Якою пам'ятають підвісну дорогу мешканці Дніпра.
У моєму дитинстві вона вже не працювала. Завмерлі кабінки висіли над набережною. Я дивилася на них, проїжджаючи повз парк, і завжди мріяла покататися. Ставши старшою, я дісталася кінця канатної дороги на Монастирському острові. Там уже можна було доторкнутися до кабінок, подивитися на сам механізм, але все одно підвісна дорога залишалася застиглою.
Героям цього тексту вдалося те, що не вдалося мені – покататися в кабінках, подивитися на місто згори. Ми зібрали їхні спогади про канатку, іноді теплі, іноді екстремальні. А наприкінці написали про проєкт музею "Машини часу", який допоможе відтворити подорож дніпровською підвісною дорогою.
Хилитаєшся в кошику спочатку над дорогою, потім над водою, – Максим Демченко
Раннього літа або восени особливих розваг у місті не було, і ми з друзями любили їздити канаткою на пляж. Але був свій нюанс – вона постійно застрягала. Зупинялася на хвилину-дві, відчуття не дуже приємні. Хилитаєшся в цьому кошику спочатку над дорогою, потім над водою. І так могла стати кілька разів за одну поїздку.
Дорога займала хвилин 10-15. Проїзд на канатці коштував трохи дорожче, ніж у міському транспорті, але ми користувалися нею регулярно. Одна річ – ти в районі вулиці Фучика сів і вже на пляжі, а інша – йти пішки по спеці. Іноді ми заощаджували та їхали в один бік. Пам'ятаю, у кабінках їздили бабусі, багато дорослих із дітьми. На кінцевих збиралася черга. Можна було навіть не влізти – так вона була популярна свого часу.
А якщо обірветься наша кабінка? – Юрій Литовченко
Так приємно, коли тебе маленького дідусь забирає до себе у п'ятницю. Ночуємо в нього, а в суботу десятим тролейбусом їдемо до пам'ятника Слави, звідти – пішки до канатки. Дитині все цікаво. Під'їжджає кабінка, ти – раз – устрибнув у неї, вона провисла, потім хитнулась. Тебе, звичайно, дорослі притримують. З ними поряд стоїш – зовсім не страшно.
Запитував у них, а якщо обірветься кабінка? Відповідали: та ось сітка внизу. Це зараз розумію, що вона лише для годиться.
Коли доїжджали, вистрибувати з кабінки було весело. Іноді я сам, бувало, що оператор допомагав.
Неодноразово дорога зупинялася. Їдеш, а потім бац – стала. Спочатку нічого страшного. Тебе хитає. Але потім стає нудно. Батьки починають щось розповідати, відволікати тебе маленького. Трохи постояли та поїхали далі.
Незадовго до того, як вона зупинилася, вирішили з батьком поїхати на пляж. Років 14 мені було. Ми застрягли години на дві. Пам'ятаю, тоді читав, що людей знімали з канатки автовежею. Нам пощастило, що ми зупинилися біля опори. Злізли по ній, унизу зняли речі. Тато зістрибнув у воду, відплив, а повернувся за мною вже на катамарані – завантажили речі та попливли до берега. І таке було.
Гольфи, червоні тюльпани та запах бузку, – Ірина Снітько
У моєму дитинстві була традиція: 9 травня ми завжди ходили до пам'ятника Слави. Мама, тато і я. Тепер, мабуть, клімат змінився, тому що тоді, пам'ятаю, вперше навесні я вдягала гольфи, а не теплі колготи. Ми брали тюльпани, щоб покласти до пам'ятника. Пригадую ці клумби червоні скрізь. Запах бузку.
Після – йшли до підвісної дороги. Там завжди була велика черга. Ми їхали, дивилися на гарне Дніпро та місто. Відчуття страху зовсім не пам'ятаю. На канатці ми доїжджали до Шевченка і йшли гуляти. Там пляж, зоопарк, акваріум. Назад часто добиралися пішки. Ці спогади – такий теплий привіт із дитинства.
Коли канатка стала "занепадати", було прикро. Минулого року були у Грузії, там підвісна дорога зовсім інакша, дуже сучасна. Це справді міська фішка, яку варто зберігати.
