Їхня віра незламна.
Це четвертий текст з серії матеріалів "Вона.Війна". Сьогодні розповідаємо про трьох жінок, які чекають своїх дітей-військових додому та надаємо список установ, проєктів та ініціатив, які допомагають знайти зниклих безвісти.
Раніше ми вже писали про трьох жінок-військовослужбовиць, трьох засновниць благодійних фондів та чотирьох переселенок.
"Мабуть, я не повернусь вже". Про Наталію Леваду, чий син вже 3 місяці зниклий безвісти
40-річна Наталія родом з Пирятина Полтавської області. Вона має двох дітей: старшого Юрія та молодшу доньку Євгенію. Син зі своїх 15 років хотів піти до АТО. Мама каже, що він завжди мріяв про армію, романтизував її. Намагався вступити у військовий коледж, щоб стати бойовим медиком, але не набрав достатньо балів. Згодом пішов навчатись до Березоворудського коледжу на хіміка-агронома.
"Він 6 років ходив на карате, любив спорт. Все одно мріяв про армію", – згадує Наталія.
Коли почалась повномасштабна війна, Юра був ще неповнолітнім, але все одно пішов до військкомату. Там йому видали дозвіл на службу, але його мала підписати мама як опікун.
"Я не підписала, звісно. Але ж коли сину виповнилось 18 років, він все одно пішов. 30 травня 2022 року у званні солдата відбув до Херсона, а згодом і на Донбас. Служив у 17-ому окремому мотопіхотному батальйоні "Кіровоград"", – каже мама.
Ще ввечері 21 березня 2023 року Наталія спілкувалась з сином телефоном. Він розповідав про порожні, розгромлені села, які бачив.
"Казав: "Їдемо в Бахмут. Мабуть, я не повернусь вже. Рушаємо до пекла. Ти не уявляєш, що там коїться. М’ясорубка". Зв’язок з ним зник. І раніше бувало, що й цілий місяць не могли поговорити, то ми не звертали на це увагу", – згадує мама.
До того, розповідає жінка, син щоразу заспокоював її, казав, що все буде добре та обов’язково повернеться.
"Коли їхав, я давала йому оберіг, червоно-зелену мотузку на руку, але того разу він її, мабуть, не взяв. Казав, що це лише мої забобони", – зітхає мама.
Хлопець зник 22 березня 2023 року – так написано в документах. Мамі сповіщення про це принесли через 6 днів.
У Юрія є два татуювання. Перше – рука смерті і напис "Memento mori". Друге – привид у капюшоні.
Надія все одно є, каже Наталя. Не хочеться вірити, що син мертвий. Душа та материнське чуття підказують, що син десь живий, у полоні чи в заручниках. Вона розповідає, що її знайомій одразу прислали сповіщення, що син мертвий, а згодом привезли тіло. І поки не відчинили труну та мати не побачила, що то її дитина, не вірила. Наталя теж не збирається.
"Я не знаю, що порадити іншим матерям. Триматись, вірити, що дитина жива. Я ходила до психіатра, мені виписали ліки. Я можу заснути лише з ними. Працюю вночі, о 5 ранку лягаю спати. О 7 просинаюсь і вже не можу відпочивати. Кажу собі, що маю щось робити, у мене є донька, я маю їй ще дати щось у цьому житті", – додала вона наостанок.
"Молитва робить чудеса". Про Галину Озогу, чий син вже 13 місяців безвісти зниклий
65-річна Галина з села Ягильниця Тернопільської області. Має вже дорослих сина та дочку, які живуть окремо.
"Я мала ускладнення через коронавірус, у мене артроз, я майже не можу пересуватись, а мій син Петро весь час коло мене був. Не кожна донька піклувалась би так", – каже Галина.
Петру вже було вже 39 років, коли він вирішив піти воювати. До цього мав досвід служби в Іраку, відстоював незалежність українців на Майдані. Встиг одружитись та розлучитись, мав 16-річного сина.
"Юрій був дуже добрим, мав багато друзів. Після того, як у 2022-ому пішов воювати, спочатку був у Тернопільському ТрО, потім у Київському, а після з Дніпровського військкомату вирушив воювати далі у складі 110-та окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка", – розповідає мама.
