Нейрохірург з Дніпра про місію у Маріуполі, час у полоні та тортури ворога
До 24 лютого Дмитро Кубряк працював у військовому шпиталі Дніпра. У березні вирушив у Маріуполь. На початку квітня оперував українських захисників у бункері заводу ім. Ілліча. Одного дня до лікаря привезли, як сам говорить медик, безнадійного пацієнта. Морпіх Павло Самбур мав наскрізне поранення голови, за кілька хвилин впав у кому. Лікарі взяли постраждалого на операційний стіл. Хоча не мали жодних інструментів для цього та працювали майже в антисанітарних умовах.
За декілька днів після операції Павло прийшов до тями, і навіть намагався звестися на ноги. Однак, усіх – і медиків, і військових, і пацієнтів взяли у полон росіяни. Історію Дмитра Кубряка читайте у цьому тексті.
"Це не був наказ, але я одразу погодився". Робота у Маріуполі
Можна сказати, що до Маріуполя я потрапив випадково: 28 березня командир нашого госпіталю озвучив таку пропозицію анестезіологам і хірургам. Це не був наказ, тільки пропозиція. Дали час подумати, але я одразу прийняв рішення. Погодився. 30 ввечері нас ще раз зібрали у командира шпиталю, перепитали, чи ми точно розуміємо, на що йдемо, адже ніхто не давав гарантій безпеки.
Нас було четверо: два хірурги та два анестезіологи. У ніч з 30 на 31 березня з дніпровського аеродрому вилетіли гвинтокрилами у Маріуполь. На той час там уже була критична ситуація, місто знищувалось. Просто під час посадки розпочався мінометний обстріл. У нас було обмаль часу, щоб розвантажитися, занести у гелікоптери поранених, яких планували доправити у Дніпро.
На жаль, на зворотному шляху в один з гвинтокрилів поцілив ворог, буквально декілька кілометрів не долетів до території, яку контролювали українські війська. Всі загинули. Два пілоти та дванадцять-тринадцять поранених.
"Працювали на межі людських можливостей". Про роботу у бункерному шпиталі
Азовці розмістилися на Азовсталі, базою 36 окремої бригади морських піхотинців став завод імені Ілліча. Туди й забрали мене та мого колегу анестезіолога. Пам’ятаю, нам потрібно було перетнути весь Маріуполь. Дорога, якою ми рухалися, не контролювала українська армія. Суцільні обстріли. Все було як у кіно.
Після нашого розміщення почалася безперервна цілодобова робота. Я взагалі не розумію, як наші маріупольські колеги у цих умовах витримали стільки часу. Потік пацієнтів був нескінченний. У бункері перебувало 300 військових, усі – важкі.
Бо ті, хто мали вогнепальне або осколкове поранення, що не загрожувало життю, отримували першу хірургічну допомогу і відправлялися далі воювати. Ніхто з наших солдат у бункерах не відсиджувався.
Евакуювати пацієнтів вже не було можливості, наш гелікоптерний рейс був крайнім. Працювали на межі людських можливостей, жертвуючи своїм відпочинком, сном, комфортом. Хочу розказати не про лікарів, чи анестезіологів… А про медсестер. Їх було буквально троє на триста поранених, але вони встигали погодувати важких хворих та доглянути за ними.
Проблеми були з водою. Спочатку користувалися запасами, але вони швидко вичерпалися, тому розраховували на привізну. Світло забезпечували генератори, утім обстріли не припинялися, щось прилітало у місце, де ті стояли. Були перебої. Скажу так: умови непридатні не лише для лікарського закладу, а й для життя взагалі.
"Це була авантюра". Як Дмитро оперував мозок у бункері
Я – нейрохірург, але розумів, що у Маріуполі моєї фахової допомоги навряд чи хтось потребуватиме. В мене не було ані інструментів, ані розхідників.
