Вони наново будували своє життя.
Це наш третій текст в межах проєкту "Вона.Війна", що висвітлює жіночі долі в часи повномасштабної війни. Раніше ми вже розповідали про трьох жінок-військовослужбовиць та трьох засновниць благодійних фондів.
Для цього тексту ми поспілкувались з Вікторією, яка покинула Балаклію, Іриною зі Слов’янська, ще однією Іриною з Краматорська та Анною із Харкова. Війна змусила наших героїнь попрощатись з рідним домом. Через що пройшли за останні півтора року? Що надає сили та про що шкодують? Читайте у нашому матеріалі.
"Що нажили за рік – то і наше". Вікторія Білоусова з Балаклії
Вікторія має двох дітей – 16-річного сина та 5-річну доньку. Перед повномасштабною війною була в декреті, якраз планувала виходити працювати на завод. Далі – її пряма мова.
"Російські військові почали залякувати нас для розваги"
"Обстріли, авіанальоти, порожні банкомати, закриті крамниці, відсутність продуктів – наша окупація не відрізнялась від тієї, що була в інших областях. У сусідньому із Балаклією селі стояли ворожі військові: буряти, чечени, росіяни. Згодом вони перебазувались і у наше місто. Щоб поїсти, доводилось молоти пшеницю у кавомолці та пекти хліб, тоді ще мали світло. Але згодом зникла електрика та вода.
Краєм для мене стала ситуація, коли російські військові почали залякувати нас для розваги. На всю Балаклію мали лише одне місце, де масово пекли хліб. Там ми чекали в довжелезних чергах, щоб купити звичайний батон. Якось під’їхали ворожі військові, без черги пройшли, нагребли собі буханців. І перед тим, як поїхати, пустили автоматну чергу просто під ноги людям. Я більше не витримала. Зрозуміла – потрібно тікати".
"Вас куди вести, в Дніпро чи в Полтаву?"
"Через місяць перебування в окупації, 19 березня 2022 року, коли нарешті з’явилась можливість, ми з чоловіком та двома дітьми виїхали до Дніпра. Мої батьки залишились у рідному місті, вони відмовились покидати дім.
До цього ми жодного разу не були у Дніпрі, не мали тут ані родичів, ані знайомих. Коли завантажились в автівку, перевізник нас спитав: "Куди вести, в Дніпро чи в Полтаву?".
Ми обрали Дніпро. Мали з собою лише один наплічник, брали з собою теплі речі. На вокзалі нас зустріли волонтери. Тоді допомоги від дніпрян було багато: дали й ковдри, і обігрівачі, і термоси, посуд, побутову хімію. Багато церков підключились до надання допомоги.
З родиною ми оселились у приватному дитячому садочку, разом із сім’ями з Сєвєродонецька та Авдіївки. Дніпро тоді та Дніпро зараз – це два різних міста, зараз тут набагато спокійніше та легше жити. А коли ми тільки приїхали, в крамницях дозволяли брати в руки кілограм цукру і буханку хліба, навіть чаю не було.
З приватного садочка ми переїхали в гуртожиток, прожили там три місяці. Нам дали два ліжка і все. Жодного посуду чи ще чогось, це була просто гола кімната. Ми тоді купили пластиковий посуд, бо навіть зварити картоплю не було в чому. Приїхала дівчинка-волонтерка, привезла нам подушки. Чоловік тоді працював, я залишилась із дітьми, бо і коледж старшого сина, і садочок меншої доньки були онлайн. Згодом змогли орендувати квартиру.
За цей рік ми перетворились на кочівників. Що нажили за рік – то і наше.
Зараз нам всього вистачає. Ми не живемо, як раніше до війни, і не все так погано, як в перші дні після 24 лютого, коли тримались повністю на гуманітарці".
"Ми не можемо жити у Балаклії, бо все заміновано"
"Наш з батьками дім на Харківщині розбило касетними боєприпасами, пошкоджені вікна, стіни… Ми все привели до ладу, але не можемо залишатись у деокупованій Балаклії. Там все заміновано. Люди часто підриваються на мінах. Тепер у нас стоїть питання: їхати за кордон чи залишитись у Дніпрі? Я не мрію про майбутнє в інших країнах. Чоловік у будь-якому випадку залишиться в Україні. Не знаю, що я робитиму без нього.
Як я це все переживаю? Майже не витримую. Мабуть, прийшов час звернутись за психологічною допомогою. Я не можу відпочивати без почуття тривоги. Сьогодні я не спала до пів четвертої ранку. Мабуть, зараз всі в такому стані. Нас вже топили, били, знущались, закидали ракетами… Що ще, що далі?!"
"Забрали п’ять собак, чотирьох котів, папугу та рибок". Ірина Філіпенко зі Слов’янська
67-річна Ірина має двох синів, обидва одружені. Старший – разом зі своєю дружиною та чотирма дітьми виїхав до іншої області, дружина та діти молодшого – за кордоном. У 1986 році, після вибуху на Чорнобилі, жінка переселилась з рідної Київщини до Слов’янська. А після початку повномасштабної війни була змушена повернутись поближче до столиці.
Далі – пряма мова.
"Ми мали лише двох власних собаки"
"Одразу після початку повномасштабної війни я виїхала до Київської області, а мій чоловік залишився у Слов’янську. У перший місяць після 24 лютого знайомі нам віддали дуже багато своїх тварин, тому хтось мав їх доглядати. Згодом у Слов’янську зникли світло, вода, вимкнули газ, а тварин потрібно було годувати, та й самим якось жити. У групі у фейсбуці "Прихисток" я написала, що шукаю житло без претензій на умови, аби лише було світло. Люди відгукнулись. На початку липня я з чоловіком переїхала в садове товариство у Дніпропетровській області. Зі Слов’янську забрали п’ять собак, чотирьох котів, папугу та рибок. Хоча до повномасштабної війни ми мали лише двох власних собаки.
"У стіні дірка, немає вікон, побитий дах"
"Згодом інші небайдужі допомогли нам перебратися із садового товариства в будинок, де можна було жити взимку. Ми могли забрати всіх тварин. Нам сказали платити лише комуналку.
Іноді ми приїжджаємо у Слов’янськ, перевіряємо та доглядаємо свій дім, дім дітей, щоб нічого не вкрали. У старшого сина вже двічі вибивали вікна, лазили, намагались щось винести, хоча всередині вже нічого немає. У меншого сина від обстрілів в стіні дірка, немає вікон, побитий дах, бо снаряд влучив до сусідів. Але ми все відремонтуємо. Добре, що Бог забирає грошима, а не життям".
Наша телефонна розмова перервалась тривожним звуком.
– Ой, щось гуде. Все добре, – розхвилювалась пані Ірина і сама ж почала мене заспокоювати. – Ой, техніка їде. Але все добре. Ой, щось летить. Ой-йо-йой. Ні, тривоги немає.
– У вас все нормально? Може, продовжимо пізніше? Це ви у Дніпропетровській області зараз?
– У Дніпропетровській, так. Давайте продовжимо. Це щось не до нас, а від нас. Це добрі звуки. Якщо наді мною летять ракети, а я продовжую саджати помідори, то чорта з два ви мене переможете.
– Збиваєте дрони банками з помідорами?
– Саме так! Кожному по банці.
Якщо є змога отримати якусь допомогу, то записуємось. Корм для тварин купуємо самі. Іноді з цим допомагають благодійні організації, але цієї допомоги вистачає лише на 2-3 рази.
Бракує своєї хати, рідної вулиці, свого ліжка та сусідів. Але буде перемога, і все це повернеться. Мрію зробити гарний квітник біля подвір’я. Більше не хочу накопичувати гроші "щоб лежали", ми так робили 50 років, нічого не бачили з тією економією, а життя проходило. Тепер як матиму можливість і фінанси, витрачатиму їх на квіти та на подорожі. Дуже хочу на море в Крим. Лежати, щоб п’ятки лоскотали хвилі".
"Немає рідних берегів". Ірина Дудко з Краматорська
Ірина родом з Єнакієве Донецької області, де разом з чоловіком та сином жила до 2015 року. Жінка працювала медиком. З початком окупації цих територій на її сім’ю та особливо на чоловіка – головного лікаря – почали тиснути, вимагаючи співпраці з ворогом.
Далі – пряма мова.
"У мене інвалідність 3 групи"
"З 13 квітня 2014 року наше місто окуповане. Ми все чекали повернення України додому, але вона ніяк не приходила. З Єнакієвого їхали восени 2015, і швидко: мій чоловік відпрацював половину робочого дня, залишив вдома ключі від роботи та ввечері вже поїхав. Я залишилась у Єнакієвому ще на місяць. Мабуть, дуже хотіла, щоб прийшов хтось з новоутвореної "влади", а я б пику набила.
У січні 2015 року ми з чоловіком опинились у Краматорську. Він був завідуючим швидкої, а я супроводжувала важких поранених до Харкова, Києва, Дніпра. Бувало, що брала участь і в місії ОБСЄ. Їздили по бліндажах, по військових частинах, надавали медичну допомогу. Мене вибухи не лякають, я не ховаюсь.
У 2020 році впала вдома, зламала шийку стегна. Першу операцію виконали неякісно, застарілими методами, врешті чого я лиш перестала відчувати біль, але ходити не могла. Нині у мене інвалідність 3 групи. Пересуваюсь по дому на милицях".
"Аби не вибух, ми б так й залишились там"
"Ми залишались у Краматорську до травня 2022 року. Четвертого числа дуже великий снаряд впав поряд з нашим домом, пошкодило три будинки: знесло дахи, міжкімнатні двері, вікна, пошматувало стіни. Я тоді ще не могла вставати з ліжка. В понівеченому домі ми пробули два тижні. Аби не вибух, ми б так й залишились у Краматорську.
Вирішили їхати. Я не могла сидіти, тому знайшли за 10 000 грн машину з диванчиком, де змогла лягти.
У травні 2022 року ми опинились у Дніпрі. Попередньо знайшли квартиру. Платили за оренду 13 000 грн. Було важко, бо жили на 8 поверсі, якщо не було світла, то не працював ліфт, я не могла піднятись до квартири. Потім переїхали у селищі Мирне, тут приватний будинок, де зручніше".
"Куди не звернусь, нічого не отримую"
"В Дніпрі ми 1 червня перереєструвались з Краматорська на Дніпро як ВПО. Чоловіку приходили виплати для переселенців, а мені – ні. Моя довідка загубилась десь, і 5 місяців в Дніпрі не було нічого, а поїхати у відповідний заклад для з’ясування ситуації не могла. До мене приїжджали соціальні працівники, я їм показала, що ось я, ось мої милиці. А вони відповідали: "Щось в Києві загубилось". Я тоді в Київ написала скаргу, зателефонувала, посварилась, і мені нарешті дали відповідь і виплатили всі гроші за 5 місяців.
Ми ледь змогли довести, що всі ці роки провели там, а не в Єнакієвому. Довести – довели, але коли видають гуманітарку, а нам ні – кажуть, ви ж з Єнакієвого.
Куди їхати далі, теж не знаємо, мені ж потрібні умови. Ті ж дитячі садки, які зараз приймають переселенців – там ліжка маленькі, а мені ногу згинати не можна, одразу вивих буде.
Мені 67 років. Якби мені було 40, можна було б почати життя наново. А зараз пізно, залишається лише чекати. Десь будемо доживати. Може тут, в Дніпрі. Без рідних берегів".
"Спочатку допоможи собі, а потім – іншим". Анна Сегеда з Харкова
Анні 34 роки, вона працює в айті, але відома своїми золотими руками. Керамікою дівчина займалась вже багато років, але виключно для себе. Після початку повномасштабної війни за допомогою своїх керамічних виробів Анна збирає тисячні донати на ЗСУ.
Далі – пряма мова.
"Я не дуже розуміла, що відбувається"
"Вранці 24 лютого мій хлопець подзвонив мені та сказав їхати до нього. Я не дуже розуміла, що відбувається, не вірила, що це справжня війна, планувала того дня ще піти в спортивну залу, але у Харкові вже все було зачинено. Я взяла лише ноутбук, декілька речей та поїхала. Це були останні рейси метро, я ще не могла зрозуміти, чому не можу "пікнути" карткою, допоки поліцейський не пояснив мені, що сьогодні метро безкоштовне.
Тиждень ми з друзями просиділи в коридорі їхнього приватного будинку на карематі або в підвалі під домом на багнюці. А тоді інший наш друг повідомив, що він о 5 ранку їде в Дніпро і запропонував забрати нас. Ми погодились".
"Нам було соромно навіть купити собі каву та круасан у кав’ярні"
"В Дніпрі були друзі, які принесли нам ковдри, подушки. Несподіванкою стало, що в Дніпрі всі квартири здають порожніми, всередині немає жодної чашки.
До волонтерів ми не звертались, нам було незручно. Багато людей потребували допомоги цього більше, ніж ми. У нас як мінімум була робота, ми могли впоратись самотужки. Тоді нам навіть було соромно купити собі каву та круасан у кав’ярні, бо безліч людей у Харкові досі сиділи у підвалах без їжі та води. Впоратись з цим мені допомогла кераміка.
Я випадково зустріла в інтернеті об’яву про дитячу керамічну студію (я в душі досі дитина), безкоштовну для дітей-переселенців, прийшла до них в жахливому стані, попросила шматочок глини. Мене не прогнали. Пом’яла її трохи та ніби прийшла до тями, подивилась навколо та зрозуміла, що я з немитою головою не допоможу нікому. Відтоді я приходила у студію кожної суботи з чимось смачненьким. Я змогла знов стати функціональною та готовою допомагати".
"Задля наближення перемоги я була готова на будь-які дії"
"Основна моя робота – це айті та веб-дизайн, я можу працювати віддалено. Кераміка – моє багаторічне хобі, я ніколи не розглядала це як бізнес та ніколи раніше не продавала свої роботи.
Знайомі знайомих, які бачили мою кераміку, запросили мене взяти участь у "Check-in" – фестивалі для релокованих бізнесів у Дніпрі, щоб допомогти зібрати гроші для благодійних справ. Я навіть не вірила, що хтось її купить, бо мої роботи специфічні та некомерційні. Але задля наближення допомоги я була готова на будь-які дії. Вийшло продати практично все, зокрема деякі вироби, що вціліли у Харкові. Люди були в захваті, а для мене стало відкриттям, що це взагалі комусь потрібно. Я отримала величезну кількість вражень, емоцій, фідбеку. Це змінило моє ставлення до власних виробів".
"Виходило щось дуже круте, цікаве, з безліччю ніжок"
"Потім мене запросили на "Лампову барахолку", я брала участь в останніх двох. Там кераміка гарно розходиться, ледь встигаю зробити щось нове. Мені пишуть з різних регіонів України, купують, а я перераховую гроші у найближчий збір, який бачу.
Кераміка завжди залишалась чимось "тут і зараз", допомагала мені вимкнутись від роботи та інших речей. Я знаходила шалену ідею, робила виріб, він не виходив, щось ламалось, відвалювалось, я аналізувала, робила ще один. І з часом виходило щось дуже круте, цікаве, з безліччю ніжок. Це не виробництво, де треба зробити десять чашок, я з кожним об’єктом могла працювати місяць чи два, поки не отримувала те, чого хочу.
У майбутньому я хочу по поверненню в Харків відкрити свою студію, купити піч, самостійно працювати з керамікою, продавати її для благодійності. Все одно завжди буде потрібно комусь допомагати".
