Розмова з військовим, який працював над ліквідацією наслідків вибуху.
У ніч на 26 квітня 37 років тому сталась техногенна Чорнобильська катастрофа. Вибухнув четвертий енергоблок атомної електростанції. Аварію оцінили у найвищій бал за Міжнародною шкалою ядерних подій.
Навколо станції досі залишається 30-кілометрова зона відчуження.
Очима очевидця: 26-28 квітня 1986 року
Руслан Строганов – військовослужбовець, працював у міському управлінні позавідомчої охорони при головному управлінні МВС України в Києві. В той час чоловік обіймав посаду інспектора відділу кадрів та мав звання старшого лейтенанта.
Це був військовий підрозділ, близький за функціями до поліції. Правоохоронці займались охороною особистого майна громадян та "об’єктів народного господарювання" – тобто заводів, магазинів, закладів і всього іншого. Зараз ця служба має назву "Поліція охорони".
Далі – пряма мова Руслана Строганова.
"У Чорнобилі я бував лиш раз, улітку 1971 року, ще коли був студентом. Нас відправили на будівництво маслозаводу, на цілий місяць. Ми часто гуляли в центрі, ходили на танці, купались у річці Прип'ять. На околицях ріс фруктовий сад, але ще було занадто рано й ми не змогли нічим поживитись.
Так Чорнобиль мені й запам'ятався: маленький, зелений, квітучий, з потужними заводами.
Нас підняли по тривозі в суботу 26 квітня 1986 року, близько десятої ранку. Сказали, що стався вибух на Чорнобильській АЕС, готуйте тривожну валізу і вперед на пост. Повідомлень офіційних не було.
З порогу мені черговий розказав деталі про вибух та подальшу пожежу. Видав протигаз, роздав вказівки: чекати з колегами команд, які надійшли б відповідно до розвитку ситуації. Нас, як і всю поліцію Києва, готували на випадок найгіршого: евакуацій та масових заворушень, ми мали підтримувати порядок та охороняти.
Усі дуже хвилювались, не вірили, що стався вибух, мовляв, якби дійсно він, то вже й Києва не було б. Щоправда, всі хвилювання були змішані з веселою грою в доміно – треба ж було себе чимось зайняти під час очікування. Ми провели в управлінні два дні.

27 квітня дізнались, що евакуювали мешканців Прип’яті. Інформації не надходило жодної, але ми мали бути готовими до будь-якого наказу. Люди, як дізнались про евакуацію Прип’яті, почали втікати з Києва швидше, ніж зараз під час наступу російських військ. На вулицях було пусто, транспорт їздив порожнім. Дітей не відпустили в понеділок до школи. До 1 травня вони не вчились.
Усім на робочих місцях рекомендували мити руки, витрушувати одяг перед тим, як заходити до приміщення, витирати ноги мокрою ганчіркою. Їздили машини, поливали пил милом, вулиці були в піні та такі чисті, як ніколи. Лікарі на роботі говорили пити йодовані медичні препарати, їх також видавали. Автівкам обов’язково мили колеса. Міряли рівень радіації – якщо підвищений, мий всю машину, поки не буде нормальний рівень.
Черговий в нашому управлінні іноді міряв рівень радіоактивності речей. Загалом все було в межах норми. А потім ми задля цікавості виміряли радіоактивність піджака колеги, який висів на відчинених дверях шафи. І тоді прилад як заверещав, рівень враз підскочив. Колега той піджак, ще зовсім новий, склав у пакет та відніс на смітник.
І все одно тоді було не так страшно, тривога швидко зійшла, на перший план вийшло буденне. Це ж 1 травня, демонстрації! А наше управління мало забезпечувати безпеку під час заходу. На 7-8 травня була запланована велогонка миру, і ми знов працювали на тій же вулиці Києва. Але людей майже не було
Згодом ми почули про евакуацію 30-кілометрової зони. Тоді люди захвилювались, почали вивозити дітей з Києва.
Мою доньку разом з класом евакуювали в санаторій. Вона потрапила у Бердянськ. Але була там зі своїми друзями, вчителями, знайомими Всі думали, що це лише на місяць, може два. Повернулись діти, щоправда, ближче до вересня.

