Володимир Лисенко безліч разів втікав від смерті в бою, але та знайшла його у Дніпрі.
Володимир народився 10 лютого 1985-го в місті Пологи Запорізької області, а загинув – 7 жовтня 2022 року в Дніпрі. Дитинство та юність чоловік прожив у Запоріжжі, а коли прийшов час – пішов спочатку відстоювати Україну на Майдан, а потім й на поле бою. До 2022-го Володимир воював у Попасній, Широкому, на Світлодарській дузі, у Бахмуті (2018 – 2019), Донецьку, на Луганщині. Підрозділ Файзера першим на початку повномасштабної війни прийняв бій в Авдіївці. Після цього Володимир разом із побратимами був у Балаклії, Ізюмі, Лимані, Верхньому Торецьку. Перед смертю Файзер служив у 25-тій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
Володимир Лисенко в травні 2022 року отримав орден "За мужність" ІІІ ступеня за те, що у Верхньому Торецьку вивів з оточення 13 людей – живих бійців з усіх рот. На сьогодні із цих 13 – вцілів лише один. Файзер отримав "Сталевий хрест" за взяття Балаклії та Ізюма посмертно 14 січня 2023-го Також мав відзнаку за участь в АТО і звання ветерана війни, нагрудний знак за зразкову службу. Зараз всі нагороди заховані в рідному домі в Запоріжжі, який сім'ї довелось покинути.
Файзер був відомим у медіа ще з 2015 року. У 2022 році він з’явився у відео від Суспільного: давав інтерв’ю про звільнення Ізюма.
Як стверджує мама Світлана, тут на фото також її син.
Комп’ютерні ігри, які рятують життя
Мати Файзера, Світлана, розповіла, що в дитинстві син ріс гарним, розумним хлопчиком, але дуже захоплювався приставкою та комп’ютерними іграми в танки. Навіть маму до цього намагався залучити. Тоді вона ще не знала, що захоплення її "бешкетника" стануть особливістю, яка врятує чимало життів.
"Дуже любив грати в танки онлайн. Займався цим ще десь з 2010 року. Йому пропонували продати свій акаунт за декілька тисяч доларів. Стратегія з ігор потім дуже допомогла, коли Володимир з Верхнього Торецька та Новоселівки виходив: і син, і хлопці казали, що завдяки цьому вони залишились живі. Захоплення дало змогу на реальній війні втекти від смерті й вивести інших хлопців навіть, коли вони втретє за сім днів потрапили в оточення", – розповідає мама.
У Запоріжжі Володимир закінчив 9 класів і пішов у технікум вчитись на столяра. Мав бути майстром, але не захотів. Батько Файзера працював водієм, Володимир допомагав йому ремонтувати машини. Але більше полюбляв кермувати. Коли хлопець отримав посвідчення водія, став працювати ним.
"Спочатку купив "дев’ятку" у 18 років. Тоді пішли Жигулі, Ауді, Мазда. Нещодавно повернувся з фронту і купив собі БМВ. Хлопці йому віддали машину дешевше, як військовому, на 700 доларів. На фронт ми йому повністю завантажили багажник, вареників наробили, пиріжків напекли, син поклав сигарети, пепсі, сухі борщі та поїхав до хлопців, повіз смачненьке", – розповідає мама.
Перед Майданом Володимир працював водієм-експедитором, возив пиво у Кирилівку по магазинах. Жив із дружиною у Запоріжжі.
"У 2014 році почався Майдан. Володимир був серед людей, які зібрались у Запоріжжі. Потім вступив у Самооборону, "Правий сектор". І у 2015 році в добровольчому батальйоні пішов в АТО", – згадує мама.
Файзер мріяв про перемогу України. Воював за українську ідею, за ідеал. Мама згадує, що син дуже радів і пишався, коли українці почали надягати вишиванки:
"У нього є племінниця, вона ходила на гурток танців у Веселому. Коли син побачив діточок в українському одязі та з віночками, сказав: "Боже, яка це краса, мамо…". Він перед смертю дивився в інтернеті сукні, скинув мені: "Замовляй оце плаття". Я кажу: "Вова, воно коштує 4 500 гривень". Син сказав, що хоче, щоб ця вишивана сукня була в мене. І я тепер чекаю, поки мені її вишиють".
Після того, як Володимир розлучився з дружиною, почав зустрічатися із Марійкою з Коломиї. Планував своє майбутнє у Василівці, де вже потроху ремонтував власний будинок. Чоловік мріяв, що після війни на цілий місяць поїде з сім'єю до Єгипту.
"Це був наш ангел-охоронець. Він всім допомагав. Наше повітря, наше сонечко, наша зірочка – він був всім. Постійно посміхався. Найдобріша людина на світі", – говорить мама.
