Історія господарства на Дніпропетровщині, яке врятувало сотні людей та тварин.
Вони могли працювати та жити за кордоном, але вибрали для себе село під Дніпром. Оселилися там не самі, а із десятками врятованих тварин. Хоча кілька років тому все почалося із баранів та купленого поні. Після початку повномасштабної війни ферма "Зелений гай" стала транзитною точкою для тих переселенців, які від війни рятувались не самі, а із худобою. Ми публікуємо цю історію, бо зараз надважливо знати про українців, які тримають на собі наш тил.
Подружжя "Зеленого гаю"
Женя працювала в автосалоні, ходила на височенних підборах і була геть міською дівчиною. Все життя – клуби, відпочинок та подорожі.
Толя дорого вдягався, мав штаб прибиральниць, кухарів та мріяв жити у великому місті.
Познайомилась пара у Дніпрі одразу після Майдану. Потім разом брали участь у бойових діях на сході України. До шостого місяця вагітності Женя була у Добровольчому українському корпусі "Правого сектору".
Разом пара народила дітей, об’їздила десятки країн, а кілька років тому на майбутнє вирішила звести будинок у селі під Дніпром. "Ми тут відчували себе затишно", – згадує Женя.
У подружжя одразу навалилось роботи: гектари землі були захаращені сміттям, які вивозили вантажівками. Спочатку жити у побудованому домі не планували, але у коронавірусну пандемію, коли закрили усі кордони, все ж вирішили оселитись у селі. На господарстві вже було кілька десятків тварин. Перших викупили баранів, які сиділи на ціпках. Толі стало їх шкода, запропонував Жені придбати худобу.
– Взяли баранів, вони почали плодитися, слід їх оберігати, забрали із притулку собаку. Донька мріяла про поні, купили їй поні. Потім позвонили перевізники кажуть: там мулів на бойню здають, не хочете викупити?, – згадує Женя.
Так ферма росла, при ній з’явилась сироварня (захоплення Жені), у "Зелений гай" почали запрошувати дніпрян на екскурсії. Обіцяли знайомство із мешканцями господарства (поні, мулами, страусами, коровами, косулями та павичами), дегустації молока та сиру, відвідування пташиного двору та ще безліч справ, якими у місті не позайматись.
Колишні жителі мегаполісу – Женя та Толя – опанували роботу із кожним видом тварин. Виявилось, що це було не надто і складно.
Поки ми спілкувалися, поряд із ними завжди були собаки. Золотистий ретрівер Ікігай, Ікі, (у приблизному перекладі з японської це слово означає відчуття власного призначення життя – КУСТ) постійно підставляв вушка для почісувань, він завжди крутиться біля господарів. Виставковий собака, куплений за кордоном, теж з часом став сільським жителем – як і його господарі.
Прихід війни
– У нас ферма готова до всього. Барани знають "Фас, кацапи", гуси бойові, я поросят дресирую. Діти у інкубатор закладають яйця та підписують "Перемога", "Бандерівець". Тут страшна сила росте – генномодифікована зброя, – сміється Женя.
Повномасштабна агресія росії застала родину теж тут – на фермі. "Прокинулись, як усі, від вибухів". Вони налякали тварин: 24 лютого на фермі втратили косулю та кілька птахів. Ввечері того дня у подружжя вже залишились знайомі із Дніпра. Разом переховувались у підвалі – їли сир.
– 24-го ввечері в нас вдома вже було 16 людей та 5 собак, окрім нас та наших тварин. Ми розробили план захисту цієї території, патрулювання, угодили це все з дільничним, – говорить Толя. Військового досвіду чоловіка вистачило на те, щоб підготувати цю землю до можливого нападу.
На території господарства на всяк випадок розібрали великі тенти із прапорами, бо здавалось, що посеред господарства стоїть підрозділ "Правого сектору". Також поряд з фермою на працює жодна із сирен, бо пронизливий звук сильно лякає тварин. Тим більше тих, що евакуювали із зони бойових дій.
Війна принесла сварки у родину.
– Ми думали як би нам на війну піти, ми сперечались, хто піде, – каже Женя. Думку перехоплює Толя:
– Мене всього трусило, як же я тут сиджу і нічого не роблю, хоча ми постійно крутимось, але, здається, що цього мало…
А ферма та діти – велика відповідальність. Тому обидва залишились тут, бо вся робота без Толі чи Жені просто б встала. Із 24 лютого ферма перейшла на бойовий режим.
Що робили?
Виклик перший: Люди із міст та селищ, де велись бойові дії.
Вони приїздили із геть різними тваринами. Були переселенці із маленькими улюбленцями – хом’ячками, кроликами, рибками, але, перш за все, тут рятувались українці, що мали велику рогату худобу – наприклад, родинні ферми. Женя пояснює: "Якщо людина їде з купою собак, котів, з мурчаком або з конем чи коровами… їм же треба зупинитись". Деяких переселенців після кількох ночівель відправляли у західні регіони, для інших – шукали будинки по сусідніх селах.
На фермі у людей є шанс трохи перепочити та вирішити, куди їхати та як жити далі.
Виклик другий: Тварини із міст та селищ, де велися бойові дії.
Ферма стала домівкою для сотень тварин, яких вивезли з-під обстрілів. Це коні, корови, мули, кози… Худоба, яка б просто загинула від ворожих обстрілів, тут, у "Зеленому Гаю", отримала можливість жити. "З останніх тварин, що нам передали, – це коні з Харкова. Коневоз був увесь посічений осколками, скла не було. Тварини нервували, мали невеликі шрами. Перелічити усіх, кого ми врятували, важко. Але згадуються і ті, кого не привезли. Тих, хто не зміг виїхати. Їх розбомбили під Києвом, під Маріуполем. Таке теж є…", – говорить Толя.