Це було друге або третє квітня, мало часу пройшло з моменту нашого прибуття. Шість поранених занесли у бункер, ми відсортували їх. Я звернув увагу, що один чоловік був ще при тямі, але дуже швидко почав втрачати свідомість, вже за 10 хвилин впав у кому.
Згідно з принципами медичного сортування, ми визначаємо порядок, за яким надаватимемо допомогу, бо рук катастрофічно не вистачало. І ми не могли дозволити собі займатися безнадійними пацієнтами. Такий важкий вибір нам доводилося робити щодня.
Цього морпіха Павла ми з колегами вирішили поки не оперувати, тому що це наскрізне поранення голови, шансів було вкрай обмаль. Але так вийшло, що інші травми були легкі, ми за пару хвилин надали допомогу іншим постраждалим.
Тож анестезіолог (він також з Дніпра), каже: "Хлопці, є вільна хвилина, якщо нічого не робитимемо – він загине, якщо спробуємо – то хоча б шанс на життя у нього буде". Ми порадилися пару секунд. Взяли Павла на операційний стіл.
Звісно, це суцільна авантюра: людина у комі, на штучній вентиляції легень. Був момент, коли тиск знизився до 50 на 0, а це вже взагалі людина без тиску. Операція тривала близько 4 годин. У мене не було жодних нейрохірургічних інструментів, в успіх мало вірилося. Навіть якби обійшлося без ускладнень, ми працювали в майже антисанітарних умовах, отже запальні процеси на мозку не дали б пацієнту вижити.
Але минув день, другий, третій. Павло, на диво нам усім, з глибокої коми почав реагувати на больові подразники, рухати руками-ногами. Потім поступово відкрив очі. День на 7-8 медсестри годували його з ложечки, він намагався звестися на ноги. Це було щось неймовірне.
"Коли росіяни почули про нейрохірургічну операцію, вони не повірили". Як полон розділив лікаря та пацієнта
Морпіхам не вдалося довго тримати оборону, у бункері на заводі ми пробули два тижні, потім опинились у полоні. Потрапили у фільтраційний табір, де нас зустріли росіяни. Наміру глобально лікувати наших військовополонених у них не було, але вони сказали, що чотирьох найважчих вони готові забрати в Донецьк. Ми відправили туди нещодавно прооперованого Павла.
Коли росіяни почули, що ми у бункерних умовах зробили нейрохірургічну операцію, вони взагалі не повірили, а потім все ж пересвідчилися у цьому. Їхнє зверхнє хамське ставлення змінилося на повагу до нас – медиків.
Знову ж таки, мене не покидала думка, що ці гнійно-запальні ускладнення не дадуть вижити Павлу, бо хто ж його у Донецьку доглядатиме? Але минув місяць, як одного дня до нашого барака в Оленівці під’їхав автобус. Усередині були поранені українські бійці, яких ми тоді відправили у Донецьк. Можете уявити моє здивування, коли я біля вікна побачив Павла. У нього не було майже пів голови, але живий! Адміністрація колонії відмовилася його прийняти, тож чоловіка повернули у лікарню в Донецьк. Тоді я зрозумів: якщо він живий зараз, то з ним усе буде добре і далі.
"Одного пораненого росіяни забили до смерті". П’ять місяців у полоні
Варіанту потрапити у полон у нас не було. Думали про вихід з Маріуполя, про смерть, але не про полон. Ми зрозуміли, що представники так званої днр і російської армії дуже негативно ставляться до українців. Взагалі заперечують право на наше вільне існування.
Кожен день ми чули: "Ви нікому не потрібні, вас ніхто не шукає. І взагалі куди ви збираєтеся повертатися? За місяць не буде ані Харкова, ані Києва".
У них був ритуал, вони називали це "прописка у колонію". Під’їжджав автобус до барака, ти повинен був вийти, назвати своє прізвище-ім’я-по-батькові, звання, посаду. І поки ти усе це говориш, росіяни тебе б’ють. Заходиш на територію барака, а там коридор з охоронців, потрібно пробігти через них. Тебе знову гамселять.