Талісман для побратимів
На війну Володимир пішов як доброволець у 2015 році. Наприкінці 2016-го підписав контракт. У 93 окремій механізованій бригаді "Холодний Яр" був на посаді навідника-розвідника. З 2020 року служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь", грузинський легіон. У 2021 – підписав контракт з 25-тою окремою повітрянодесантною Січеславською бригадою. За словами мами, багато хлопців хотіли служити саме із Володимиром, бо він вважався ніби заговореним – вийде з будь-якої ситуації, знайде будь-яку лазівку і всіх із собою врятує.
"Він з офіцерами сидів на нарадах, побратими прислухались до нього. Коли командир батальйону приїздив до них, в першу чергу з Файзером вітався. Вова був командиром бойової машини, командиром взводу", – каже мама.
Знаковим для мами стала історія в лікарні, коли один хлопець встав на коліно перед Файзером і сказав: "Я вдячний тобі, що ти повернув мене до сім’ї". Мама каже, що часто траплялось, що хтось із захисників писав синові повідомлення зі словами вдячності, а Вова навіть не міг пригадати хто це.
Зауважила Світлана одну сумну прикмету. Останні пів року Файзеру часто дарували подарунки. Один побратим – картину, другий – ніж. Всі ці люди невдовзі загинули. "Мам, вони ніби відчувають, що їх уб’ють, тому хочуть віддячити", – пригадує мама слова Вови.
Повномасштабна війна: "Я обов’язково буду звільняти нашу сторону"
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Файзер просив маму виїхати з Веселого Запорізької області. Бо невдовзі воно опинилось в окупації.
"Він дзвонив і дуже просив, щоб я їхала з Веселого, бо керую об’єднанням дружин і матерів учасників АТО. "Ти розумієш, що ми з Анею (сестра Володимира, яка теж у ЗСУ – прим. авт.) в тебе військові? Ти просто подумай, у них вже списки є". І ми 1 квітня з чоловіком виїхали у Павлоград. І Вова казав, що коли вони звільнять Веселе, він заїде туди першим. Так само, як вони залетіли в Маріуполь у 2016 році. "Я обов’язково буду звільняти нашу сторону". Він дуже хотів побачити перемогу", – розповідає мама.
"Я не знаю, яким Богам ти молишся, але я вийшов з такого пекла, що ти й уявити не можеш", – сказав Файзер 14 квітня, коли у відпустку повернувся додому з Верхнього Торецьку. Мама згадує, що насправді раніше ніколи його не проводжала на війну, не молилась за сина: "Йде – в хаті поцілувала, перехрестила і все".
"А останні рази я його проводжала, ніби якесь передчуття було. А вже в Лимані та Балаклії він мені дзвонив і казав: "Так додому хочу, мамо, так хочу…". А я знала, що це могло бути: якщо солдат проситься додому, то він приїде в труні. Коли він повернувся 5 жовтня живий і здоровий, ми були раді, що цей раз минулось. Але – ні, помер вдома".
Вийшов із пекла, щоб померти вдома, в машині
У жовтні Файзер мав триденну відпустку. Ввечері 5 числа прибув додому, а 9 – мав виїхати назад, на передову.
Вова збирався до побратимів у лікарню у Дніпрі. Сьомого жовтня заправив автомобіль, від’їхав від АЗС, хотів поставити телефон на підзарядку. Раптово у чоловіка не витримало серце. Померлого Володимира в автівці на узбіччі знайшли 8 жовтня зранку: з телефоном у руках, ніби просто заснув. За словами лікаря, який робив розтин, 37-річний Файзер мав серце як у 90-літньої людини.
"Коли я ввечері телефонувала сину, телефон був вимкнутий. Думаю, ну, може з хлопцями, з дівчатами, я все це розумію. А вранці дивлюсь – о дев’ятій годині телефон ввімкнувся. Думаю, слава Богу, і сама його набираю. Бере трубку, а там товариш Максим. А я питаю, де там наш Файзер? Він мовчить. Питаю, що він там, зайнятий? А Максим каже: "Тьотя Свєта, Вова мертвий, тут поліція приїхала, медики". У мене трапилась істерика, ми одразу поїхали в Дніпро".
Мама прибула на упізнання.
"Мені показали лише його лице, хоча я просила показати все тіло. Син має багато татуювань української символіки, схожої на свастику. На спині було написано "Каратель русской хунты". Казав: "Моє тіло, моя Україна, на своїй землі роблю з собою, що хочу". Я говорила, мовляв, ти розумієш, що якщо тебе візьмуть в полон, що з тобою зроблять за твої татуювання? А він відповідав, що такого не буде".
Мама не вірить, що її син міг так просто загинути. Це був дужий хлопець зростом метр дев’яносто, український Котигорошко. Світлана згадує слова бойової медикині: "Це був чоловік дуже сильний, я його пролікувала, покапала, і він пішов далі. Ніколи не жалівся. Тільки якщо дуже погано, приходив, мовляв, давай, Ріто, швиденько підлатай мене, бо ввечері штурмувати далі". Кожен, з ким ми спілкувались, повторював: досі не може повірити, що Файзер міг так померти.
"Коли його побратими подзвонили комбату і сказали, що Файзера більше немає, першими його словами було "Ви що, понапивались там всі?"", – згадує мама.
