Його знають як розвідника. Та справжня спадщина Миколи Глущенка – мистецтво: у Дніпрі відкрили виставку, присвячену видатному художнику 

Його біографія захоплює не менше, ніж пригодницький роман. Та головна історія Миколи Глущенка написана не в архівах спецслужб, а на його полотнах. 

Коли сьогодні згадують ім’я Миколи Глущенка, розмова майже завжди починається не з мистецтва. Кодове ім’я «Художник», співпраця зі спецслужбами, секретні місії, донесення про підготовку нацистської Німеччини до війни – ці факти давно перетворили його біографію на майже детективний сюжет. Та за цією історією легко втратити головне. Адже передусім Микола Глущенко був одним із найвидатніших українських художників ХХ століття, чиї роботи експонувалися в Європі, а талант визнавали далеко за межами України.

Сьогодні Дніпро пропонує поглянути на нього по-новому. Виставка «Микола Глущенко. Колір емоції» у Дніпровському художньому музеї – це спроба повернути митця туди, де його місце насправді, в історію українського мистецтва.

За легендою – розвідник. За покликанням – художник

Історія Миколи Глущенка могла б стати основою для пригодницького роману. Народившись у 1900 році на Катеринославщині, у тодішньому Новомосковську, нині Самар, він пережив Першу світову війну, революції, еміграцію, навчався у Берліні, підкорював мистецький Париж, а згодом повернувся на Батьківщину. Його життя справді було сповнене несподіваних поворотів. Але сам Глущенко навряд чи хотів би, щоб саме вони стали головною сторінкою його біографії.

Сьогодні ім’я художника нерідко асоціюють насамперед із його співпрацею зі спецслужбами. Відомо, що під час перебування за кордоном він виконував окремі розвідувальні завдання, а напередодні Другої світової війни одним із перших повідомив про активну підготовку Німеччини до війни проти радянського союзу. Саме ця частина його життя десятиліттями привертала найбільшу увагу істориків і журналістів.

Втім, у Дніпровському художньому музеї переконані, така популярність «шпигунської» історії несправедливо відсунула на другий план його справжню спадщину.

«Є проблема, що його біографія трохи затьмарює його творчий внесок у художню культуру України. Ми постійно повертаємося до історій про спецслужби, хоча передусім він є видатним українським художником», — говорить заступник директора з наукової роботи Дніпровського художнього музею Сергій Несмачний.

Саме тому нинішня виставка пропонує змінити кут зору. Не відмовляючись від непростої біографії митця, а привертаючи увагу до того, що зробило його ім’я відомим задовго до появи архівів спецслужб, – до його живопису.

Від Катеринославщини до мистецької столиці світу

Шлях Миколи Глущенка до світового визнання починався далеко не в художній майстерні. Майбутній митець народився у звичайній родині, не мав професійної мистецької освіти в дитинстві, а захоплення живописом сформувалося вже після того, як доля звела його шляхи до Європи. Саме там він зрозумів, що хоче присвятити своє життя мистецтву.

У 1920-х роках Глущенко навчався у Берліні, де здобув художню освіту, а згодом переїхав до Парижа – тодішньої світової столиці мистецтва. Саме французький період став визначальним у його творчому становленні. Він увійшов до кола митців так званої Паризької школи, підтримував зв’язки з українською еміграцією, організовував виставки українського мистецтва та знайомився з новітніми європейськими мистецькими течіями.

Хоча художник багато років жив за кордоном, він ніколи не втрачав зв’язок з Україною.

«Він завжди позиціонував себе як український художник. Активно підтримував знайомство з українською діаспорою, працював із митцями, які представляли українське мистецтво за кордоном», — розповідає Сергій Несмачний.

Європейський досвід назавжди визначив головне захоплення Глущенка – живопис як мистецтво кольору. Саме у Франції він сформував власний художній почерк, який із роками лише ставав сміливішим, емоційнішим і впізнаванішим.

Не лише імпресіоніст, а художник емоцій

Після повернення на Батьківщину у 1935 році Миколі Глущенку, як і багатьом митцям того часу, довелося працювати в умовах жорстких мистецьких правил. Держава визначала, яким має бути живопис, а художники часто були змушені підлаштовуватися під вимоги соціалістичного реалізму. Проте з роками Глущенко зумів відстояти найголовніше – право залишатися собою.

