Молодильні яблука, ціна доброти та закон взаємного тяжіння. Дніпро очима переселенця

Щиросердий текст написав Валентин Хорошун, разом із дружиною він переїхав у наше місто на початку жовтня. 

Я не великий фанат мегаполісів. Можливо, саме тому останні 8 років прожив у селі. І ніколи не припускав, що опинюсь у Дніпрі. Так склались обставини. Але сьогодні Дніпро для мене – це місто, в якому хочеться жити, всупереч труднощам воєнного часу і рев сирен повітряної тривоги, що періодично звучить за вікном. 

Як відомо, життя складається з окремих подій, емоцій та вражень. А в Дніпрі вони самі собою вибудовуються в дивовижний візерунок, в якому можна розглянути не лише маленькі переселенські радощі, а й плани на майбутнє. Що я і намагаюся зробити вже майже місяць. 

На годиннику пів на сьому ранку. Я прокидаюся від брязкіту будильника, виставленого на беззвучний режим. У кімнаті тихо. Сусід по кімнаті – молодий хлопець-студент – ще спить. Дружина збирається на роботу. Я – на ранкову пробіжку.

У кімнаті – два ліжка, добротна розкладачка з ламелями, шафа, стелаж, стіл зі стільцями, настінна полиця і дзеркало. Класичний студентський набір. Але для нас зараз це – межа мрій. Чисто, тепло, по-своєму затишно. Що ще потрібне для переселенського щастя?

Вибігаю надвір. Місто ще в напівдрімоті. Двірники метуть листя, що опало за ніч. На набережній – рибалки, рідкісні перехожі та завмерлі в очікуванні їздців електросамокати.

Для пробіжки – ідеальне місце: з одного боку Дніпро, з іншого – пейзаж сучасного міста.

Щоправда, у перші дні було незвично. У селі все інакше. Тиша, простір та природа. Навколо – поля. Лише вздовж лісосмуг та водойм невеликі клаптики неораної землі. Хоча і цього достатньо, щоб регулярно бігати наввипередки – то з лисицею, то з козулею або навіть з виводком кабанів. Не кажучи вже про зайців. Мій персональний рекорд – 10 нарахованих зайців на дистанції в 10 км.

Але тепер все це – картинки з минулого. До комфорту звикаєш швидко. А з тим, що тротуарною плиткою бігати зручніше, ніж, наприклад, по розмитій дощем ґрунтовці, не посперечаєшся.

Час повертатися. Перед входом до гуртожитку переходжу на крок. Піднімаюсь на свій четвертий поверх. Дорогою зустрічаю сусідку Віку.

– О, ви з пробіжки. Мій чоловік також бігає.

Це приємна несподіванка. Хоча й цілком передбачувана, бо наш шелтер нагадує ковчег Ноя. Під одним дахом люди різного віку та професій, з Донецької та Луганської областей. І не лише люди, до речі. У кімнаті, суміжній із нашою, живе родина із собакою-боксером. А в іншому шелтері, де ми були раніше, в одній оселі – жінка з донькою, кішкою Нюшею та папугою.

А ще поряд з нами живе хлопець, який навчається грі на валторні. І це ми ще не з усіма перезнайомились.

Скільки коштує доброта?

Виходжу до міста.

З Андрієм ми домовилися зустрітись на проспекті Олександра Поля. Він підходить, тримаючи в руці Logitech Deluxe 250, зупиняється і простягає мені клавіатуру.

– Для дитини? – цікавиться Андрій.

– Для роботи. Дуже вдала модель для набору тексту, – пояснюю Андрію.

Він бере передану мною купюру і раптом запитує:

– Ви звідки?

– З Донецька, – відповідаю "на автоматі". Пояснювати, що у Донецьку я не був з 2014 року, довго. Та це й не важливо. Про те, що я переселенець, він вже знає. Це з'ясувалося ще під час нашої першої телефонної розмови, коли ми уточнювали місце та час зустрічі.

– Не треба, візьміть. Це подарунок, – Андрій, посміхаючись, повертає мені гроші, розвертається та йде.

Не знаю, як би я вчинив на місці Андрія. Може, так само. Але насправді для нас з жінкою співчуття з боку різних людей є, напевно, головним придбанням останнього часу. Стільки добра, скільки ми отримали на Дніпропетровщині від навіть незнайомих людей, неможливо чимось виміряти. 

Військовий (позивний Санич), який вивозив нас з села на своєму мінівені, коли побачив, що ми їдемо до міста в шкарпетках, просто сказав "Чекайте", а через кілька годин повернувся з двома великими пакунками одягу та взуття. Ще один військовий, Кіса, дізнавшись, що ми живемо без електрики, подарував нам свої повербанки. Колеги-донеччани настільки активно долучилися до розв'язання наших побутових проблем, що ми від них отримували посилки з Києва три дні поспіль. І справа тут зовсім не в речах, а у вчинках і почуттях. 

