Перша неділя листопада – День соцпрацівника. Це одна з тих невидимих професій, якими займаються "не зовсім реалізовані люди".
От тільки під час повномасштабного вторгнення соцпрацівники не просто стали видимими, вони врятували тисячі життів. І їх критично не вистачає.
Соціальна робітниця Віра розповіла нам, кому вигідно позбавлятися дітей, і як у Херсоні під обстрілами виживають самотні лежачі бабусі.
Ми продовжуємо наш цикл текстів про жінок "Вона. Війна".
"Якщо хочеш випити – дзвони мені"
Ці слова Віра Чернець з Часового Яру говорила мамі п’ятьох дітей, яку хотіли позбавити батьківських прав за пияцтво. Її чоловік працював охоронцем на кладовищі. А Віра була начальницею місцевої служби у справах дітей.
Замість того, щоб вилучити дітвору з родини, вона взялась виховувати їхню мати: писала їй щоденні плани, контролювала стан, збирала характеристики зі школи та садочка. Вмовила закодуватися.
"Я увійшла їй у довіру", – говорить Віра. Щотижня вона без попередження приходила у гості до жінки.
"Якось вона випила трішки, їй стало зле, приїхала "швидка". Вона злякалася, що може померти, і діти нікому не потрібні будуть, – згадує Віра. – Я просила її телефонувати мені навіть уночі, якщо захоче випити".
Ще в одній неблагонадійній родині батько затягнув Віру у хату, залишивши поліцію та інших соцробітників за дверима. Всі знали, що він колишній ув’язнений, який не контролює себе, як вип’є. Проте чоловік тоді не чіпав Віру, лише сказав їй: "Я тільки тобі довіряю. Будь ласка, дай термін".
Жінка всім давала терміни. Але якщо після їхнього завершення жодних змін – забирала дітей.
"Бувало, батьки виправлялися, їм повертали дітей. Але у 90 випадках зі 100 вилучені діти – це вигідно. Батьки їх забувають, і у дорослих зовсім розв’язуються руки", – говорить Віра.
"Я – соціальна робітниця благодійного фонду "Восток SOS""
Це все було до 24 лютого 2022-го.
А під час повномасштабного вторгнення Віра була у декреті з маленьким сином. Від її рідного Часового Яру до Бахмуту – 10 хвилин на машині. Тому у квітні жінка разом з чоловіком і дитиною виїхала у Дніпропетровську область. Влаштувалася соціальною працівницею у "Восток SOS".
– Чому ви обрали цю роботу?, – спитали її на співбесіді.
– Я хочу допомагати евакуйованим із зони бойових дій, – відповіла.
Робота полягала у допомозі людям похилого віку і людям з інвалідністю у центрі "Океан добра". Такого досвіду Віра не мала.
Коли у реабілітаційний центр з Донецької області, Херсону або Сєвєродонецька привозять нову бабусю чи дідуся, Віра знайомиться, допомагає відновити документи, купує ліки, кому – цукерочку, кому – мінералочку, когось просто слухає. Обіймає.
"У нас дуже багато людей з радянськими паспортами або взагалі без документів", – пояснює Віра. Її вже знають у міграційній службі, податковій, пенсійному фонді, банках і всюди "дуже раді". Хоча зараз спільну мову працівники державних установ і Віра знайшли. А спочатку відбувався приблизно такий діалог:
– Ідіть в кінець черги.
– Можна мені до керівника?
Дві людини на візках чи бабуся у 92 роки не висидять довжелезну чергу, але тепер їх майже всюди пропускають.
"Якщо ти не будеш відстоювати права таких людей, нікому вони не будуть потрібні", – резюмує Віра.
"Віро, забери мене до себе"
На дверях центру "Океан добра" написано: "Це люди з обмеженими можливостями, але необмеженим потенціалом".
– Я – інвалід, – часто говорять Вірі.
– Ні. Ви – людина, – відповідає вона на таке.
"Всі, хто сюди потрапляє – самотні. Вони можуть мати дітей, сестер, братів і бути самотніми, – говорить соцпрацівниця. – До них треба ставитися з турботою, дух їм підіймати".
