Розлючені, засмучені та демотивовані: відверто про те, що відчувають дніпровські чоловіки у війну.
Чоловіки не мають права на емоції. Не можуть боятися, панікувати, соромитися. Особливо у війну. Потрібно піти в військкомат, взяти до рук рушницю і вперед – боронити свою батьківщину. Звучить просто, і, здається, зрозуміло.
Але чомусь в житті все виявляється складнішим. Хтось не хоче служити, комусь відмовляють за станом здоров’я, а ті, хто все ж потрапляють на фронт, впадають у депресію. Про те, що насправді у серцях наших чоловіків, розкажемо у цьому матеріалі.

Олександр вважав своїм священним обов’язком піти на захист країни і боронити її до самої смерті. Але… У військкоматі йому відмовили та порадили сидіти вдома. Злість та розчарування змінилися мотивацією. І неочікувано для себе чоловік став здобувати другу професію.
– У перший день війни я прокинувся від вибухів. Живу на Тополі, там поряд аеропорт, тому було дуже добре чутно. Пам’ятаю: одразу почав читати новини. Ще не був підписаний на купу каналів у телеграмі. Довелося шукати інфу "дідівським методом" в гуглі.
Я був наївним. За день до початку бойових дій сперечався зі знайомим і казав, що війни не буде.
Щойно змирився з реальністю, став телефонувати друзям зі словами, які, певно, казали усі ми в той ранок: "Почалося". Паніки не було. Спокійно прийняв душ і пішов знімати гроші. Біля банкомату зібралась купа людей. Я стояв-стояв-стояв, поки дійшла до мене черга, банкноти закінчилися. Було важко не лаятися.
Пішов на роботу. Бо війна-то, звісно, страшенна штука, але працювати комусь треба. Я – інженер у приватній фірмі, жодну людину за час війни у нас не звільнили. Компанія навіть перевела співробітників "на дім", привезла в оселі комп’ютери.
А от у брата на роботі скоротили 60 людей, а решті заплатили на пів ставки.
Я не знаю жодного мужика, який би панікував.
Розповім одну історію: у мене раніше була "сімка". І ось якось вранці перед роботою її заводив, а вона спалахнула під капотом. Подумав: треба все ж їхати. Дістав вогнегасник, загасив, завів повторно та рушив. І вже коли дістався, подумав: "Це ж так небезпечно було, адже вона могла повторно загорітися". Так і з війною – жодної істерики.
На третій день вирішив йти до тероборони, бо вважаю, що обов’язок кожного чоловіка – захищати свою землю. Втім, виявилося, що я непридатний для служби. Мені буквально сказали: "Йди працюй та сиди вдома".
Я пам’ятаю, що неймовірно тоді засмутився, усім же хочеться бути корисними, подумав: "Навіть не здатний на щось просте, як взяти автомат і захищати країну". Як це так? Мої ж друзі пішли у ЗСУ, вони воюють. Але з часом я докорінно змінив свої погляди. Нині вважаю, що є люди, які будуть корисні на фронті, зможуть робити це ефективно, а є ті, хто тільки заважатиме іншим.У мене поганий зір, є й інші проблеми зі здоров’ям. А зараз я працюю, плачу податки та допомагаю у міру своїх сил.
Наприклад, купував снарядження для друзів, які служать у ЗСУ. Вони пишуть у мессенджерах, що їм потрібно – я намагаюся знайти і придбати. А якщо коштів не вистачає – влаштовую збір. Я не волонтер, не люблю це слово. Допомагав тільки знайомим, бо помітив, що у війну багато хто спекулює на цій темі. Знаю людину, у якої зарплата чотири тисячі доларів, а вона організовує збір коштів на щось супер-недороге. Виходить якась імітація діяльності.

А інколи ситуація дзеркальна: хлопці на роботі купували машину, скидали, хто скільки міг. І мене так вразило, що чоловік, який заробляє 8 тисяч гривень, 2 з них віддав на тепловізор.
Сам я не люблю про це говорити, тому що здається якоюсь показухою. На фронт ніколи не їздив: усі тепловізори, тактичні навушники, бронежилети відправляли поштою або з попутниками.
Війна принесла не тільки негатив у моє життя. Вирішив отримувати другу спеціальність – обрав IT. Насправді я ще у 2016 році ходив на курси. Потім закинув. Все не вистачало часу та рішучості. А от тепер прийшла війна, і це стало знаком: час щось змінювати.
Що я відчуваю по відношенню до війни? Я точно до неї не звик, постійно щось вибухає, скипає якась злість через минулу наївність. Я, попри події 2014-го року, нормально ставився до росіян. Як до людей. Але зараз, коли їхні солдати увірвалися до нас у країну...
У нас свого часу був Майдан, наші люди не стали терпіти, а вони сидять, отже, їх все влаштовує, і вони підтримують війну.

