"Чоловік не може воювати на дивані": історії дніпровців, які стикнулись із війною

"Чоловік не може воювати на дивані": історії дніпровців, які стикнулись із війною

Розлючені, засмучені та демотивовані: відверто про те, що відчувають дніпровські чоловіки у війну.

Чоловіки не мають права на емоції. Не можуть боятися, панікувати, соромитися. Особливо у війну. Потрібно піти в військкомат, взяти до рук рушницю і вперед боронити свою батьківщину. Звучить просто, і, здається, зрозуміло.

Але чомусь в житті все виявляється складнішим. Хтось не хоче служити, комусь відмовляють за станом здоров’я, а ті, хто все ж потрапляють на фронт, впадають у депресію. Про те, що насправді у серцях наших чоловіків, розкажемо у цьому матеріалі.

Олександр вважав своїм священним обов’язком піти на захист країни і боронити її до самої смерті. Але… У військкоматі йому відмовили та порадили сидіти вдома. Злість та розчарування змінилися мотивацією. І неочікувано для себе чоловік став здобувати другу професію.

– У перший день війни я прокинувся від вибухів. Живу на Тополі, там поряд аеропорт, тому було дуже добре чутно. Пам’ятаю: одразу почав читати новини. Ще не був підписаний на купу каналів у телеграмі. Довелося шукати інфу "дідівським методом" в гуглі.

Я був наївним. За день до початку бойових дій сперечався зі знайомим і казав, що війни не буде.

Щойно змирився з реальністю, став телефонувати друзям зі словами, які, певно, казали усі ми в той ранок: "Почалося".  Паніки не було. Спокійно прийняв душ і пішов знімати гроші. Біля банкомату зібралась купа людей. Я стояв-стояв-стояв, поки дійшла до мене черга, банкноти закінчилися. Було важко не лаятися.

Пішов на роботу. Бо війна-то, звісно, страшенна штука, але працювати комусь треба. Я інженер у приватній фірмі, жодну людину за час війни у нас не звільнили. Компанія навіть перевела співробітників "на дім", привезла в оселі комп’ютери.

А от у брата на роботі скоротили 60 людей, а решті заплатили на пів ставки.

Я не знаю жодного мужика, який би панікував.

Розповім одну історію: у мене раніше була "сімка". І ось якось вранці перед роботою її заводив, а вона спалахнула під капотом. Подумав: треба все ж їхати. Дістав вогнегасник, загасив, завів повторно та рушив. І вже коли дістався, подумав: "Це ж так небезпечно було, адже вона могла повторно загорітися". Так і з війною – жодної істерики.

На третій день вирішив йти до тероборони, бо вважаю, що обовязок кожного чоловіка – захищати свою землю. Втім, виявилося, що я непридатний для служби. Мені буквально сказали: "Йди працюй та сиди вдома".

Я пам’ятаю, що неймовірно тоді засмутився, усім же хочеться бути корисними, подумав: "Навіть не здатний на щось просте, як взяти автомат і захищати країну". Як це так? Мої ж друзі пішли у ЗСУ, вони воюють. Але з часом я докорінно змінив свої погляди. Нині вважаю, що є люди, які будуть корисні на фронті, зможуть робити це ефективно, а є ті, хто тільки заважатиме іншим.У мене поганий зір, є й інші проблеми зі здоров’ям. А зараз я працюю, плачу податки та допомагаю у міру своїх сил.

Наприклад, купував снарядження для друзів, які служать у ЗСУ.  Вони пишуть у мессенджерах, що їм потрібно я намагаюся знайти і придбати. А якщо коштів не вистачає влаштовую збір. Я не волонтер, не люблю це слово. Допомагав тільки знайомим, бо помітив, що у війну багато хто спекулює на цій темі. Знаю людину, у якої зарплата чотири тисячі доларів, а вона організовує збір коштів на щось супер-недороге. Виходить якась імітація діяльності. 