Ліквідатори та поліція працювали у звичайній формі
Потім ми дізнались, що був задіяний весь апарат міністерства, на ліквідацію кинули всіх. Знайомі говорили, що їх підняли по тривозі одразу після вибуху, серед ночі. Це були перші 25 осіб, які виставляли ізоляційну охорону навколо місця вибуху. Перший час вони працювали просто в формі та з респіраторними масками. Протигази були, але їх не носили. Ці люди провели у Прип’яті перші п’ять днів, і тільки після для них знайшли заміну.
Алкоголь як ліки проти радіоактивного ураження
Не офіційно, але почали казати (загалом, на роботі), що для виведення радіації з організму потрібно пити спиртне. Особливо – червоне вино. І ми як слухняні громадяни щовечора після роботи йшли до крамниці, купували 5-6 пляшок та лікувались. Потім на робочих місцях навіть почали видавати алкоголь Тоді діяв сухий закон, але дали певне послаблення.

Згодом колеги, які були на ліквідації, помітили, що ті працівники, хто випивав на службі (тоді їм горілку та вино на місце аварії ящиками привозили), чомусь менше постраждали.
Але рівень захворюваністі все одно підвищився. Стали частіше траплятись діабет, проблеми сердечних та внутрішніх органів... Багато хто з моїх знайомих не дожив навіть до 50. Навіть при тому, що ліквідатори часто проходили медогляди та лікувались спеціальними препаратами, зокрема з йодом.
Наступна проблема: мародери
Коли евакуювали мешканців Прип’яті, брати щось із собою було заборонено. Влада обіцяла, що люди через три дні повернуться додому. Звісно, влітку мешканці почали проситись назад, щоб щось забрати з речей. Пропускали малу кількість людей. Тоді виявилось, що деякі квартири зламані. Хтось лазив та грабував їх. Довелось розв'язувати питання з охороною приміщень, це якраз торкалось моєї роботи.

Було вирішено ставити сигналізацію на приміщення, щоб, якщо йде проникнення в дім, направляти групу реагування та оглядати будинок, ловити злодіїв. Направили в Прип’ять електромонтажників, які установили системи сигналізації, пульти для чергового. Створили цілу мережу охорони з військовослужбовців, поліції, мобілізованих громадян та технічного обладнання. Все це лягло на плечі державної служби охорони Київщини. Навантаження було багато, мої колеги часто просто переселялись у Прип’ять.
Насправді все сприймалось як звичайна служба, але то були дійсно екстремальні умови. Небезпека була поряд, але невидима. Ніхто не знав, що буде завтра, але у всіх була надія на добрий результат.
Наприкінці літа 1986 року ми допомагали в будівництві міста для переселених з Чорнобильської зони людей. Разом з колегами я провів там тиждень, допомагаючи з доставкою та розвантаженням будівельних матеріалів. Там будувались цілі вулиці одночасно! У всіх було відчуття відповідальності, що це допомога саме постраждалим внаслідок такої трагедії, що це необхідно і робимо ми добру справу".

Весною 2022 року під час наступу на Київ російські війська окопались у 30-кілометровій Чорнобильській зоні. Як передає Суспільне слова керівника Чорнобильського культурно-інформаційного центру Володимира Олексієнко, радіаційний фон їхніх блокпостів у сотні разів перевищував норму.
Тим часом російський генерал-полковник Володимир Шаманов назвав фейком інформацію про ураження солдатів рф, які окупували Чорнобильську АЕС, променевою хворобою. "Ці позиції займали ще наші партизани під час Великої Вітчизняної, і ні в кого з них променевої хвороби не було!" – написав він. Про це повідомив Апостроф.