Побратими розповідали мамі, що у Новоселівці-2 (поблизу Авдіївки) 10 травня 2022 року був бій, росіяни наступали. Наших воїнів було всього 15 осіб. Одному вибухом відірвало голову. Інший солдат злякався, кинув гранатомет та сховався в окоп. Петро Озога тоді підібрав ту зброю та почав стріляти. Вибухом іншому хлопцю поранило голову, Петро його перев’язав. І знов повернувся до гранатомета. В той момент обох чоловіків накрило вибухом від ворожого снаряду.
"Побратим прийшов до тями, побачив мого сина, перевернув, а той не реагував, очі були відкриті. Його прийняли за загиблого, часу оглядати тіло ретельно не було. Це могла бути й контузія, пульс йому не міряли. Крім того, навкруги лежало багато поранених, ще живих, їх витягали через болото, тому тих, хто мав менше шансів вижити, залишили. З Петром залишили ще одного пораненого, йому тільки шину наклали, він був при тямі. З того бою живими повернулись лише 4 людини", – переповідає мама слова побратима.
З моменту бою минуло 13 місяців, мама досі вірить, що її син живий. То село нині окуповане, тому пошуки зараз не можливі.
Тим часом Галина зверталась до ясновидців, і всі як один казали їй, що син ще живий.
"Кажуть, цього робити не можна, але я хапаюсь за будь-яку соломинку. Залишається нам тільки чекати та сподіватись. Але ця невідомість дуже мучить. Я сказала: буду вірити, доки не буде тіла. Вірніше, залишків тіла. Якщо тільки-но подумаю, що мій син загинув, втрачу його. Я молюсь за здоров’я і за повернення, і не лише мого сина, а й всіх хлопців. Це вже наші спільні діти", – каже мама.
Іншим матерям у схожих ситуаціях вона радить молитись та вірити, що їхні діти повернуться.
"Дай Боже всім матерям дочекатись своїх дітей. Навіть якщо дитина загинула, знайте, що це не дарма, тепер вона – янгол. Гордіться", – додає вона.
"Він сказав, що знаходиться в полоні разом з її Сашком". Леся Лупеха, чий син зник 12 місяців тому
41-річна Леся з села Малютянка Київської області. Вона має 7 дітей. Старший син, 22-річний Олександр, у грудні 2021 року повернувся зі строкової служби в армії. А вже в березні 2022 року пішов боронити нашу країну.
"Він тільки два місяці після армії провів вдома. Я його вмовляла, що півтора року його не бачила, що варто провести час із нами, із дівчиною, одружитись. Але він сказав, що не одружиться, поки не закінчиться війна", – розповіла мама.
І тоді Сашко вирішив піти в ТрО. Він був снайпером у Київській області, брав участь у зачистках Бучі, Ірпеня, Гостомеля.
"Він у травні зустрів свій день народження вдома і повідомив, що оскільки Київська область вільна, вирушить далі на фронт. Тоді його батько пішов слідом за ним на фронт, але він поки що живий і на зв’язку", – згадує мама.
Хлопець весь час заспокоював маму, запевняв, що він повернеться. Надсилав красиві фото природи, милувався країною. Ніколи не прощався.
На "нулі" захисники вже не могли користуватись телефонами так часто. Мамі син пообіцяв виходити на зв’язок у певний час.
"І наступає той час, а я телефон з рук не випускаю, слідкую за кожним повідомленням. Деталей не розповідав, нічим не страшив, говорив, що скоро буде вдома. А потім зв’язок зник… Я трохи почекала та 1 липня поїхала до них у частину", – розповідає Леся.
Саша зник 27 червня 2022 року. За розповіддю його побратима – єдиного, хто вижив – тримали позиції у Часовому Ярі Донецької області.
"Але чомусь в документах написано, що він пропав у Лисичанську. Його начальник пояснив це тим, що за день хлопці пішки долали 40-50 кілометрів і простежити точне місце важко", – сказала мама.
Лише через 3 місяці після події побратим Сашка зміг розповісти, що сталось. Його самого з контузією підібрала інша бригада. Він же передав Лесі військовий квиток її сина. Сашка сильно поранило, був наскрізний отвір з лівої сторони тіла. Побратими намагались йому допомогти, зняли бронежилет, перебинтували.
