Друге життя, коли вже за 60 і немає дому

Як у Колонщині побудували хаб для людей літнього віку. На Київщині створили хаб для літніх людей, де прихисток знайшли переселенці з Херсонщини, Донеччини, Запоріжжя та інших регіонів. У понад 100 будиночках тут мешкають самотні, але усміхнені бабусі й дідусі, мріють про майбутнє та проводять гідну старість. Як виник цей проєкт, хто його спонсорує, що потрібно, аби втілити щось схоже? Маленьке село Колонщина Село Колонщина розташоване за сорок кілометрів від Києва. Тут, між лісом і полем, розмістилось "Чудо-містечко". Рівненькі котеджі з терасами, лавками, зеленими газономи та квітами. По вимощеній плиткою дорозі рухаються робітники та бабусі в домашніх халатах. Десь з вікна виглядає дідусь, у нього в руках газета. "Вулиця Гідності" чергується з "Вулицею Свободи", і якщо зайти у поселення вперше, без мапи навряд чи з нього вийдеш. Фото: Чудо-містечко "Чудо-містечко" – хаб у селі Колонщина на Київщині для людей похилого віку, що стали вимушеними переселенцями. Проєкт започаткував благодійний фонд "До України з любов’ю", створений в Америці українкою Світланою Міллер у 2022 році. Його оригінальна назва "To Ukraine with love". Все фінансування для створення "Чудо-містечка" надав американський інвестор Делл Лой Хансен. Про створення містечка нам розповіли директорка української філії фонду Тетяна Рябоволова та керівниця поселення Олександра Кондрашова. Проблема: старенькі, які через війну залишились без власного кутка Проєкт розпочався з візиту представників фонду "З любов’ю до України" в "Патріотичне містечко" у Василькові Київської області, яке створили за допомогою польського уряду. "Ми побачили очі тих людей похилого віку, які без надії там живуть, почули слова: "У нас навіть немає кутка, де померти". Багато людей поважного віку залишилось без нічого. У них вже немає ані сил, ані коштів, ані життєвої енергії, щоб будувати своє життя знов. Для них втрата житла – це втрата життя", – говорить Тетяна Рябоволова. Тому, коли створювали власне місто, акцент робили на піклуванні про стареньких, які отримали прихисток. У когось дітей не було ніколи, у когось вони – воюють або загинули, або покинули батьків та… поїхали в росію. Історії різні, але всіх жителів хабу об’єднує те, що вони не мають рідних, які думають про їхній добробут. Тетяна особливо наголошує, що такий хаб – це не пансіонат для літніх людей і не "будинок похилих". Це звичайне містечко, але під опікою міжнародного фонду. "Більшість наших жителів повністю самі себе обслуговують, роблять це із задоволенням, тому що знов отримали свій будинок, в якому вони можуть клопотати", – каже Тетяна. Фото: Олександра Рішення: котеджне містечко в американському стилі, де стареньким повернуть шанс на гідну старість "Чудо-містечко" надає безкоштовне та безстрокове житло. Будинки зведені за американською технологією. Вони невеликі та теплі, екологічно чисті, зроблені з української деревини. Американці часто живуть в таких все своє життя. У містечку зараз мешкає 68 людей у 48 квартирах. Але загалом побудовано 107 осель. Наступного тижня мають заселити ще 78 людей. Це лише особи похилого віку з окупованих територій або місць, де тривають бойові дії, які не мають родини (або мають, але родина з певних серйозних причин не може піклуватись про рідного). "У нас була мета, щоб продовжити життя цих людей, повернути їм відчуття стабільності та гідності. Великим деревам, що були так зненацька вирвані зі своєї землі, дуже важко пустити нові коріння. Ми хочемо, щоб люди знов заземлились, знов отримали відчуття, що можуть робити щось корисне. Ми хочемо створити тут спільноту активних, здорових, радісних, щасливих, патріотичних пенсіонерів", – каже Олександра. З села до Києва та Макарова можна доїхати на автобусі, який купили, щоб жителі хабу змогли розв'язувати свої питання: потрапити в лікарню, на ринок та в інші місця. Комунальні платежі та харчування також сплачує фонд. Проте більшість жителів воліють готувати власноруч, тому харчуються самі. Зазвичай громадську їдальню жителі "Чудо-містечка" використовують для зустрічей та спілкування. Фото: Чудо-містечко Як створювали містечко? "Влітку 2022 року діти Світлани Міллер зібрали в школі гроші на модульний будинок для родини з Макарова, що втратила свою оселю під час обстрілів. Цей приклад став важливим початком нового проекта фонду – будівництва домівок тим, хто залишився без даху над головою", – розповідає Олександра. На одному з благодійних заходів Світлана познайомилась із Делл Лой Хенсеном, який і сам за фахом будівельник. Чоловік пообіцяв профінансувати будівництво 20 модульних домів для постраждалих родин з Макарівської громади. І вже за кілька днів переказав кошти. Крім нього, й інші американські родини також стали надавати допомогу постраждалим сім’ям в Україні. "Деякі люди відмовилися від поїздки на відпочинок або від покупки машини, або від оплати навчання собі в коледжі, щоб купити постраждалим від війни людям житло", – розповідає Олександра. Для висловлення подяки американським спонсорам фонд заснував традицію: коли відбувається поселення в будиночок, вони зв’язуються відеозв’язком з американською сім’єю, яка допомогла звести його, і знайомлять з тим, кому це помешкання дісталось. Фонд завдяки підтримці може зводити близько 55 модульних будинків на місяць. "Наші