До Міжнародного дня друзів військові згадують загиблих побратимів.
Про те, як знаходять нових друзів на фронті поділилися військові з 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Розповіли і про найважче – про те, як переживають втрату товаришів. Хтось більше не заводить близьких знайомств, бо це занадто важко, а дехто стверджує – життя має продовжуватись.
Згадуємо Станіслава (Професора) Убийвовка, Миколу (Коляна) Харченко та Віталія (Волгу) Скрипника.
"Часто говорили про космос"
Андрій Носач на фронті з початку повномасштабного вторгнення у складі 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ. Служив медиком під Авдіївкою, Горлівкою, Верхньоторецьким, де втратив багато побратимів. Зараз служить медиком на евакуації.
Андрій вже розповідав нам свої спогади про Файзера у попередній статті. Тепер згадує про товариша, якого він навчав, коли сам служив медиком у п’ятій роті. Його звали Станіслав (Професор) Убийвовк, він був родом з Київщини. Андрій познайомився з ним наприкінці весни 2022 року поблизу Новоселівки Донецької області, коли Станіслава тільки-но мобілізували в їхню бригаду.
"Станіслав був грамотною людиною, начитаний, дуже дружній та добрий, чуйний. Ми постійно спілкувалися на різні теми, не лише про війну. Часто говорили про космос", – розповідає Андрій.
Згадує, що разом їм доводилось копати багато окопів, що Стасу зовсім не подобалось. Андрій помітив, що Професор був схильний до медицини і запропонував командиру перевести його на посаду медика. Після цього разом вони були на обороні Новолуганська, на штурмі Балаклії, Ізюму та Лиману.
Станіслав загинув 2 листопада 2022 року під час штурму села Червонопопівка Луганської області. Він отримав кілька кульових поранень. Андрій з побратимами винесли його тіло з полю бою.
"Звичайно на психічному рівні тяжко було. Коли втрачаєш близьку людину, можна зійти з розуму", – поділився Андрій.
"Виклав мені на тарілку сердечко зі смажених шкварок"
Михайло Новіцький служить з 2014 року, а з 2018 в складі 25-ї Січеславської бригади. Коли почалась війна, він був командиром роти, де служив Файзер.
Він пригадує Миколу Харченко, який працював у нього механіком і водієм бойової машини з 2018 року. Файзер був родом з Гренчаного Дніпропетровської області.
"Він був простим хлопцем і сумлінно виконував всю роботу. У Миколи була звичка ввімкнути фільм на повний звук, аби всі дивились разом із ним. Він полюбляв техніку, гарно вправлявся навіть з незнайомою. А ще не любив виділятись. Був одружений, але розлучився перед початком повномасштабної війни", – каже Михайло.
Михайло та Микола щодня працювали разом у Авдіївській промзоні, де виконували бойове завдання. Вони багато спілкувались і не лише по службі.
"Дуже дружелюбний та спокійний. Ніколи не кричав. Начитаний. Любив готувати, був позаштатним кухарем. Всі його знали, з ним спілкувалися, дружили. Всі Миколу любили", – пригадує чоловік.
Михайло та Микола постійно жартували один з одним.
"Він реагував так, що мені це дуже подобалося. Він не ображався", – розповідає Михайло.
Пригадує один з найкращих їхніх жартів. Одного разу пізно повернувся з позицій і дуже хотів їсти. Попросив Миколу щось приготувати, поки сам складав зброю.
"За півгодини я приходжу, а він виклав мені на одноразову пластикову тарілку сердечко зі смажених шкварок і всередині налив майонезу, а поряд поклав шматок хліба, поставив стаканчик кави, запалену свічку та вимкнув світло. І каже: "Ось тобі, командир, романтична вечеря". Так ніхто інший не міг зробити", – згадує Михайло.
Микола загинув навесні 2022 року на Донеччині. Під час потужного наступу він, разом з двома побратимами, був змушений покинути зламану бойову машину та перейти в укриття. У цей момент на них вийшов ворожий танк і вистрілив. Микола загинув на місці від отриманих поранень.
"З такими людьми завжди хочеться спілкуватися та заводити нову дружбу. Що б не відбувалося, ми живемо далі", – каже Михайло.
"І я досі ходжу з цим годинником зараз"
Вадим Ганецький згадує Віталія (Волгу) Скрипника з Павограду. Вони познайомились у квітні 2021 року, коли після ротації Віталій повернувся на посаду медика роти.
Волга не мав медичної освіти, навчався вже після початку служби. Тоді він зрозумів, що хотів би пов’язати з цим своє життя.
"Ми з ним як брати стали, постійно вдвох були. Його мама каже, що ми навіть ззовні чимось схожі. Він був за справедливість і ніколи не мовчав, завжди казав правду і захищав слабших", – каже Вадим.
Віталій гарно грав на гітарі, хоча закінчив музичну школу по класу фортепіано. Вадим теж грає на гітарі, тому часто вони грали разом.
"У нас з Віталіком був свій пароль і відповідь. Він мені: "Фєля", а я йому: "Га?" - значить все нормально. А якщо він мені: "Фєля", а я мовчу чи сварюсь - значить щось не те. От такі дрібнички дуже душевні", – пригадує Вадим.
Якось потрібно було завести будильник, щоб вчасно прийти на чергування, а у Вадима сів телефон. Тоді він пішов до Віталіка і попросив годинник. Той віддав свій.
"І я досі ходжу з цим годинником зараз", – каже Вадим.
Віталік загинув 28 березня 2022 року, коли до нього і його побратима з позивним Дядя Вова прилетіла вибухівка. Вадим та Файзер були поряд з ними і бачили вибух. Однак тіла побратимів забрати не змогли, тому вони вважаються безвісти зниклими.
Дружба на полі бою – як це?
"Друзі пізнаються в запеклих боях. Коли ти з ним знаходишся в одному окопі і відбиваєш штурми", – каже Андрій Носач.
Він відзначає, що в тому складі роти, який був на початку повномасштабного вторгнення, всі його побратими були відкриті і відверті.
"Ділились і водою, і провізією. І навіть одяг останній з себе знімали", – каже Андрій.
Де сильніша дружба – на війні чи у цивільному житті?
"В цивільному житті немає таких ризиків. Якщо тебе поранять на війні і ти сам не зможеш надати собі допомогу, тоді це зробить побратим. Витягне, пронесе навіть кілька кілометрів до точки евакуації", – каже Андрій.
А Михайло майже все своє доросле життя служить. Цивільних друзів у нього немає.
"Дружба в армії сильніша, навіть якщо ви познайомились тиждень тому. На фронті ти ніколи не будеш думати лише про себе, а й про того, хто знаходиться біля тебе. І навіть після 5 чи 10 років ви будете дружити сім’ями та зустрічатись", – каже Михайло.
Як це – втрачати друзів на війні
"Ми проводимо навчання з домедичної допомоги для військових, що їдуть на бойові виїзди. На навчаннях були люди, з якими ми розмовляли тільки вчора або сьогодні. І потім ти вже вивозиш його, як пораненого чи загиблого. Я після цих усіх ситуацій намагаюся людей тримати на відстані, більше до себе не підпускати. Коли ти знаєш людину та її сім’ю, спілкуєшся, а потім вона прибуває до тебе з пораненням чи загиблим, то це тяжко", – каже Андрій.
"Третьої частини моїх пацанів, контрактників, хто був до 2022 року, більшості вже нема", – поділився Вадим.
– Я так іноді по черзі згадую своїх контрактників.
– І це допомагає справлятись з болем?
– Ні... Я просто їх… згадую.