"Немає тіла – немає підтвердження. Я його не ховала, маю право вірити. Є надія, що може він десь у полоні. Але я медик. Я розумію, що у польових умовах він не міг вижити. 30-40 хвилин, і син би стік кров’ю, дарма, що бинтами обмотали. Що могли хлопці на позиції, без медика, зробити для сина?", – зітхає мама.
Коли мама намагалась зрозуміти, чому її сина – пораненого, але ще живого – залишили на полі бою вмирати, їй відповіли, що поранення було смертельне, а забирали лише тих, хто мав шанси на життя.
"Літо, червень місяць, сонце, дощі, дикі собаки, інші голодні тварини, снаряди, міни, розтяжки, лімонки… Що там могло статись? Звісно, там вже нутрощі по всьому лісу розкидані. Як лікар я це розумію, як мама – вірю, що живий. Хочу побачити навіть ті рештки, які знайдуть… Якщо знайдуть. Бо може ж таке бути, що йшов хтось, почув його крики, стогони, підібрав", – каже вона.
Пошук тіла наразі неможливий, оскільки місто знаходиться біля Бахмута, де тривають жорсткі бойові дії. Леся каже, що хоча і плаче, як кожна мати, але має піклуватись про інших дітей. Її найменшій дитині 3,5 роки. Жінка постійно зайнята якоюсь роботою. А якщо навіть має вільний час, витрачає його на волонтерство: допомагає збирати коробки на передову.
У березні 2023 року Лесі зателефонував невідомий номер. Говорив чоловік. Він сказав, що знаходиться в полоні разом з її Сашком. Син Лесі дуже поранений, про нього піклуються, щоб рани бодай черви не їли.
"Телефоном мені сказали, що вкрадуть автівку, на якій відвезуть Сашу. А щоб він не кричав, не стогнав і не завадив, йому потрібне сильне знеболювальне, і щоб я на це переказала гроші. І ще на 50 літрів бензину, всього – 2500 гривень. Я надіслала цьому чоловіку 300 гривень і сказала, що як дасть мені поговорити з сином або хоча б покаже його обличчя, все скину. Пізніше він подзвонив вночі та сказав, що мого сина усипили, потрібно тікати, бензину не вистачає, і що якщо я йому не скину гроші, вони його не вивезуть або навіть просто кинуть посеред дороги десь", – розповіла жінка.
Леся записала цю розмову на телефон, а зранку пішла до СБУ, де написала заяву. Номер незнайомого чоловіка більше не відповідав.
"Зараз багато шахраїв наживаються на військових, поранених, безвісти зниклих. Хтось страждає та готовий все віддати, щоб повернути рідну людину…. Кому війна, а кому мати рідна", – жорстко промовила Леся.
Іншим матерям вона бажає сильної віри в те, що син, чоловік, зять, брат обов’язково повернеться.
"Хай би й з пораненням буде повернення. Але не можна впадати в депресію та сходити з розуму. І колись над нашими головами буде світле та мирне небо", – говорить Леся.
Куди звертатись?
Ми зібрали список посилань на організації, які можуть допомогти з пошуком зниклих або загиблих військовослужбовців.
‣ МВС – Розшук
‣ Національна поліція України – Розшук зниклих громадян
‣ Відкрита база, де можна перевірити, чи розшукує людину МВС (приватна ініціатива)
‣ Уповноважений Верховної Ради України з прав людини – Розшук
‣ Товариство Червоного Хреста України – Служба розшуку
‣ Як подати запит до Міжнародного Комітету Червоного Хреста
‣ Пошук тіл, вивезення загиблих – Гуманітарна місія "Чорний тюльпан", або "Плацдарм", або Союз "Народна пам’ять", або "Евакуація 200" – керівник Олексій Юков
‣ "Блакитний птах": Зразки документів, які можуть бути корисними для родичів зниклих безвісти, полонених та звільнених із полону осіб
‣ Державна система пошуку невпізнаних тіл
‣ Пошук серед осіб, які не можуть надати про себе відомості
‣ Пошук зниклих, сервіс МВС
‣ Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
‣ Пошук зниклих, інший сервіс МВС
‣ МВС розшук: база розшуку людей через Опендатабот
‣ Гарячі лінії Офісу Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин
Також рекомендуємо підписатись на всі канали та групи бригад, в складі якої служить ваш родич, щоб знати всю інформацію та мати можливість публікувати там інформацію про пошук. Таким чином можна знайти побратимів, які знали вашого рідного.