни. Вони знають, навіщо прийшли, вчаться, працюють, у них є запал і дух".

Якщо казати про ПМС в умовах фронту, Катерина має достатньо гарне здоров’я й міцне тіло, тож не сильно жаліється на якісь незручності. У екстремальних умовах, навіть якщо щось і болить, ти просто не звертаєш на це увагу. 

Після війни Кнопка планує "гарно поплакати та поїхати додому до своєї мами та доньки".

Наталя, позивний Ніколь

Наталя родом із Дніпра, їй 41 рік.  На момент розмови вона лікувалась у воєнному госпіталі після свого другого поранення. 

Перше було 22-го травня після обстрілу: уламок потрапив у руку, але жінка написала рапорт на дозвіл про продовження служби, бо не хотіла залишати своїх хлопців без медика. Вдруге травмувалась 31-го липня: 

"Ми з чоловіком і побратимами були на фронті на Донецькому напрямку, нас обстрілювали протягом чотирьох годин. Під нашу машину потрапила міна, ми із чоловіком отримали поранення. Ось тепер разом лежимо у госпіталі". 

До війни Наталя була майстринею з манікюру: займалась нарощуванням нігтів, гель-лаком, педикюром. Після початку повномасштабного вторгнення пішла на курси медичної допомоги, аби стати військовою медикинею.

На фронт потрапила 13 березня. Її чоловік пішов воювати у перший день війни – 24 лютого, а старший син вже декілька років служив, тож продовжив свою службу вже на полі бою. Наталя вирішила не відставати від сім’ї та записалась військовою медикинею. Вдома залишилась мама з її 15-річним сином. 

"Зв’язатися із ними вдається не часто, бо не завжди є вдалий момент і час. Сумую сильно і за мамою, і за сином. До цього поранення я востаннє бачилась із ними у червні. І ось зараз, поки лежу, є можливість спілкуватись".

Свій позивний – Ніколь – вона отримала від мами, яка часто так називала її вдома. Вирішила закріпити це прізвисько і на фронті.

Військові медики постійно вчаться.

"Ми всі зараз тільки-но закінчуємо чергові тактично-медичні курси, у нас їх вже було декілька: якісь тривали кілька днів, інші займали тижні. До нас постійно приїжджають, навчають, бо потрібно постійно покращувати свої знання. Від цього залежить життя наших побратимів. Фізична підготовка дуже важлива, самі розумієте. Я військовий медик, нам часто потрібно витягувати хлопців із поля бою з важкими пораненнями".

Для того, аби рятувати життя, ми повинні проходити власну школу виживання.

Жінка має невеликий зріст, тож форму постійно потрібно або підшивати, або підкочувати, чимось підв’язувати: 

"З жіночою формою, на жаль, дуже важко. Мій розмір майже неможливо знайти, тож викручуюсь, як можу".

Із засобами жіночої гігієни проблем немає, у батальйоні двадцять чотири дівчини-медикині, тож всі все розуміють. Якщо у когось закінчуються прокладки, діляться одна з одною.

На цій війні її особливо сильно дивує жорстокість з боку російських солдат: "Таке відчуття, що вони наче тварини".

Найкрасивіше, що я бачила, – наші поля, що вже були вкриті пшеницею, жовті до горизонта. І дуже гарно, коли над ними майорить прапор, твій прапор.

Перше, що планує зробити після війни, – це поїхати із родиною у Крим до моря.

МІЯ, справжнє ім’я не вказано на прохання медикині з міркувань безпеки

У вересні 2020 року дівчині виповнилось 18 років, а вже у жовтні вона відправилась на фронт. 

До рішення піти воювати прийшла досить спонтанно. При школі закінчила курси медичної допомоги, зрозуміла, що може піти допомагати хлопцям на фронті. 

Раніше МІЯ професійно займалась фігурним катанням, тренувала дітей, навчалась на другому курсі університету з фаху історії та археології. Після рішення піти на фронт про спорт довелось забути, а навчання перевести на заочну форму.

Родина досить довго не знала, що МІЯ перебуває у Донецькій області. Її рятував університет:

"Коли я не з’являлась вдома вже декілька місяців, мені подзвонила мама і спитала: "Ти зараз де?". Кажу, що на археологічних розкопках. Активних обстрілів не було. Коли вона чула фоном якісь вибухи та питала, що це, я казала: підривають гірську породу. Впевнена, що вона здогадувалась, але відкрито ми про це не говорили до березня цього року. Попросила бути на зв’язку та берегти себе".

Вже під час повномасштабного вторгнення мати дівчини теж вирішила піти на фронт медикинею, як її донька. Вона проживала за кордоном і мала медичну освіту, тож повернулась на батьківщину. МІЯ допомагала мамі освоїтись на фронті, вчила всьому, що вже знала сама. 

Позивний "МІЯ" – це частинка цивільного життя дівчини, бо таке прізвиське у її улюбленого собаки. Родина також зве захисницю так, бо на справжнє ім’я вона вже не відгукується.

Її хлопець також був військовим – десантником-штурмовиком. Він загинув першого серпня цього року під час виконання бойового завдання. 

Я ставлюсь до цього спокійно настільки, наскільки це можливо. Бо мій хлопець герой, він поклав себе за Україну, а герої варті того, щоб про них згадували.

Завдання у медикині різні: допомога пораненим, навчання бійців, вихід на вогневу позицію, евакуація місцевих. На жаль, батальйони не мають стільки медиків, щоб на кожній позиції їх стояло хоча б два. Бувало, що дівчина була одна на три позиції, тоді доводилось побігати. 

"На війні дуже складно і важко, коли людина може виконувати одну роль. Кожен парамедик – це боєць, і навпаки. Фізична підготовка, звісно, потрібна, бо хлопців доводиться виносити на собі. Мої дівчатка, маленькі й худенькі, витягували бійців по сто двадцять кілограмів. Усвідомлювали, як їм боляче і що вони зробили, вже після бою".

Засобами жіночої гігієни на фронті користуються як жінки, так і чоловіки: окрім своєї основної функції, вони ідеально підходять як устілки у взуття, щоб не потіли ноги. Під час критичних днів дівчата інколи випивають надмірну кількість знеболювальних, бо потрібно працювати, а кожна помилка вартує життя.

Я завжди думаю про жінок, дітей та матерів хлопців, яких ми рятуємо. Мені страшно дивитись їм в очі, тому ми повинні повернути їхніх рідних додому. Можливо не такими цілими, але живими.

"Я не можу вибачити людям, які приходять на нашу землю, вбивають наших чоловіків, гвалтують наших жінок та катують наших дітей. Я українка, господарка цієї землі, коли паплюжать честь моєї держави, я не залишусь осторонь. Ми із росіянами не брати та не маємо нічого спільного".

Найбільше її дивує, що за ці вісім років українці здебільшого досі не зрозуміли, хто такі росіяни.

"Після поранення я довго ходила із паличкою і користувалась здебільшого таксі, бо у громадському транспорті було дуже незручно. І один таксист сказав мені "Закінчуйте там вже війну, ми тут всі від неї втомились". Мені настільки стало образливо. Не за себе, бо не вважаю себе якоюсь супержінкою чи героєм, а за хлопців, які віддають своє життя за Україну".

МІЮ зачаровує природа Донецької області, особливо її кургани. Коли вона буває у нових місцях, обов’язково фотографує їх на згадку та потім переглядає. 

Після закінчення війни МІЯ планує залишитись у лавах армії та продовжити свою службу. Каже, що їй буде складно повернутись до цивільних та покинути той стиль життя, котрий сформувався за ці два роки. 

Поділитися: