Зірки Дніпра: як наші актори підкорюють українське кіно та театр

Актори серіалів "Пес" та "Мольфар", фільму "Заборонений". До Дня українського кіно дніпровські актори Дмитро Ярошенко, Олександр Галютін, Юрій Захаров і Василь Петрушко розповідають про особливості своєї роботи під час війни. Вони акцентують на тому, що театр нині не лише допомагає відволіктися від реальності, але й формує культурну свідомість нації. Глядачі потребують не лише серйозних фільмів та постановок, а й комедій, які допомагають зберегти надію у складні часи. Також запитали у акторів їх думку про те, якими мають бути фільми, що знімаються під час повномасштабного вторгнення? І які стрічки українського кінематографу вони вважають найкращими? Дмитро Ярошенко 38-річний Дмитро Ярошенко – актор театру і кіно, відомий за роллю Василя Стуса у фільмі "Заборонений". Він родом із міста Жовті Води, навчався у Києві в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю актор театру і кіно. Провідний актор театру Дах у Києві, у якому працює з 2004 року. Але знімається і у чималій кількості фільмів, таких як "Платон Ангел", "Уроки української", "Брама", "Поліна і таємниця кіностудії", "Наші котики" і ще багато інших. "Я можу лише пишатися можливістю служити цим творам, творцям, учасникам та всім живим істотам навколо, котрі дають можливість мені служити у цьому процесі", – каже Дмитро. Зараз чоловік працює над короткою документальною стрічкою для альманаху на тему шляхів молодих мігрантів-кінематографістів у Європі. А також проходить проби та підготовку до участі у новому повнометражному фільмі у Франції. На фото: Дмитро Ярошенко. Авторка фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко За кадром зйомок фільму "Заборонений", на фото Дмитро Ярошенко в ролі Василя Стуса з колегою, з особистого архіву актора. За кадром зйомок фільму "Джулія Блу", на фото Дмитро Ярошенко в ролі "English", з особистого архіву актора. На фото: Дмитро Ярошенко. Авторка фото: Олеся Моргунець-Ісаєнко З фільму "Джулія Блу", на фото Дмитро Ярошенко в ролі "English". Фото з особистого архіву актора. Олександр Галютін 39-річний Олександр Галютін актор театру і кіно. Вже 20 років він працює на професійній сцені у різних театрах: Дніпровському академічному молодіжному театрі (пропрацював більшу частину життя і продовжує сьогодні), Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської та Академічному музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки у Кам'янському. "Крім театру мені судилося попрацювати 4 роки у кіно. Це були невеликі ролі майже в усіх серіалах українського виробництва. У деяких знімався по два, три і більше разів. Це були переважно ролі або вбивць, або підозрюваних", – розповідає Олександр. Зокрема, це серіали "Пес", "Черговий лікар", "Реальна містика", "Слід", "Речовий доказ", "Життя на межі". "З початку повномасштабної війни і до цього часу не знімаюсь у кіно. Значно скоротилися і кількість проєктів, і фінансування, і кошти, які доводиться витрачати на поїздку до Києва на зйомки, теперь на межі усього гонорару. Тому вирішив, що це зараз недоцільно", – пояснює Олександр. Та за цей час Олександр відіграв шість ролей на сцені, дві з яких головні – у виставах "Кохання в стилі бароко" режисера В. Денисенко і "Шалена лікарня" режиссера О. Варуна. "З початком війни (на відміну від часів ковіду) зала театру знову часто наповнена глядачами. Вільних місць майже немає. Люди потребують театру і позитивних емоцій, судячи з відгуків та тривалості аплодисментів, якими нас нагороджують. Нам глядача зараз вистачає", – каже актор. Зараз він працює над новою виставою режисера О. Варуна "Ніч у вічному місті." У постановці задіяно лише трьох акторів, які грають героїв, що опинилися під час карантину й тривоги у загадковому місці. Більше деталей Олександр не розкриває, щоб зберегти інтригу для глядачів. Олександр Галютін. Фото: з особистого архіву актора. Юрій Захаров 29-річний Юрій Захаров – актор театру і кіно родом з Дніпра. Його можна впізнати за виставами "Лісова пісня", "Касандра" та "Мадам Рубінштейн". А на телеекранах можна було побачити в одній із серій "Мольфара" та кількох рекламних роликах. "У кіно у мене невеликий досвід, тому що зазвичай зйомки проходять у Києві. А у мене, на жаль, не завжди буває можливість поєднати основну роботу в театрі з поїздкою до столиці", – каже актор. Юрій навчався у Дніпропетровському фаховому мистецько-художньому коледжі, а нещодавно також вступив до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського на акторське відділення, щоб отримати вищу фахову освіту. "Як у будь-якій іншій професії, актору не можна стояти на місці, треба завжди розвиватися, ставати кращим, професійно вдосконалюватись. Тому я вирішив, що саме зараз готовий для нового", – каже Юрій. Зараз він працює у Дніпровському академічному театрі драми та комедії і планує продовжувати це робити, незважаючи на навчання. "ДРАМіКОМ – це місце, яке мене завжди надихає і буде надихати. Без театру я поки не уявляю свого життя", – каже актор. Незабаром почнуться репетиції новорічної вистави, де буде брати участь Юрій. А ще працюватиме у виставі "Тваринні інстинкти", прем’єра якої відбулася кілька місяців тому. Юрій Захаров. Фото: з особистого архіву актора. Василь Петрушко 34-річний Василь Петрушко – актор театру. Він родом із Синельниківського району. Його можна було побачити у виставах театру Шевченка "Вахтьор" – у ролі