Вони нам кричали: "Ви що, дурні?" – Сергій Ковтун
А ми стрибали з канатки у воду. То був 87-88 рік, мені було років 12-14.
Тікали зі школи та їхали на Монастирський острів. Залазили на опору, з неї – у кабінку, що їхала через Дніпро. Страшно було, так. Деякі боялися просто зайти на канатку на ходу, а тут треба було перелізти й відчинити дверцята кабінки. І вона не завжди була порожня. Намагалися залізти до дівчат чи таких самих пацанів, бо дорослі лаялися. Стрибати також треба було акуратно. Якщо стоячи, кабінка починає хилитатися з боку на бік. Простіше – коли висиш на руках.
Залицялися до дівчат теж незвичайно. Бачимо, що вони їдуть у кабінці – починаємо розгойдувати канатку. Десять разів присіли, та й усе. Це було дуже гарне видовище, коли кошики розгойдувалися – ніби маятник вібрує. Через це підвісна дорога зупинялася на кілька хвилин. За цей час можна було встигнути домовитися зустрітися десь із дівчатами. Вони нам кричали: "Ви що, дурні?" Але були й такі, які нормально ставилися до цього.
Якби зараз канатка працювала, я б обов'язково показав її своїй дитині. Але не хотів би, щоб він поводився так само, як я в дитинстві.
Було страшно, але класно, – Олександр Колбасін
Канатка їхала зі швидкістю метр за секунду. Через це не всі встигали на неї сісти. Дуже часто сім'ї розділялися. Діти встигали застрибнути, а батьки ні. Малята плакали, руки тягнули, а дорослі їм кричали "тільки закрий швидше!" – і діти гарячково починали зачинятися на клямку. Тільки тоді батьки заспокоювалися та намагалися залізти в наступну кабінку.
Складно було огрядним жінкам похилого віку. Дуже часто вони не могли сісти: пропускали три чи чотири кабінки, чіплялися, падали. Черга починала лаятись, мовляв, пиво гріється. Але ніхто ніколи не зупиняв дорогу, лише в окремих випадках.
Пам'ятаю, молодь розгойдувала кабінки. Звісно, було страшно, але класно. У такі моменти канатка зупинялася, і ми могли висіти хвилини дві-три, а то й десять. Я любив ці моменти. Ти спостерігаєш, що відбувається внизу. Махаєш байдарочникам, які веслують на станції. Дивишся на машини. Катерів дуже багато було, весь час якийсь рух унизу.
За Союзу проїзд коштував 50 копійок, після розвалу – не пам'ятаю, але навіть школярі могли собі дозволити проїхатись на канатці. Більшість людей ішли пішки на острів. А назад – на канатці, щоб не йти по спеці вгору. Коли поверталися з пляжу, ми були дуже голодні, і батьки купували нам пиріжки. Їх продавала жінка на острові. Мама говорила "не їж начинку, невідомо, з чого вона зроблена", тому я завжди обгризав тісто і викидав рибам начинку.
Якщо підвісну дорогу повернуть, я кататимуся просто так, щоб згадати дитинство. Звичайно, якщо проїзд не коштуватиме тисячі гривень. Хоча навіть якщо так і буде, я все одно проїдуся один раз.
"3D-Kabinka"
Архітектор замислював її схожою на "розправлені крила богомола". 800 метрів в один бік, 70 кабінок та пропускна спроможність більше ніж 1200 осіб на годину – це про нашу підвісну дорогу. Будували її два роки та відкрили у 1968 році.
У музеї "Машини часу" на початку вересня запустять проєкт "3D-Kabinka". Кабінку підвісної дороги отримали у подарунок від міськелектротранспорту. Зняли фільм, який відтворює шлях канатною дорогою. Показуватимуть його через 3D-окуляри. Для достовірності й вітер в обличчя організують, і похитування кабінки.
На свій проєкт музей отримав грант від "Культурної столиці" – 34 тисячі гривень. Ця сума покрила частину видатків.
"3D-kabinka" відкриється 9 вересня. У музеї просять мешканців ділитися з музеєм фото з підвісною дорогою. Такі картки з минулого хочуть зібрати на окремому стенді.