Дніпровські молодильні яблука

Взагалі ж, до Дніпра ми з дружиною перебралися зовсім недавно – на початку жовтня. До цього 8 років прожили у селі, на стику трьох областей – Донецької, Дніпропетровської та Запорізької. А останні кілька місяців – у підвалі, за 5 кілометрів від лінії фронту. Чекали до останнього, вирішивши, що поїдемо лише у випадку, якщо село залишать українські військові. І жили б, напевно, і досі, якби до нашого подвір'я не прилетіли запальні снаряди.

Натомість зараз ми мешкаємо в історичному центрі Дніпра – на Нагорці. Центральніше нікуди.

За кілька кварталів від нас – Соборна площа. Прямо по курсу – набережна, парк ім. Т. Г. Шевченка і палац Потьомкіна. 

Мабуть, закон збереження енергії все-таки поширюється і на життєві справи. І втрати врешті-решт компенсуються як мінімум новими враженнями та емоціями. У Дніпрі так точно.

Наразі ми живемо у шелтері, під який переобладнано кілька поверхів гуртожитку Національної металургійної академії України. Хоча насправді наше місце проживання зовсім не схоже на притулок для кількох десятків переселенців. Фактично це сучасний хостел чи кампус з належним сервісом і комфортом. Окремі кімнати на трьох. Нові меблі, натяжні стелі, бойлер, у кожному крилі – душові кабіни з величезними лійками. Поблизу – рестобар Bubamara, ще навесні "перепрофільований" на їдальню для переселенців. І з усіх боків – навчальні корпуси різних вишів. У цій атмосфері мимоволі виникають ремінісценції на тему студентства. 

Якщо врахувати, що кілька тижнів тому кожний ранок в мене починався з планування "вилазки" по воду в інший кінець села, поки гармати мовчать – повний контраст. Історія з категорії казок про молодильні яблука. Але це правда. 

За останні пів року я позбувся, мабуть, кілограмів 15 – стільки я важив якраз у студентські часи. У Дніпрі до цього ще додалося враження, що разом із зайвою вагою я скинув ще і пару десятків прожитих років.

Закон взаємного тяжіння

Вибираємось з дружиною на прогулянку. Біля входу на міст, що веде на Монастирський острів, нашу увагу привертає мегалітична конструкція з кам'яних брил.

Назустріч нам йдуть двоє молодих людей. Намагаємось у них дізнатися історію появи у парку артефакту. Про всяк випадок цікавимося:

– Хлопці, ви місцеві?  

Хлопці заперечливо хитають головами та проходять повз. Осічка, – вирішуємо ми та звертаємося з тим самим питанням ще до одного перехожого. Але й він виявляється приїжджим.

Тільки з четвертої спроби нам щастить.

– Це не мегаліт. Просто вдале дизайнерське рішення – у будівельників під рукою виявився слушний матеріал, ось вони й склали піраміду, – пояснює нам дівчина в окулярах, зосереджена на своєму смартфоні.

Отже, дві людини з трьох – приїжджі чи переселенці.

Ще один епізод. Я у центрі міста, у парку імені Глоби. Через 10 хвилин у мене призначена зустріч біля ТРЦ "Міріада". Вибудовувати найкоротший маршрут у смартфоні немає часу, тому дію за обставинами. Серед перехожих намагаюся розпізнати місцевих. Попереду дві жінки. Підходжу, пояснюю, що мені потрібне. Виявляється, вони переселенки. Змінюю тактику – запитую чоловіка, що відпочиває поруч на лавці. Знову невдача. І тут я помічаю групу робітників у яскравій помаранчевій уніформі.

– Не підкажете, я крокую в правильному напрямку? – запитую в одного з них. 

Марно.

Успіх мені посміхається лише на виході з парку, матеріалізувавшись у формі жінки з песиком. Бінґо! Маршрут скоригований, я встигаю. 

Але виникає явний дисонанс. Адже за офіційною статистикою в Дніпрі вимушених переселенців трохи більш як 130 тисяч. А  на вулиці я переважно тільки з ними й стикаюся. Може, дійсно, це проява якогось нового демографічного закону на кшталт взаємного тяжіння переселенців?  

Зразок для інших міст країни

Якщо ж говорити серйозно, у Дніпрі нам с дружиною дійсно пощастило з прихистком.

Але спочатку ще пару прикладів з життя. 

Сніданок у нас в шелтері починається о пів на десяту. Виходжу з кімнати. Минаю фойє. Тут незвично людно. Декілька жінок сидить на диванах.