Фото із особистого архіву Олександра

А інколи ситуація дзеркальна: хлопці на роботі купували машину, скидали, хто скільки міг. І мене так вразило, що чоловік, який заробляє 8 тисяч гривень, 2 з них віддав на тепловізор.

Сам я не люблю про це говорити, тому що здається якоюсь показухою. На фронт ніколи не їздив: усі тепловізори, тактичні навушники, бронежилети відправляли поштою або з попутниками. 

Війна принесла не тільки негатив у моє життя. Вирішив отримувати другу спеціальність – обрав IT. Насправді я ще у 2016 році ходив на курси. Потім закинув. Все не вистачало часу та рішучості. А от тепер прийшла війна, і це стало знаком: час щось змінювати.

Що я відчуваю по відношенню до війни? Я точно до неї не звик, постійно щось вибухає, скипає якась злість через минулу наївність. Я, попри події 2014-го року,  нормально ставився до росіян. Як до людей. Але зараз, коли їхні солдати увірвалися до нас у країну...

У нас свого часу був Майдан, наші люди не стали терпіти, а вони сидять, отже, їх все влаштовує, і вони підтримують війну.


23 лютого Сергій зранку пішов на роботу, він – директор компанії, що займається документообігом. Вдома, як завжди, чекала дружина. Син вже виріс та завів власну родину, а три роки тому подарував батькові ще й онука. Але усе це опинилось на другому плані вже 24 лютого. Коли 63-річний чоловік вирішив взяти до рук зброю.

– Того дня я прокинувся в холодному поті, нібито від вибухів. Одразу ввімкнув телевізор, і ось новина: бомблять міста. Я до вікна: а там валить дим з боку аеропорту.

Відверто кажучи, не очікував, що може дійти до такого божевілля. Ще вчора здавалося: це чергова спроба росії вплинути на Україну та світову спільноту – просто налякати, домогтися свого. А тут – повномасштабна війна рівня Другої світової. Тоді відчув таку тривогу, якесь сум'яття, але панікою я це назвати не можу.

На другий-третій день в сім’ї була розмова, що онука та наших жінок необхідно відправити у безпечне місце. Але врешті-решт вирішили залишатися у Дніпрі та триматися разом.

Я ніколи не був байдужим до долі своєї країни, у 90-х став депутатом у міськраді: хотілося змінити владу, щоб пішли геть комуністи. І з того часу позиція моя залишалась активною, в мене не було питання, чи потрібно йти на Майдан, так само і зараз. З початку березня став до лав тероборони.

Я думаю так: ймовірність того, що війна може докотитися до Дніпра, дорівнює нулю, але готовність наша має бути максимальною.

Чоловік не може воювати на дивані. Незважаючи на те, що я в ТРО,  виконую ще й свої обов'язки на роботі та проводжу вечори з сім'єю. Перші тижні давались складно, я навіть не очікував, що тренування будуть такого рівня, принаймні коли служив у радянській армії – таких вправ там не пам’ятаю. Зараз постійно відпрацьовуємо бойове злагодження, тактичну медицину, зачистку приміщень. Тут більше упор на роботу зі зброєю в різних умовах: у місті, полі, лісу. І на відміну від СРСР, зовсім немає стройової підготовки. Тішуся, адже мені вдається не відставати від молодих. Хоча після перших днів у патрулі взагалі ніг не відчував. Щоразу ходили по 10 кілометрів. 

Фото із особистого архіву Сергія

Наша задача: слідкувати за спокоєм у найбільш людних місцях: на вулицях, у парках та скверах. На початку війни шукали підозрілих людей, які щось знімають, навідників, що залишають мітки. Ми їх затримували, передавали поліції. І вони справді виявлялися шпигунами! А останнім часом патрулюємо разом із поліцією, це начебто посилення правоохоронних органів. Стали ходити зі зброєю, і, відповідно, це сильніше впливає на людей. Щодня до нас підходять і дякують за роботу. Це дуже приємно. А один хлопчик підійшов у парку і став пропонувати нам свої іграшки – бойових роботів. Мабуть вирішив, що теробороні вони потрібніші. Добра дитинка. 