Історія Фієсти
Цю історію порятунку подружжя називає чи не найголовнішою. Золотистого ретрівера на прізвисько Фієста через треті руки передали у господарство "Зеленого гаю". Собака з Харкова мала складні психологічні травми після перебування під вибухами, їй давали заспокійливе.
– Ви ж бачите, що зараз поряд із нами її немає. Хоча ретрівери постійно з людьми, цілуються та люблять, щоб їх пестили. Фієста виходить лише вранці та ввечері, коли мало людей, – розповідає про підопічну Толя, погладжуючи Ікі.
– На другий день після того, як нам її привезли, взяла собаку на ферму, почала знайомити з іншими тваринами. Півники раптово закукарікали, вона втратила свідомість. Я подумала, що серце у тварини встало. Тягла її до будинку. Там вона прийшла до тями. Зараз вже бігає між тварин і з усіма дружить, – говорить Женя.
На момент інтерв’ю Фієсті вже було набагато краще, Женя та Толя сподівались возз’єднанню собаки із власницею, що евакуювалась до Німеччини.
Виклик третій: Реабілітація тваринами дітей та дорослих із зони бойових дій. Ферма почала приймати групи людей, які постраждали у війну. "Ми зараз бачимо таку тенденцію, що люди приїздять із зон бойових дій в Дніпро та інші захищені місці і що вони роблять? Сплять, їдять і читають новини. І все, більше – нічого. У їхніх дітей такий самий розклад дня. Ми привозимо їх сюди, щоб вони гуляли та спілкувались. З тваринами, між собою, без телефонів", – розповідає психологиня Ганна Браткова.
Зараз на екскурсію фермою приїздять і військовослужбовці. Єдиний свій вихідний вони бажають із родиною провести саму тут – у "Зеленому гаю".
– Нам дуже хотілось зробити щось таке, щоб перемога одразу настала і люди знову посміхались, – говорить Женя. Толя додає: – Знаєте, ми нікуди звідси не поїдемо, це наша земля. В 2014-му році цього не зробили і зараз теж. Кожен має бути на своєму місці.
"Просити – це нормально"
Ферма росла швидко, тому в один момент господарі зрозуміли: кормів для тварин, яких стає все більше, немає. Просити по допомогу було соромно, бо не звикли цього робити.
– Потім мені одна людина сказала: "Знаєш, Женю, просити – це нормально. Якщо ви допомагаєте іншим, дайте змогу допомогти і вам". Для нас це було щось нове. Тільки завдяки українцям змогли протриматись і прийняти ще більше тварин, – говорить Женя.
Навколо ферми об’єдналась велика кількість людей, які хотіли допомогти. Почали приїздити студенти Аграрного університету, волонтери від екскурсійного клубу "Дніпро" (ми про це вже писали у матеріалі про місцевий туризм) та інші.
– Добро повертається. Я не можу передати, що ми відчували і зараз відчуваємо. Тому що це щось неймовірне. Тільки завдяки людям маємо те, що зараз у нас є.
Догляд піснею
Окрім родини Толі та Жені, на фермі працює ще кілька людей. Одна із них – Альбіна, на господарство жінка влаштувалась напередодні повномасштабної агресії – у січні. Цю роботу їй знайшла донька, піклуватись про тварин було та є до душі.
– Бачила перші вибухи, які було дуже сильно видно сюди. Якби не тварини на фермі, я б, мабуть, розклеїлась, – говорить робітниця.
Її ранок починається о шостій годині. Альбіна доїть кіз, поїть козенят, потім – черга корів та телят. І вже після – інших тварин та обов’язкове прибирання. "Після ночі тут такий гармидер. Як у тому мультфільмі: хазяїн спати, а тварини танцювати. І пір’я тут і солома всюди".
Альбіна проводить біля тварин увесь день, це її заспокоює. А саму худобу втихомирює піснею. Телички під українське стоять такі спокійні, поки Альбіна їх доїть.
– Я кожного дня лягаю спати і чую будь-яку машину, грохот від якої здається звуком ракети. А потяг як їде.. Ох… Думаю: "Хоч би ракета не влучила в ферму". Бо шкода, дуже шкода. Ми з сюди всіх їх забираємо, щоб врятувати.
Невідворотні процеси
Якби подружжя знало, що попереду буде стільки роботи із фермою, можливо, і не взялись би за неї. Зараз – зупинитися вже не можуть. На одній із зустрічей із Женею, коли Ікігай, як зазвичай, крутився поряд, жінка сумно розповіла про те, що ретрівера водили до лікаря, у нього підозра на рак кісток. "Коли отримуємо такі звістки, хочеться взагалі нікого не заводити. Прощатися важко".
Але ферма – це безперебійний процес життя та смерті. Вони невідворотні. Щодня хтось народжується, хтось вмирає. Щоб не втратити тих, кого прихистили за п’ять місяців, на господарстві готуються до зими – розбудовують нові приміщення та запасаються кормами.
– Ми хотіли побудувати місце, де люди могли відкрити щось нове для себе. Місце, яке надихатиме та даватиме сили. Маленьку Україну в Україні, такою, якою вона могла бути насправді, – підсумовує Толя.
Ось тут сайт із записом на екскурсії "Зеленого Гаю" (там є інформація про те, як дістатись господарства). А нижче – наше відео про людей, які у тилу наближають перемогу.
А нижче наше відео про людей, які щодня допомагають іншим.