23 лютого Сергій зранку пішов на роботу, він – директор компанії, що займається документообігом. Вдома, як завжди, чекала дружина. Син вже виріс та завів власну родину, а три роки тому подарував батькові ще й онука. Але усе це опинилось на другому плані вже 24 лютого. Коли 63-річний чоловік вирішив взяти до рук зброю.
– Того дня я прокинувся в холодному поті, нібито від вибухів. Одразу ввімкнув телевізор, і ось новина: бомблять міста. Я до вікна: а там валить дим з боку аеропорту.
Відверто кажучи, не очікував, що може дійти до такого божевілля. Ще вчора здавалося: це чергова спроба росії вплинути на Україну та світову спільноту – просто налякати, домогтися свого. А тут – повномасштабна війна рівня Другої світової. Тоді відчув таку тривогу, якесь сум'яття, але панікою я це назвати не можу.
На другий-третій день в сім’ї була розмова, що онука та наших жінок необхідно відправити у безпечне місце. Але врешті-решт вирішили залишатися у Дніпрі та триматися разом.
Я ніколи не був байдужим до долі своєї країни, у 90-х став депутатом у міськраді: хотілося змінити владу, щоб пішли геть комуністи. І з того часу позиція моя залишалась активною, в мене не було питання, чи потрібно йти на Майдан, так само і зараз. З початку березня став до лав тероборони.
Я думаю так: ймовірність того, що війна може докотитися до Дніпра, дорівнює нулю, але готовність наша має бути максимальною.
Чоловік не може воювати на дивані. Незважаючи на те, що я в ТРО, виконую ще й свої обов'язки на роботі та проводжу вечори з сім'єю. Перші тижні давались складно, я навіть не очікував, що тренування будуть такого рівня, принаймні коли служив у радянській армії – таких вправ там не пам’ятаю. Зараз постійно відпрацьовуємо бойове злагодження, тактичну медицину, зачистку приміщень. Тут більше упор на роботу зі зброєю в різних умовах: у місті, полі, лісу. І на відміну від СРСР, зовсім немає стройової підготовки. Тішуся, адже мені вдається не відставати від молодих. Хоча після перших днів у патрулі взагалі ніг не відчував. Щоразу ходили по 10 кілометрів.

Наша задача: слідкувати за спокоєм у найбільш людних місцях: на вулицях, у парках та скверах. На початку війни шукали підозрілих людей, які щось знімають, навідників, що залишають мітки. Ми їх затримували, передавали поліції. І вони справді виявлялися шпигунами! А останнім часом патрулюємо разом із поліцією, це начебто посилення правоохоронних органів. Стали ходити зі зброєю, і, відповідно, це сильніше впливає на людей. Щодня до нас підходять і дякують за роботу. Це дуже приємно. А один хлопчик підійшов у парку і став пропонувати нам свої іграшки – бойових роботів. Мабуть вирішив, що теробороні вони потрібніші. Добра дитинка.
Страху я не відчуваю, тільки якесь розлючення. Якщо, не дай бог, дійде справа до боїв, ми себе жаліти не будемо – це точно.

Якщо що, носить комічний характер.
Марк – ще зовсім молодий хлопець, який щойно закінчив університет. Після навчання влаштувався працювати на Укрпошту. Аж раптом вдарила війна. Він кинув роботу і потайки від мами – аби вона не стала відмовляти – пішов на фронт.
– У перший день війни ми відпочивали з компанією на Тополі, прокинулись різко, почули шум. Десь о п’ятій ранку щось вибухнуло поряд. Перша думка була, що гупнула чиясь машина. Паніки особливої не було. Єдине, що тоді хотілося: ще хоч трохи поспати.
Виїжджати з Дніпра? Ані думок таких, ані бажання не було. А що це дасть? Що змінить? З моєю родиною все гаразд. Мати та сестри у перші дні поїхали за кордон – тиждень пробули у Польщі, потім у Німеччину – там у нас родичі. Погостювали пару місяців, точно не пам'ятаю, тут час іде дуже специфічно (нині Марк на фронті – прим. ред.). Але вже повернулись. Почасти тому, що скучили, але ще й тому, що у місті більш-менш спокійно і можна чимось допомогти.
А батько з перших днів війни і понині займається волонтерством: допомагає біженцям знаходити житло, навіть організовує машини, які вивозять людей. Так само переправляє туди гуманітарку та продукти.
Я вирішив йти до ЗСУ, бо не бачив сенсу сидіти вдома. Рано чи пізно мене все одно призвали б у військкомат, а так пішов добровільно. Майже одразу, як почалася війна. Щоправда, почекав, поки мати з сестрами поїдуть, щоб не панікували та не відмовляли. Коли мама дізналася, була, м'яко кажучи, не в захваті, але зрештою зрозуміла. Обидва сподіваємось, що повернуся живим.
Батько підтримав моє рішення.
У нас батальйон – хлопці з Дніпра. Усі новобранці та добровольці. Контингент дуже різноманітний. Хоча нас навчали: приїжджали сюди фахівці з медицини, стрільби, саперного ремесла. Ми не чисто "сирі", якесь уявлення про тактику маємо.
Зараз у нас порядок дня такий: підйом, зарядка, сніданок. І за лопати – облаштовувати позиції. Якщо не собі, то тим, хто буде після нас. Кілька разів переїжджали. Нині закріпилися тимчасово. Це вимотує фізично та емоційно – щоденна, однотипна робота.
Впливає втома: здорового відпочинку у нас немає в принципі. Хіба що сон, і то ламаний – через чергування. І спека добиває. Ходимо напів варені.
Що допомагає триматись? Розуміння, навіщо ми тут.
За документами ми мало не спецназ, а за фактом – стройбат. Хоча є постійна загроза життю. Ми знаходимося за 15 кілометрів від лінії фронту. Повз нас проїжджають артилеристи та інші військові. Декілька разів у наших районних позиціях затримували ДРГ. Вороги намагалися прориватися, але щось у них пішло не за планом.
У бойових діях ми участі не брали, на завданнях були як конвой та охорона. Декілька разів виходили на пошуки льотчиків.

Чи пошкодував, що пішов на війну? Ні, це справа потрібна. І просто сидіти відсиджуватися – такого варіанта у мене не було.
Щовечора намагаюся телефонувати рідним. Вони дуже сумують, чекають, коли я приїду побачитись хоча б на пару днів. Вже передчуваю, як розповідатиму про свої пригоди та травитиму військові байки.