Історії життя Сергія Шпака, Івана Сугая, Владислава Скворцова.
Вони мали сім’ю, розбудовували домашній затишок, працювали. А коли ворог кинувся на Україну з усіх боків, взяли до рук зброю. Розповідаємо історії життя загиблих захисників з Дніпропетровщини.
Сергій Шпак: "Кожен раз на могилі хтось залишає йому цигарку"
Сергію було 27 років, він жив у селі Миколаївка Новомосковського району. Після 9 класу пішов у металургійний технікум, де вивчився на зварювальника. Останнім місцем роботи перед повномасштабним вторгненням було "Автомагістраль" в Меліоративному. Сергій працював механіком, ремонтував техніку.
"Любив техніку, автівки, пилки, бензопилки", – розповідає його мама Людмила.
Сергій мав дівчину, яка перед війною переїхала в його дім. Вони зустрічались вже майже рік. Кохана досі живе там, підтримує матір хлопця після втрати сина.
"Ми з ним дуже ладили. Ми все вдвох робили: і по хазяйству, і в городі. Все було якось дружно", – згадує мама.
Сергій добровольцем пішов воювати 24 лютого. Був у складі 93-ї бригади "Холодний яр".
"В перші ж дні війни їх під Харковом розбомбили. Командир зміг вивести 10 осіб, в тому числі і його. Після цього син побув вдома 10 днів, відпочив, і знову його відправили, тепер в Охтирку та у Тростянець, Суми. Вони були там місяць. Сергій возив вантаж 200. Як говорили, ніколи не жалівся, нічого не просив", – розповідає Людмила.
Після того бригаду Сергія перенаправили на Харківський напрямок, де під селом Дмитрівка загинув 21 квітня 2022 року. Його вбила вибухова хвиля. Впродовж кількох днів чоловік вважався зниклим безвісти, аж поки ввечері п’ятої доби Людмилі не подзвонив побратим Сергія і не повідомив про його смерть.
"Я поїхала у 93-ю бригаду, почала там плакати та просити, що мені подзвонили й сказали, що мій син загинув. Мене почали допитуватись, хто вам подзвонив, дайте номер телефону. Я не дала жодної інформації, бо боялась, що хлопців покарають. І тоді мені зателефонував командир і підтвердив смерть Сергія. Тоді ми їздили під Харків, самі наймали волонтерів, забирали його тіло. Тепер шукаю цього хлопця, що дзвонив, Богдана з Кулебівки, аби подякувати йому, бо після новини про смерть сина я не могла говорити ні з ким, а тепер номер втратила", – розповідає Людмила.
Сергій мав багато друзів, які постійно відвідують його могилу. Мама помітила, що кожен раз на могилі хтось залишає йому цигарку.
"Коли ми святкували синові 25 років, зібралось так багато людей. У нього двоє похресників. Після його загибелі батьки вирішили хрещеного не переобирати, сказали, що Сергій був і залишиться у цьому статусі. Похресники йому намалювали на 40 днів малюнок, він лежить на могилці: там танк, дітки…", – мама Людмила.
Сергій мріяв одружитись, купити для сім’ї автівку. Але не встиг.
"Ми зробили на надгробку йому фото поряд з машиною, яку він хотів. Знайомі кажуть, як живий там стоїть. Не вийшло у нього ані діток, ані онуків, сама я залишилась… Я його дуже любила і люблю, це мій біль на все життя", – говорить мама Сергія Людмила.
Іван Сугай: "У нього не було поняття "не можу" чи "не хочу""
Івану з позивним Менчул було 58 років. Він народився в Закарпатській області в багатодітній сім’ї. З 10 дітей був четвертим. З 15-ти Іван жив у Кам’янському. Про чоловіка розповідає дружина Лариса.
З Іваном вона познайомилась на роботі у 1983 році, пара працювала на одному підприємстві, яке тоді називалось Придніпровським хімічним заводом. Лариса працювала в лабораторії, Іван – в цеху, апаратником.
"Гарненький, червонощокий, рум’яний. Завжди посміхався. Був дуже мовчазним, вимогливим: і до себе, і до оточення. У Івана не було поняття "не можу" чи "не хочу". Треба – він йде і робить", – розповідає дружина.
У травні 1984 року Івана забрали на строкову службу до армії. Він повернувся через два роки.
"З місяць ще ми позустрічались, а в кінці травня почали жити разом. А 14 лютого 1987 року ми розписались", – згадує Лариса.
У Лариси була донька від першого шлюбу – Ксенія. А разом з Іваном народили Катерину. У Івана були гарні стосунки з обома дівчатами.
"На нашу долю випали складні 90-і роки, Ваня намагався забезпечити сім’ю. Постійно їздив на заробітки, мав підробітки на будівництвах, рибалив, полював на гусей, качок, кіз, кроликів. Руки мав золоті. Не було такого, щоб чоловік не міг щось в будинку зробити. Хотів заробити на своє житло – заробив. Купили достатньо велику половину будинку. Сам зробив ремонт", – розповідає Лариса.
25 лютого 2022-го зранку чоловік пішов у військкомат. 27 лютого він вже поїхав на передову. Служив у військовій частині 108-мої окремої бригади територіальної оборони оперативного командування "Схід".
"У нього було 8-9 підлеглих. Сам не любив філонити та від них вимагав. Я йому часто казала: "Ваню, якщо ти можеш йти й через силу, й через "не хочу" робити, то не всім це дано". Здається, я до нього достукалась, бо він став м’якшим", – розповідає Лариса.