Уже з середини 1950-х його творчість починає кардинально змінюватися. Великі сюжетні полотна поступаються місцем невеликим пейзажам, народженим із безпосереднього спостереження природи. Художника дедалі менше цікавить документальна точність. Натомість він шукає інше – емоцію, яку може передати лише колір. Саме тоді формується той Микола Глущенко, якого сьогодні називають одним із найсильніших українських колористів ХХ століття.

Як пояснює Сергій Несмачний, саме це прагнення до творчої свободи зробило художника особливим.

«В останні двадцять років свого життя він займав особливе місце в українському мистецтві. Це був настільки великий авторитет, що міг працювати так, як вважав за потрібне. Такої творчої свободи тоді мали одиниці.»

Саме цей період став вершиною творчості митця. Він багато подорожував Україною та країнами Європи, звідусіль привозячи десятки етюдів. Але для Миколи Глущенка етюд ніколи не був лише підготовчим етапом до майбутньої картини. Він перетворив його на завершений художній твір, у якому кожен мазок, кожен відтінок і кожен промінь світла працювали на передачу настрою.

На перший погляд, його роботи – це звичайні українські чи європейські краєвиди. Але варто придивитися уважніше, і стає зрозуміло, художника цікавила не сама природа, а власне відчуття від неї. Він не копіював пейзажі – він проживав їх.

Саме тому виставка має назву «Колір емоції».

Для Миколи Глущенка колір був не способом відтворити реальність, а мовою, якою він говорив із глядачем. Насичені сині, відкриті жовті, гарячі червоні чи сміливі зелені відтінки звучать на його полотнах не як опис побаченого, а як внутрішній стан художника. Його картини не розповідають історії – вони передають відчуття. І саме тому, попри десятиліття, вони виглядають напрочуд сучасними.

Цікаво, що навіть сьогодні творчість митця нерідко визначають як імпресіонізм. Утім, у музеї пропонують дивитися на неї глибше.

«Якщо одним словом характеризувати його пізню творчість, то це швидше експресіонізм. Це дуже емоційне, дуже особисте, дуже суб’єктивне мистецтво. Саме цей погляд ми й хочемо донести до глядача», — наголошує Сергій Несмачний.

Чому ця виставка особлива для Дніпра

Для Дніпровського художнього музею Микола Глущенко – не просто ще одне відоме ім’я в колекції. Тут зберігається сто його творів – одна з найбільших музейних збірок художника в Україні. Причому 87 із них він подарував музею особисто.

Цей подарунок не був випадковим. Попри життя за кордоном, європейське визнання і десятиліття, проведені далеко від рідного краю, Глущенко ніколи не забував, де народився. Коли у 1974 році митець передавав музею свої роботи, у листі він написав, що хоче зробити цей дарунок людям своєї малої батьківщини – Дніпропетровщини. Саме тому сьогодні ця колекція має не лише мистецьку, а й глибоку людську цінність.

За словами Сергія Несмачного, ця збірка є не просто великою, а й надзвичайно репрезентативною.

«Він подарував нам роботи, з якими хотів залишитися в історії мистецтва. Саме тому наша колекція дозволяє дуже повно побачити його творчий шлях.»

Виставка «Микола Глущенко. Колір емоції» вперше об’єднала сорок творів саме зрілого періоду художника. Це роботи, створені у 1965-1973 роках – час, коли його талант розкрився найбільше, а колір остаточно став головною мовою його мистецтва.

Від музейного фонду до цифрового простору

Сьогодні побачити виставку «Микола Глущенко. Колір емоції» можна лише у стінах Дніпровського художнього музею. Але команда вже працює над тим, щоб творчість митця стала доступною значно ширшій аудиторії – незалежно від місця проживання чи можливості відвідати експозицію особисто.

Саме з цією метою музей реалізує проєкт «Микола Глущенко: деконструкція міфу. Диджитал-галерея з колекції Дніпровського художнього музею», що став можливим завдяки грантовій підтримці Українського культурного фонду.