Одного пораненого забили до смерті, вони не зважали на стан: знущались з тих, хто був на милицях або з поламаними ногами. А якщо ти падаєш під час цього… Краще не падати, бо били ще сильніше, і піднятися вже було складно.
Червоною ганчіркою для армії рф була донецька прописка. Вони цих людей сприймали як зрадників, мовляв, ті поїхали до України, а тепер воюють проти свого ж народу. Просто скаженіли, лють була неймовірна.
Нас годували, але так – по залишковому принципу, спочатку порції були невеликі, потім час на прийом їжі скоротили до трьох хвилин. З’їсти гарячу кашу було неможливо. Тож, 80 % наших полонених виглядали анорексично.
Усі військовополонені могли працювати у колонії. Був город, сад фруктовий – можна сапати, копати, але без примусу. Щоб не сидіти у бараку цілими днями, як у клітці. Коли адміністрація дізналася, що ми медики, дозволили лікувати наших хлопців. З Донецьку приїжджали лікарі, привозили антисептичні та перев’язувальні матеріали.
"Вони хотіли, щоб родичі підіймали хвилю невдоволення". Про єдиний дзвінок з полону
Взагалі родина про моє рішення дізналася, коли вже був у Маріуполі. Я розумів, якщо скажу це до того, то вони почнуть відмовляти, плакатимуть, я не хотів через це проходити. По факту ж це сприйнялося трішки легше.
У полоні мені дали подзвонити один раз. Набрав матір, не пам’ятав інших номерів. Це було декілька хвилин. Росіяни хотіли, щоб ми скаржилися родичам, а вони підіймали хвилю невдоволення в Україні, ситуацію, виходили на мітинги. Але для мене вийшло навпаки: дзвінок додав сил пережити все.
Я від мами почув: вони роблять усе можливе, аби мене звільнили. Попросила не вірити словам ворога, сказала, що ми потрібні, нас чекають. Вона не плакала, думаю, виплакали усі сльози набагато раніше. Це ж було у червні, за два місяці після того, як мене взяли в полон.
"Моєму здивуванню не було меж, коли я дізнався, що він живий". Дмитро згадує морпіха, якого врятував
20 вересня десь о 10 ранку у барак прийшла охорона, назвали декілька прізвищ, дали 5 хвилин на збори. Ми нічого не розуміли, про обмін ніхто не казав. Були самі лише здогадки. Довго везли, пересадили на літак, так дібралися до військового аеродрому під Гомелем. Звідти нас доправили на українсько-білоруський кордон на Чернігівщині.
Коли я звільнився з полону, зв’язався з колегою з Дніпра, розказав, що оперував у бункері мозок, він каже: "Та ти що?!". Слово за слово, я зрозумів, що мого пацієнта звільнили з полону раніше, потім він був доставлений у Дніпро, звідти – у Львів. Йому запланували встановлення титанової пластини. Моєму здивуванню не було меж, коли я дізнався, що функції мозку Павла – збережені. Є якісь порушення пам’яті, концентрації, уваги, але фактично руки-ноги працюють, комунікує та розмовляє, це просто фантастика.
Два тижні тому ми нарешті зустрілися з Павлом, про нього нині піклується дружина. Я дізнався, що він має троє дітей, двоє онуків. Старший син – також морський піхотинець, який і досі у полоні, батьки не отримали жодної звістки про нього. А решта родини – в окупації у Бердянську.
"Вони – не люди". Які думки переслідують Дмитра після полону
Усіх наших військових у таборі допитували, але медиків не катували. Росіян більше цікавили люди, які тримали у руках зброю: снайпери, артилеристи, танкісти, розвідники. Їх забирали, били, знущалися, катували струмом. Ми перев’язували цих хворих: опіки, синці, переломи – це був жах. Я тоді думав, що потрібно винести якусь думку зі свого полону. І зрозумів: вони – не люди. Ми – різні народи, нам взагалі не по дорозі у майбутньому. Певен, через повномасштабну війну між нами відбувся розкол на десятиліття.