Людей з інвалідністю часто не хочуть забирати близькі, особливо під час повномасштабного вторгнення. А центрів, в яких вони можуть знаходитись, в Україні майже немає. Приватні "будинки для літніх" дорогі, місячне перебування у них коштує десь 3-4 середні пенсії. Таким чином, з вокзалу у тому ж Дніпрі везти самотню лежачу бабусю з Херсону нікуди.
Фонд "Восток SOS" спільно з міськрадами у деяких відносно мирних містах будує нові шелтери або приводить до ладу ті, що існують. Але місць там все одно не вистачає.
До повномасштабного вторгнення люди з інвалідністю лежали у себе вдома і були невидимими (хтось – для держави, хтось – для своїх близьких). Зараз дому немає, вони стали видимими. І єдина їхня надія – волонтери та соцпрацівники.
Останні часто викликають евакуаційні екіпажі у небезпечні міста. Якщо соцслужба до останнього знаходиться, скажімо, у Бахмуті та планує евакуюватись, вона телефонує на гарячу лінію "Восток SOS", повідомляє про це і просить вивезти своїх підопічних. Хоча буває по-іншому. Соцпрацівники виїжджають, а лежачі люди залишаються самі. Тоді за них телефонують сусіди або евакуатори знаходять їх самостійно.
Бувало так, що з п’ятиповерхового будинку всі виїхали, залишилася одна бабуся і говорить: "Що ж мені робити, всі повтікали, а я лежача".
За словами Віри, найгірше – це коли соцпрацівники ображають літніх людей: кричать на них, б’ють, не миють.
Коли в "Океані добра" бабусі та дідусі говорять жінці: "Забери мене до себе", вона мріє відкрити не тимчасовий, а постійний центр для гідного доживання.
"Це мій останній кейс"
Людина з оформленою інвалідністю може отримувати від 3 000 гривень в залежності від групи. За статус ВПО зараз можна розраховувати на 2 000 гривень від держави.
Ці гроші Віра допомагає отримати мешканцям шелтера. Всіх, кому вдалося, жінка називає своїми кейсами.
Кейс перший
"Чоловік з Херсону, 68 років, документів не має. Відновили паспорт, поїхали до податкової. А у нього ніколи в житті не було ІНН. Вважав, що код не потрібен. Офіційно не працював, посилки не отримував, паспорт втратив – ну і втратив. Коли сталася біда, все це стало потрібно. Так у 68 років чоловік вперше отримав свій код".
Кейс другий
"Львів’янин, жив у Запорізькій області, без документів. Був поранений, прооперували у Дніпрі. Відновили паспорт і поїхали до податкової робити код, а він значиться як … померлий. Ми всі були у шоці. Поїхали до РАЦ. Виявилось, чоловік загубив документи, хтось їх підібрав, щось сталося з тим, хто підібрав… Юристи "Восток SOS" подали до суду, зараз друге засідання. Хочуть визнати чоловіка живим".
Кейс третій
"Чоловік, пробув всю окупацію у Херсоні. Через це довго не отримував пенсію, справу закрили. Прописки у паспорті не має – тільки довідка з сільради про реєстрацію за конкретною адресою. У банку кажуть: "Треба прописка або довідка ВПО". Нічого немає. Я вмовила прийняти довідку з сільради", – розповідає Віра.
Хтось сам винен у тому, що не має документів (не цікавився цим все своє життя), а в когось вони згоріли чи зникли вже під час повномасштабного вторгнення. У будь-якому разі проблема глобальна, бо людей без прописки для держави не існує.
Віра щодня приходить у центр о 9:00. Розпитує, що кому потрібно, їде у крамницю, в аптеку. Привозить цукерки, водичку, ліки; вислуховує розповіді про бурхливу молодість 97-річного Миколи Макаровича з Крапівки Донецької області, обіцяє знайти йому наречену. Всіх обіймає та щаслива їде додому.
"Людина живе, коли розуміє, що комусь потрібна", – як мантру повторює соцпрацівниця.
