Дружина військового Олександра Попсуя у фотопроєкті "Наодинці".
Війна руйнує міста, економіку та найгірше – відбирає коханих людей. Тисячі жінок та чоловіків втратили на війні своїх партнерів. Їхнє життя ніколи не буде колишнім, а наше велике суспільне завдання – навчитися чути та підтримувати…
Фотопроєкт створено фотографинею Катериною Москалюк спільно з платформою пам'яті Меморіал за підтримки Warchive. У фотопроєкті ми зібрали розповіді та світлини п'яти жінок з різних куточків України. Вони різного віку, професій, поглядів на життя, їх об'єднує одне велике горе для нас усіх. Історію Ангеліни Попсуй із Дніпра розповідаємо спеціально для читачів КУСТа.
Побачити увесь фотопроєкт у Дніпрі можна з 26 квітня по 1 травня у Будинку на Троїцькій за адресою Троїцька площа 5А, Театральний поверх. Офіційне відкриття за участі організаторів та однієї з героїнь фотопроєкту – 26 квітня о 18:00.
Ангеліна Попсуй втратила чоловіка Олександра Попсуя 6 жовтня 2022 року. Він загинув під час виконання бойового завдання в районі села Терни на Донеччині. Офіцеру було 26 років. Він служив у 15-му окремому полку Національної гвардії України. Був командиром патрульного взводу. У захисника залишилися дружина, батьки та молодший брат.
"Я не знала, що Саша пішов на війну. Дізналася тоді, коли він загинув. Сашко служив у Національній гвардії, був у Дніпрі. Коли почалася повномасштабна війна, сказав, що його перевели у Київ. Їх навіть відпускали додому. Він намагався, щоб ці вихідні збігалися у нас обох. Ми з ним переписувались, говорили телефоном. Часто пропадав зв’язок, але я й подумати не могла, що він воює.
Його побратими казали, що він мене дуже сильно любив та оберігав, не хотів, щоб я хвилювалася.
31 серпня Сашко приїхав додому. Казав, що йому треба побачитися зі мною та зібрати теплі речі. Зранку я пішла на роботу, а він – на автобус. Більше ми не бачились. 25 вересня була річниця нашого весілля, він намагався мені подзвонити. Я купила йому програвач для вінілових платівок. Саша любив музику і моя мама стільки йому цих платівок познаходила. Програвач так і стоїть у нашій квартирі, я його жодного разу не вмикала.
Ми познайомилися, коли нам було по 14 років. Ми з ним однолітки, тільки я – з березня 1996 року, а він – з листопада 1995-го. Жили в сусідніх будинках, а зустрілися на радіоринку, де підробляли після школи. Одружилися 25 вересня 2021 року. Потім вінчалися – це була ініціатива Саші. Зробили собі татуювання – обручки. Уже після смерті чоловіка я набила собі левицю – у мене такий характер: може бути дуже боляче, але з ніг мене не збити.
У Саші мала бути відпустка у жовтні, я свою також запланувала на цей час. Забронювала будиночок у Буковелі, написала Сашку, що вже купила нам шампанське. Він не встиг прочитати.
6 жовтня о 10:48 від нього прийшло останнє повідомлення, а опівдні їхню машину розстріляли.
Я просила його не йти на війну. Та знаю, який він. Ніколи не дасть задню, ніколи не сидітиме в останніх рядах. Він був темпераментний, гарячий. Я завжди розуміла, що якщо буде війна, то він не буде відсиджуватись, не піде на ті позиції, де спокійно.
Про загибель Сашка мені повідомили мої батьки. Вони збирались їхати до родичів і по дорозі на вокзал до тата зателефонували. Вони одразу поїхали до батьків Сашка. Я у той день чергувала – служу в ДСНС, і мені ніхто нічого не сказав. Боялись, що вночі поїду додому, що можу собі якось нашкодити. Дізналася про все наступного дня… Я вперше побачила, що мій тато плаче. Ніколи в житті він не плакав.
Нам було добре вдвох з Сашою. Не набридало бути 24 години разом – завжди було про що поговорити, чим зайнятись. Ми добре ладнали з нашими батьками, разом з ними зустрічали Новий рік. Мій тато і Сашко мріяли зустріти його в лісі, от 2022-го ми так і зробили. Саша вважав, що якщо чогось дуже хочеться, якщо щось може принести радість, то треба брати та робити, не треба собі шкодувати, треба жити зараз".