– Вам ліки не потрібні, сьогодні до нас прийшли медики, – каже, звертаючись до мене, одна з жінок. 

Ще одна позитивна несподіванка. Ліки мені не потрібні, але все одно приємно. А от для старожилів шелтера – це вже справжній ритуал: бригада  у складі психолога та кількох медиків, як виявляється, приїжджає щотижня. 

Повертаюсь зі сніданку. Ще здалеку розпізнаю гуркіт перфоратора. Так і є. Це на нашому поверсі свердлять стіну: прокладають дротовий інтернет. Двоє працівників сервісної служби встановлюють розподільну коробку.

– Як можна під'єднатися. І коли? – уточнюю у представника інтернет-провайдера.

– Залишайте заявку у телеграм-каналі. У четвер під'єднаємо.

Поки я збирався з думками для написання цього есе, дротовий інтернет  з'явився й у нашій кімнаті. 

Чесно кажучи, про такий побут "в екзилі" ми з жінкою навіть не мріяли. Найпримітніше, що все це – не вдалий збіг випадковостей. Просто наш шелтер з самого початку був спроєктований як прихисток повного циклу, тобто місце, де переселенці можуть отримати все необхідне: житло, безкоштовне харчування, базову медичну допомогу, юридичні консультації, інформацію тощо.

Для таких переселенців, як ми, це схоже стало справжнім порятунком.

Так сталося, що з села ми фактично виїхали у чому були. З транспортом нам допомогли військові. Але на збори ми мали всього 15 хвилин. Тож навіть одяг встигли взяти лише той, що був під руками – у підвалі. З великих речей захопили із собою тільки пральну машину.

І таких людей у ​​нашому шелтері багато.

При цьому вижити в незнайомому місті завдання саме по собі непросте. Без грошей та особистого транспорту – взагалі майже неймовірне. Це одна з причин, чому ми не виїхали із села ще навесні, після перших обстрілів.

Так, переселенцям готові дати притулок у багатьох містах. Проблема в тому, що для повноцінної соціалізації недостатньо даху над головою. Щоб вижити – потрібні гроші, а отже робота. А це вже рівняння із кількома невідомими. Безкоштовне житло переселенцям часто надають лише на кілька діб. Як варіант – розселяють у сільській місцевості, де й у мирний час вакансія – велика рідкість. У великих містах – можливостей більше, але швидко облаштуватись не набагато легше. Переселенські виплати можуть прийти із затримкою, пошук роботи потребує часу, оренда житла дорожча.

Отже, формат підтримки повного циклу, реалізований у Дніпрі Штабом допомоги переселенцям "КУСТ", в одному з шелтерів якого ми якраз і живемо, справді необхідний і добре продуманий. Можливо, тому, що автор ідеї та один із засновників КУСТу, бізнесмен Вадим Гефтер, сам переселенець – у 2014 році він виїхав з Донецька до Дніпра.

І це, на мою думку, саме той випадок, коли досвід Дніпра з надання допомоги переселенцям доречно було б масштабувати на всю Україну.

Тим більше, що навіть в умовах всебічної підтримки тільки для того, щоб знайти роботу, може знадобитися кілька тижнів. Наприклад, моя дружина за фахом – лікар. Але щоб працевлаштуватися в лікарню, спочатку потрібно підтвердити сертифікат спеціаліста. А це і час, і гроші. Робота таки знайшлася, хоча і не за фахом – в пекарні. А от пошук зайняв майже місяць.

Дніпро – це люди

Що ж стосується вражень від Дніпра, як від міста, то тут якраз все чудово. Перш за все це відчуття гармонії та дбайливого ставлення – як до архітектурної спадщини, так і до природи. Я понад 20 років прожив в Донецьку, але ніде не бачив, щоб дах будівлі був спроєктований навкруги великого дерева. А в Дніпрі для цього навіть не знадобилося придивлятися. У парку ім. Т. Г. Шевченка так вибудований літній театр. 

Те ж  саме можна сказати про забудову міста. У Дніпрі багато великих сучасних будинків, розташованих біля пам’яток архітектури. Але вони не сприймаються як чужорідні об’єкти, а в більшості формують з історичними будівлями єдиний просторовий ансамбль. І взагалі у міста є свій архітектурний колорит, що зовсім не дивує, якщо врахувати, скільки Дніпру років.

Хоча, звісно, в будь-якому місті головне – це люди. У Дніпрі це, наскільки я можу судити, добре розуміють. А це значить, що і всі ті переселенці, які зараз перебувають в місті, мають шанси знайти в Дніпрі значно більше, ніж тимчасовий прихисток. Як мінімум – можливість все почати з чистого аркуша, а як максимум – нову малу батьківщину.