Мама каже, що не знала про раніше отримані сином поранення, з’ясувала це лише тепер, коли віддали його особисту справу. Виявляється, раніше син мав вивихи, декілька переломів, закриту черепно-мозкову травму – його від вибуху відкинуло і засипало землею. Коли витягали, пошкодили плечовий суглоб.
"Через черепно-мозкову травму він мене впізнав лише на третій день. Після того пробув вдома два с половиною місяці. Багато не розповідав, ночами й днями не спав, все вперед-вперед, зачищати, штурмувати. Йому потрібно було побути вдома, відпочити, але не встиг".
Бойовий медик Андрій Носач розповів, що у Файзера за два чи три місяці до смерті на навчаннях стався епілептичний приступ. Андрій впевнений, що організм Володимира не витримав стільки контузій, виснажився та дав збій.
"Після того Файзер не був готовий до виїзду. Десь за три тижні до смерті поїхав на фронт. Як його лікарі відпустили – не знаю. Виснаження, контузія, недолікували, ось і зупинилось серце. Це для нас всіх шок і дуже велика втрата. Дуже шкода тих, хто поклав свої життя за незалежність, за те, щоб орки не добрались до наших сімей. Ми – воїни, а вони – герої", – говорить Андрій Носач.
"Я зробила йому куточок на кладовищі, кожні три дні ходжу до нього в гості. Кажу, що я йду до тебе в гості, синочку, у твою хатку. 31 грудня ми поставили Вові на цвинтарі ялинку, принесли поїсти, налили віскі з пепсі, яке він любив. Дуже сумую. Часто прошу, ну прийди до мене уві сні, розкажи, що це було… Дуже люблю. Не вірю, не можу змиритись з тим, що сина не стало. Він для мене все".
Що говорять про Файзера побратими?
Андрій Носач, бойовий медик взводу Файзера
"З Вовою ми пробули на фронті 4-5 місяців. Він проявив себе як гарний, мужній, відважний командир відділення. Коли хлопці просили щось – речове забезпечення, наприклад, хоча цим і повинен був займатись старшина роти, – то Файзер останнє віддавав. Ніколи своїх хлопців не покидав у біді. Постійно був як дзиґа, не міг всидіти на місці. Пам’ятаю випадок, коли ми стояли на обороні, нашою головною задачею було стримати наступ ворога. Він сказав: "Хлопці, вам не набридло сидіти та стримувати? Треба самому брати й наступати". Але сили наші були обмежені, у ворога була перевага в артилерії та людях, тому не наважились.
Він завжди йшов вперед. Коли бій, то командував нами, розставляв, підтримував. Бо під час бойових дій багатьох контузить, у деяких – ступор, а він навпаки – то жартом збадьорить, то наснагою мотивує, щоб ми продовжували воювати".
На всіх позиціях, де я був з ним, всі люди виходили цілі та неушкоджені. Були контузії, але осколкові поранення і смерті – не траплялись. Коли збирали відділення і знали, що Вова буде командиром, одразу всі намагались до нього потрапити, бо знали, що 90 % всі повернуться живими
Він був не такий, як всі. Під обстрілами деякі впадають в ступор, а він навпаки – у нього мозок працює як батарейка "дюрасел". Постійно рухається, постійно думає і про себе, і про побратимів.
Олексій Горобей – один з тих, хто завдячує Файзеру життям
"Ми з ним були у війську всього лиш 11 днів. Ця людина мені запам’яталась надовго. Вольовий чоловік, який міг домовитись паралельно і з чортом, і з Богом. Його поважали всі. Лідер. За ним можна було йти й у вогонь, і у воду, ти знав, що тебе ніхто не кине, при будь-яких обставинах витягнуть. Йому можна було довіряти на всі 100 %.
Він мене врятував у Новоселівці на Донеччині. У нас була спеціальна група, ми працювали по легкій та середньоброньованій техніці, займались зачисткою позицій. Завдяки Файзеру ми й залишились живі. Нас розподілили між різними ротами, і у той момент, коли ми мали висуватись, почався мінометний і ракетний обстріли. По рації сказали, мовляв, нам все одно, нехай ці чотири людини йдуть до нас, нам не важливо, дістануться вони чи ні. І Файзер сказав: "Ці люди залишаться біля мене". Якби ми рушили тоді, не дійшли б.
Це була людина-магніт, душа компанії, до Вови тягнулись всі. Іноді ввечері я виходжу покурити й у мене таке відчуття, що він десь поряд, оберігає мене і досі. Як янгол-охоронець. Знаєте, у нас у всіх були такі наліпки – "Амбрелла корпорейшн", так би мовити, "Компанія Парасолька". Дивились "Оселя зла"? Де б ми не зустрілись, по цій наліпці ми впізнаємо один одного. "Амбрелла назавжди" – такий девіз у нас був – "Парасолька назавжди". Всі ми під парасолькою, тобто, під Файзером.
У нього була улюблена робота – захищати свою Батьківщину"