Ідея проєкту значно ширша, ніж звичайне оцифрування музейної колекції. Його головна мета – зберегти творчу спадщину художника та водночас переосмислити його постать, змінивши суспільний фокус із гучної біографії на мистецтво.

«Ми хочемо деконструювати міф навколо Глущенка. Коли люди чують його ім’я, вони насамперед згадують шпигунську історію. Наше ж завдання – показати, що головним внеском Миколи Глущенка у світову культурну спадщину є саме його мистецтво», — пояснює Сергій Несмачний.

У межах проєкту буде створено цифрову галерею, до якої увійдуть усі сто творів художника, що зберігаються у фондах музею. Відвідувачі зможуть не лише роздивитися полотна у високій якості, а й дізнатися більше про історію їх створення, художню манеру митця та контекст, у якому народжувалися його роботи. Окремою частиною проєкту стануть тематичні відеоматеріали та цифровий каталог, покликані зробити спадщину Миколи Глущенка ближчою і зрозумілішою для сучасної аудиторії.

Особливо символічно, що саме цей проєкт отримав високу оцінку експертів Українського культурного фонду – державної інституції, яка на конкурсних засадах підтримує культурні та мистецькі ініціативи по всій країні. 

Для Дніпровського художнього музею ця перемога стала ще й професійним визнанням.

«Наша заявка посіла перше місце серед усіх проєктів у програмі Українського культурного фонду “Культурна спадщина”, лот – “Диджиталізація”. Для команди музею це стало підтвердженням того, що ми рухаємося в правильному напрямку», — ділиться Сергій Несмачний.

Та найважливіше, за словами заступника директора з наукової роботи Дніпровського художнього музею, навіть не перемога в конкурсі.

«Ми фактично страхуємо цю спадщину. За будь-яких обставин творчість Миколи Глущенка буде збережена не лише у фондах музею, а й у цифровому форматі. Це наша відповідальність перед наступними поколіннями.»

Що таке Український культурний фонд і чому це важливо

Український культурний фонд – одна з ключових державних інституцій, що підтримує розвиток культури та креативних індустрій в Україні. Його створили у 2017 році, щоб на конкурсних засадах фінансувати культурно-мистецькі проєкти, які сприяють збереженню національної спадщини, розвитку сучасного мистецтва, популяризації української культури в Україні та світі, а також роблять культурні ініціативи доступнішими для суспільства. Діяльність фонду координує Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.

Щороку Український культурний фонд проводить відкриті грантові конкурси, під час яких незалежні експерти оцінюють сотні заявок з усієї країни. Підтримку отримують лише ті проєкти, які демонструють високу культурну цінність, професійний рівень та потенціал суспільного впливу. За роки роботи фонд профінансував майже три тисячі культурних ініціатив, інвестувавши в них понад два мільярди гривень.

Саме тому перемога Дніпровського художнього музею в грантовому конкурсі – це не лише фінансова підтримка. Це підтвердження того, що проєкт із цифровізації колекції Миколи Глущенка є важливим для збереження української культурної спадщини на національному рівні.

Виставка, що повертає увагу до творчості 

Історія Миколи Глущенка давно вийшла за межі музейних залів. Вона стала частиною історії України – з її драматичними подіями, складними виборами й несподіваними поворотами. Але за всіма цими сюжетами легко забути про людину, яка понад усе любила малювати.

Саме тому виставка «Микола Глущенко. Колір емоції» – це не лише можливість побачити сорок живописних робіт майстра. Це запрошення поглянути на нього без стереотипів і сенсацій. Побачити митця, який пройшов шлях від Катеринославщини до Парижа, став частиною європейського мистецького середовища, подарував рідному краю десятки своїх полотен і залишив після себе спадщину, що й сьогодні вражає сміливістю кольору та глибиною емоцій.

Відвідати виставку «Микола Глущенко. Колір емоції» можна до 26 липня у Дніпровському художньому музеї, вул. Шевченка, 21. 

Музей працює з 10:00 до 17:30. Вартість вхідного квитка — 110 гривень.

Можливо, саме зараз настав час, коли ім’я Миколи Глущенка перестане асоціюватися лише з легендами про розвідку. Адже його найцінніше послання до наступних поколінь – не зашифровані донесення, а картини, у яких світло, колір і природа перетворилися на мистецтво.