безпритульного, "Зона" – грав Вовчика та "Циганка Аза" – у ролі Василя. Чоловік навчався у Дніпропетровському фаховому мистецько-художньому коледжі у Григорія Богомаза-Бабія. Одразу після випуску, в 2012 році, він почав працювати у Дніпровському театрі ім. Т. Г. Шевченка. Василь намагався будувати кар’єру також і в кіно, але поки не склалось. Актор навіть на деякий час звільнявся з театру – шукав себе. Працював на різних роботах: аніматором, роздавав флаери, намагався влаштуватись на телебачення. Кілька місяців він відвідував кастинги, але не здобув ролі і повернувся до театру. "На жаль чи на щастя, але мені більш притаманна сцена. Тобто обжити одну роль один раз для мене це не підходить. Мені подобається обживати ту саму роль декілька разів і показувати глядачу її різною", – каже Василь. У Дніпрі Василя особливо надихає на творчість кар’єр Старі Кодаки. Про нього ми писали у нашому попередньому матеріалі. "Там зливаються дві річки і окремо знаходиться кар'єр. Ніби і там, і там – вода, але вона різна", – каже Василь. Зараз актор працює над оперетою "Баядера". "Це не притаманно мені. Це перша оперета у моїй кар’єрі, де я граю не в масових сценах, а виконую центральні ролі. Вперше буду співати з усіма вокалістами на одному рівні", – каже актор. Василь Петрушко. Фото: з особистого архіву актора Чи потрібне кіно та театр у часи війни? "Людям потрібно відпочивати і переключатись. Одним YouTube не врятуєшся", – каже Василь. Також зазначає, що зараз виходить багато п'єс, пов'язаних із війною, які можна поділити на два типи: ті, що акцентують на негативі, і ті, що показують реалії життя. Василь вважає, що навіть у найважчих ситуаціях завжди є щось хороше. Проте деякі режисери часто обирають простіший шлях, зосереджуючись лише на трагічних аспектах війни, забуваючи, що поряд зі смертю завжди є життя, а зі сльозами – сміх. "Театр не просто відволікає людину від проблем, від того, що відбувається навкруги, він виховує людину духовно і культурно. Якби більше людей ходило до театру, то у світі взагалі не було б війн", – каже Юрій. "Мистецтво завжди буде мати місце і не лише під час війни. Природа війни у руйнуванні, природа мистецтва – життєтворча", – пояснює Дмитро. За кадром зйомок фільму "Джулія Блу", на фото Дмитро Ярошенко в ролі "English" з режисеркою Роксі Топорович, з особистого архіву актора. Про що мають бути фільми, що знімають під час повномасштабного вторгнення? "Повинні бути різні вистави, щоб люди могли прийти і поплакати. Багато людей пережили і переживають доволі невеселі складнощі життя і стримують ці емоції в собі. Тому що на сльози немає часу, коли розбираєш завали. А у театрі дивишся якусь виставу, щоб розслабитись і випустити емоції, або навпаки – нарешті засміятись", – каже Василій. Юрій вважає, що театр і кіно повинні охоплювати різні теми, не обмежуючись однією конкретною. Він підкреслює, що театр створює унікальний досвід завдяки безпосередньому контакту глядача з акторами, дозволяючи глибше зануритися в емоції. Кожна вистава, на його думку, має залишити слід у душі глядача, змусити задуматися і переосмислити те, що відбувається. Він також вважає важливим, щоб більшість творів передавали український культурний код і дух нації. "Про те, як долати страхи та зцілювати серця, про те, як любити взагалі та поважати навіть ворога, про природу Всесвіту та Творця, про науку самосвідомості та безумовний зв’язок із загальним цілим. Про хоробрість, стійкість, міцність та ніжність. Про мудрість та легкість, засновані на безумовному досвіді та авторитетних прикладах. Про те, як перемагати і також без зброї та з гумором", – каже Дмитро. Олександр вважає, що зараз глядачам особливо потрібні комедії та вистави про кохання, пригоди й інші теми, не пов'язані з війною. На його думку, люди хочуть хоча б на дві години відволіктися на веселу історію, де герої стикаються з буденними проблемами і кумедними ситуаціями, що дозволяє трохи відпочити від тяжкої реальності. "Але ж і не тільки комедії користуються попитом. У театрі "Віримо", наприклад, є вистава "Біла пошесть". Вона про війну, не про нашу, але скоріше про таке явище, як війна. У нашому театрі теж зараз готується вистава про події теперішньої війни. Незабаром прем'єра. Там задіяний лише жіночій склад театру", – розповідає Олександр. Василь Петрушко з колегою. Фото з особистого архіву актора. Найкращий український фільм або вистава "З українського кіно останнє, що мені сподобалось – це історична драма "Щедрик". Вона знімалась ще до війни, але прем'єра відбулась вже під час. Фільм привернув багато уваги та здобув нагороди на європейському континенті. Він вартий уваги. Чудовий фільм", – каже Олександр. "У памʼяті лунають "Мої думки тихі", а у серці всім творцям, звичайно, повага та респект", – каже Дмитро. Юрій згадує виставу "Хлібне перемир'я" Київського театру драми і комедії, яка присвячена воєнним подіям 2014 року. Вона розповідає про сім'ю, яка не могла виїхати із захопленої території, показуючи життя під окупацією. Вистава справила на нього позитивний вплив, залишивши глибокий духовний слід. "Я нарешті подивився "Захар Беркут". Його знімали разом із США. Мені сподобалась головна думка, яка лінією пронизала фільм. Насправді, борьба завжди є у житті людини. Хочеш заробити гроші – треба боротися, знайти роботу. Хочеш заробити свободу – треба боротися, відбити свободу. Хочеш, щоб у тебе була міцна сім'я – треба боротися, щоб її скріплювати", – каже Василь.