У вересні на Донеччині Іван отримав поранення лівої ноги.
"Міг залишитись, але не схотів. Сказав: "Як я хлопців покину?"".
У день загибелі, 18 січня 2023 року, Іван разом з двома побратимами переховувався у підвалі, коли сусідні позиції почали обстрілювати. Це був Запорізький напрямок. Командування дало наказ розібратись, звідки стріляють. Але під час розвідки захисників помітили. Іван та Віктор Могилевцев, позивний Магелан, загинули під танковим обстрілом. Третій солдат отримав поранення руки.
"Якби я знала, я б чоловіка не відпустила туди. Перед тим, як його поранили, у мене передчуття було, якась внутрішня паніка. А перед його загибеллю – такий спокій… Зараз нам дуже не вистачає Вані. Раніше він часто їздив на заробітки, зараз здається, що він поїхав саме на них".
Владислав Скворцов: "Свою доньку Кіру він останній раз бачив у віці 3 місяців"
Владиславу було 25 років. Він завжди був зразковим учнем у молодших класах. У старшій школі проявляв інтерес до історії. Завжди був дуже спортивний. Якийсь час мріяв про футбольну кар’єру.
У 2014 році Владислав пішов добровольцем воювати. У червні 2014-го був зарахований в особовий склад батальйону поліції "Шахтарськ". Брав участь у боях біля населених пунктів Піски, Мар'їнка, Іловайськ, Широкине.
Про Владислава ми поспілкувались з його дружиною Єлизаветою.
"Ми познайомились ще у 2014 році, коли були студентами першого курсу. Навчались в різних країнах: він – в Дніпровському національному університеті ім. Олеся Гончара, а я – в Польщі. Зустрічались на відстані, але це не стало для нас перешкодою", – розповідає дружина.
Після легкої контузії у 2014 році Владислав повернувся до мирного життя. Вирішив продовжити навчання на політолога. Згодом пройшов військову кафедру, став офіцером запасу.
Чоловік працював у Дніпрі у комунальному підприємстві "Патріот" на посаді інспектора з оборонно-масової роботи. Займався просвітництвом серед української молоді щодо війни, зброї, свого військового досвіду.
"Владислав мав стійку позицію по життю, принциповість у важливих моментах, робив все як треба. Мені ніколи не було соромно за мого чоловіка. Він був справедливий, завжди прагнув якоїсь чіткості, зокрема у відносинах: і зі мною, і на роботі. Все своє життя Влад присвячував розвитку у військовій справі. Він жив цим і готувався до оборони своєї Батьківщини щодня", – розповідає Єлизавета.
Владислав ходив на кросфіт, бо вважав, що це заняття дуже розвиває стійкість та витривалість, а для людини, що хоче пов’язати своє життя з військовою справою, це надважливо. Постійно їздив на полігон, відточував там свою майстерність.
Крім того, займався бойовим самбо та паверліфтингом. 2017 року виконав норматив для отримання Кандидата в майстри спорту.
Як згадує дружина, чоловік ніколи ні з ким не сварився, вмів знаходити спільну мову з усіма. Вона пам’ятає його як лідера та дуже начитаного чоловіка.
"Завжди у вільний час читав чи художню літературу, чи щось по військовій справі. Кожен раз, коли дивлюсь на полицю з його книжками, згадую, що він мріяв побудувати будинок, зробити собі кабінет з бібліотекою. На всі свята він завжди просив дарувати йому книги. У нього був список книг, які він шукає", – розповідає дружина.
Восени 2018 року його призвали як офіцера запасу Владислав виконував бойові завдання в районі селища Водяне Донецької області, у складі 2 сотні 8 батальйону УДА. Цього ж року одружився з Лізою.
У 2020 році Влад підписав контракт на два роки й почав проходити службу в механізованому батальйоні 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр", був старшим лейтенантом. Того ж року брав участь в ООС.
"Коли я завагітніла, у нього було відрядження. Сказали, що ротація триватиме три місяці, а вийшло дев’ять. Весь цей час я була сама. Можете уявити, як це важко для обох", – згадує Ліза.
2021 року Владислава призначили командиром взводу. У листопаді 2021 року у нього народилась донька Кіра.
"Життя було ідеальним, якби не брати до уваги ці відрядження, ротації, відстань та переживання за життя однеодного", – каже Ліза.
У 2022 році з початком повномасштабного вторгнення у складі 93 бригади чоловік прийняв бій з окупантом в Охтирці. Брав участь у звільненні Тростянцю. Після успішного визволення одразу був переправлений на Ізюмський напрямок, де і загинув у запеклих боях. Його контракт мав закінчуватись 22 квітня 2022 року. За два дні до того, як він загинув.
Свою доньку Кіру він останній раз бачив у віці 3 місяців. На момент загибелі батька їй було 5 місяців.
"Я постійно повторюю, що я дуже вдячна чоловіку за все. Хоча іноді мені дуже тяжко без нього, особливо коли дивлюсь на доньку. Вона його копія. Він завжди хотів дитину, а я завжди просила почекати, поки він закінчить контракт і буде більше часу проводити вдома. Але так сталось, що він недовго встиг побути батьком. Я дуже його кохаю. І досі чекаю додому", – говорить Єлизавета.
Петиція про посмертне присвоєння Владиславу звання Героя України вже набрала необхідну кількість голосів.