Страху я не відчуваю, тільки якесь розлючення. Якщо, не дай бог, дійде справа до боїв, ми себе жаліти не будемо – це точно.


Фото із особистого архіву Марка.
Якщо що, носить комічний характер.

Марк – ще зовсім молодий хлопець, який щойно закінчив університет. Після навчання влаштувався працювати на Укрпошту. Аж раптом вдарила війна. Він кинув роботу і потайки від мами – аби вона не стала відмовляти – пішов на фронт.

– У перший день війни ми відпочивали з компанією на Тополі, прокинулись різко, почули шум. Десь о п’ятій ранку щось вибухнуло поряд. Перша думка була, що гупнула чиясь машина. Паніки особливої ​​не було. Єдине, що тоді хотілося: ще хоч трохи поспати.

Виїжджати з Дніпра? Ані думок таких, ані бажання не було. А що це дасть? Що змінить? З моєю родиною все гаразд. Мати та сестри у перші дні поїхали за кордон – тиждень пробули у Польщі, потім у Німеччину – там у нас родичі. Погостювали пару місяців, точно не пам'ятаю, тут час іде дуже специфічно (нині Марк на фронті – прим. ред.). Але вже повернулись. Почасти тому, що скучили, але ще й тому, що у місті більш-менш спокійно і можна чимось допомогти.

А батько з перших днів війни і понині займається волонтерством: допомагає біженцям знаходити житло, навіть організовує машини, які вивозять людей. Так само переправляє туди гуманітарку та продукти.

Я вирішив йти до ЗСУ, бо не бачив сенсу сидіти вдома. Рано чи пізно мене все одно призвали б у військкомат, а так пішов добровільно. Майже одразу, як почалася війна. Щоправда, почекав, поки мати з сестрами поїдуть, щоб не панікували та не відмовляли. Коли мама дізналася, була, м'яко кажучи, не в захваті, але зрештою зрозуміла. Обидва сподіваємось, що повернуся живим.

Батько підтримав моє рішення.

У нас батальйон – хлопці з Дніпра. Усі новобранці та добровольці. Контингент дуже різноманітний. Хоча нас навчали: приїжджали сюди фахівці з медицини, стрільби, саперного ремесла. Ми не чисто "сирі", якесь уявлення про тактику маємо.

Зараз у нас порядок дня такий: підйом, зарядка, сніданок. І за лопати – облаштовувати позиції. Якщо не собі, то тим, хто буде після нас. Кілька разів переїжджали. Нині закріпилися тимчасово. Це вимотує фізично та емоційно – щоденна, однотипна робота.

Впливає втома: здорового відпочинку у нас немає в принципі. Хіба що сон, і то ламаний – через чергування. І спека добиває. Ходимо напів варені. 

Що допомагає триматись? Розуміння, навіщо ми тут.

За документами ми мало не спецназ, а за фактом – стройбат. Хоча є постійна загроза життю. Ми знаходимося за 15 кілометрів від лінії фронту. Повз нас проїжджають артилеристи та інші військові. Декілька разів у наших районних позиціях затримували ДРГ. Вороги намагалися прориватися, але щось у них пішло не за планом.

У бойових діях ми участі не брали, на завданнях були як конвой та охорона. Декілька разів виходили на пошуки льотчиків.

Фото із особистого архіву Марка

Чи пошкодував, що пішов на війну? Ні, це справа потрібна. І просто сидіти відсиджуватися – такого варіанта у мене не було.

Щовечора намагаюся телефонувати рідним. Вони дуже сумують, чекають, коли я приїду побачитись хоча б на пару днів. Вже передчуваю, як розповідатиму про свої пригоди та травитиму військові байки.

Поділитися: