Текст до Міжнародного дня сільських жінок, який щороку святкується 15 жовтня.
Женя жила в кращих містах нашої країни: Дніпро, Київ, Харків. Якийсь час провела за кордоном, відвідала безліч країн. У минулому носила високі підбори та довгі сукні, працювала в дорогому автосалоні, але справжнє щастя відчула, коли почала прокидатись під спів птахів, насолоджуватися тишею та працювати з землею.
Що змусило Женю переїхати у село? З якими проблемами вона зіткнулась? Та чому вважає українське село найбільшою перспективою нашої держави?
Про саму ферму "Зелений гай", співвласницею якої є Женя, ми писали тут.
"Мені пощастило мати бабусю у селі"
Я народилась у великому місті та провела все своє дитинство і юність саме там. Але я родом з того покоління, якому пощастило мати бабусю у селі. Щороку влітку я виїжджала на пару тижнів до неї. У бабусі була звичайна сільська хата з саману. Були тільки курочки та величезний город. А я мріяла з нього зробити сад. Копила гроші, щоб купити декоративні рослини, копала ставок і будувала будинок на дереві.
Саме бабуся мені прищепила любов до всього живого: рослин та тварин. Коли вже виросла, не дивлячись на те, що я завжди жила в великих містах, мене тягнуло до землі, я хотіла робити щось своїми руками та вирощувати рослини. І навіть, що стосується подорожей, то я завжди віддавала перевагу дикій природі, а не мегаполісам.
"У місті мені стало тісно"
З часом мені особисто стало тісно у місті. Наче нічим дихати. Стало брудно. Я заходила до Нової Пошти й в мене це викликало стрес: надто велике скупчення людей та порушення мого особистого простору. Я хотіла прикрашати двір дому, але замість квітів на клумбі паркували машини. Місто стало для мене не можливістю, а випробуванням.
"Що ви у тій дірі забули?"
У мого чоловіка Анатолія, з яким ми познайомились у Дніпрі відразу після Майдану, зовсім інша історія. У дитинстві він жив у передмісті Дніпра, та для нього це була каторга. Бо батьки змушували його виконувати господарську роботу: збирати ягоди, полоти, копати, тому він завжди мріяв виїхати у велике місто та оселитись у квартирі. Але з часом погляди змінились, ми захотіли переїхати у село якомога далі від людей та гомону великих міст. Тоді ми здебільшого жили у Чехії та у Дніпрі паралельно.
У 2020 році почався ковід, у нас повинна була народитися друга дитина, й саме в той період ми зрозуміли, що хочемо переїхати. Абсолютно всі наші знайомі, друзі, родичі казали: "Що ви в цій дірі забули?". Але ми вважали українське село найбільшою перспективою нашої держави. Інші бачили у ньому бездоріжжя, відсутність інфраструктури та магазинів, а ми – можливості.
У період коронавірусу всі були замкнені у бетонних джунглях, а у нас був власний простір для роботи та відпочинку. Ми з дітьми постійно проводили час на свіжому повітрі, висаджували грядки, експериментували з фермерською культурою, завели перших тварин, я почала варити сири. Єдине випробування – відсутність поблизу крамниць. Не дивлячись на те, що на 70 % наш кошик – це власні продукти, але два рази на місяць нам доводиться їхати у місто і закуповуватись.
"Українське село – це дзен"
Раніше ми вірили у те, що тримати свій город та теплицю – це дуже важко. Але виявилось, що це значна економія грошей та часу, бо не потрібно стояти на світлофорах, пішохідних переходах та у черзі в магазині.
Ми дуже плідно працюємо, бо маємо понад сотню тварин, велике домогосподарство, реабілітаційний центр. Нам казали, що у селі з часом нам буде нудно, але я не маю часу на нормальний сон. Та це мій особистий вибір, бо не село диктує вам стиль життя, а ви його самі обираєте.
Біля нас є річка, є можливість зранку пробігтися і помилуватися гарними краєвидами, поплавати у кар'єрі на каяках. Я пам'ятаю, коли в нас ще не було генератора, ми готували сніданки на вогні, спостерігали за зорями – це дуже теплі спогади.
Як на мене, українське село – це дзен. Земля, природа, чисте повітря – вони дають сили, якщо людина це відчує та помітить, то її продуктивність і ККД значно зросте. Тож ми в селі стали щасливіші. Почали більше проводити часу разом з родиною, робимо те, що нам подобається. Перестали гаяти час на непотрібні речі.
"Ми прагнемо розвивати українське село"
Ми постійно проводимо заходи: безкоштовний ляльковий театр спільно з Екопоселеннями України, спільно з громадською організацією "Центр реабілітації рукокрилих" ми проводили випуск кажанів та наукову лекцію. За пару тижнів будемо проводити заходи з Талліннським університетом про важливість розвитку сільського туризму для економіки. Розвивати село – це постійна робота для нас.
Ми хочемо, щоб в українських селах були велодоріжки, був розвинений сільський туризм, були збереженні традиції та цінності, щоб у селах будівлі не зносилися і не занепадали, а щоб їх навпаки відновлювали. Щоб була молодь, яка любила рідну землю. Ось це моя мрія!
Наразі в нашій країні існує небагато спілок українських сільських жінок, серед них:
ВГО "Спілка Сільських Жінок України"
ГС "Бізнес Мережа Сільських Жінок України"
ГО "Всеукраїнська Рада Жінок - Фермерів"
Ці спільноти існують для того, щоб жінки мали можливість бути взаємною підтримкою у сферах, де вони стикаються зі спільними викликами та перешкодами. Також організації можуть надавати жінкам підтримку в професійному розвитку, допомагаючи встановити контакти, знаходити наставників та отримувати поради.