модульні будинки, які ми поставили на приватних територіях постраждалих сімей, якісно відрізняються від інших будиночків. Це не пластиковий контейнер. Це житло, в якому люди можуть жити по 10-20 років", – каже Олександра. Фото: Автобус Чудо-містечка При цьому, Чудо-містечко не є модульним поселенням – це капітальне будівництво на 50-70 років експлуатації. Побудувати один будинок, який розраховано на 4 двокімнатних приміщення або 8 студій, зробити ремонт та наповнити його меблями та технікою коштувало приблизно 150 000 доларів. Містечко звели за два з половиною місяці. "Таких наявних труднощів у втіленні проєкту, крім стислих термінів на будівництво, не було", – каже Тетяна. Завдання було побудувати швидко і якісно, то ж будівельникам довелось працювати й вдень, і вночі. Приїздити перед комендантською на об’єкт, а їхати вже зранку. І Олександра, і Тетяна їхньою роботою задоволені. Кажуть, все у містечку зроблено з душею. Наразі поселення готується до зустрічі другої хвилі переселенців. Відбір проводився за допомогою анкетування. Загалом її заповнили близько 8000 осіб. Щоб вирішити, кого ж поселяти в будиночки, фонд створив комісію, в складі якої були і українці, і американці. Кожну поселену людину ретельно перевіряли. "Щотижня комісія розглядала сотні анкет, проводила телефонні перемовини, дізнавалась про фактичні умови проживання заявників, їх дохід, склад родини, статус житла… Наша мета полягала в тому, щоб обрати найнужденніших серед тих, хто подав заявку", – каже Олександра. Ось тут можна заповнити електронну анкету. Тепер у фонді поспішають добудувати клуб, де будуть бібліотека, стоматологічний кабінет, перукарня, лікар та сцена. Містечко адаптовано також для людей з інвалідністю – зводять обладнані будинки для людей на кріслі колісному та тих, хто не встає з ліжка. Ще на території є бомбосховище – його звели першим. "Щоб втілити ще раз такий проєкт, треба померти на цій роботі. Спочатку знайти гроші, а потім – не спати, взагалі не спати. Може, відпочивати лише по дві-три години на день. За всім слідкувати, продовжувати стимулювати інвесторів чимось, щоб вони могли давати гроші, готувати. Треба знайти порядних підрядників", – розповідає Тетяна. Фото: Чудо-містечко "А потім бомба зверху, і у мене навіть і голки не залишилось" 82-річна Галина Петрівна з Бахмуту евакуювалася наприкінці вересня 2022 року, коли на місці її будинку залишилось саме провалля. Всі ці довгих півтора року повномасштабної війни вона опікувалась їдальнею, де годувала українських військових. "Крутилась, як в'юн в ополонці. Треба було щодня 100 солдатів годувати", – жваво розповідає Галина Петрівна. – "Один офіцер тиждень мене розпитував, скільки мені років. А я кажу: "18, але навпаки". Нас у їдальні було три людини, мала воду, пральну машинку, сушарку. Бачу, у солдатика весь одяг в землі, зброя брудна – давала помитись, прала форму". Коли не змогли готувати, а продукти почали закінчуватись, Галина зі знайомими їли консерви з запліснявілим хлібом (після виїзду Пані довелось чотири місяці харчуватись однією вівсянкою, щоб шлунок звик до чогось іншого). Галина Петрівна розповідає, що ще вдома прокидалась щодня о пів на четверту годину ночі, молилась і йшла працювати. Бувало, снаряди падали у ста метрах від їдальні. Через постійний звук вибухів жінка майже втратила слух і зараз користується слуховим апаратом. Через нерви зник зір на правому оці. "Я спочатку боялась, а потім вже ні. Вони бомблять, а ми працюємо, нам ніколи. Вікон не було вже давно. А потім, поки я була в їдальні, бомба впала зверху на мій дім, і у мене навіть і голки не залишилось. Але я не переживаю. Я оптиміст", – посміхається бабуся. Фото: Галина Петрівна Спочатку жінка потрапила до модульного містечка в Броварах, однак умови проживання там були складні, вона подала заявку на переселення. В "Чудо-містечко" Галина Петрівна приїхала 20 жовтня 2023-го. Тепер відпочиває, дивиться телевізор, слухає радіо та читає детективи. "Я чекаю, коли відкриється їдальня, буду чистити овочі, фрукти та стежитиза обладнанням", – каже Галина Петрівна. Зараз Пані Галина піклується про своє подвір’я і про подвір’я двох бабусь-сусідок, які мають інвалідність. З настанням весни планує засадити маленький городик, який передбачено за домом. Хоче після закінчення війни повернутись в Бахмут, подивитись ще раз на рідне місто. "Асвабаділі мене і від роботи, і від домівки, і від нормального життя" Розмову з Галиною перервав стукіт у двері. Кожен будиночок розраховано на дві маленькі квартирки-студії зі спільним передпокоєм, тому в Галини Петрівни є сусідка – 62-річна пані Наталя родом з села Калинівка, що під Бахмутом. Вона не слухала відмов і пригостила кавою з маленькими бутербродами. Наталя розповіла, що перед початком повномасштабної війни працювала асистентом вчителя в школі – допомагала діткам з особливими освітніми потребами. "У нас у селі була така красива алея ялинок, величезні дуби, які люди обіймали, щоб було здоров’я", – згадує Наталя. Рідний дім жінці довелось покинути 6 квітня 2022 року. Калинівка досі не окупована, хоча й дуже розбита. В сусідньому селі Богданівка нині точаться тяжкі бої. Фото: пані Наталя Весь цей час Наталя жила в старшої сестри в Кременці на Тернопільщині. В її багатоквартирний будинок у селі врешті потрапив снаряд, під’їзд, дах, вікна та двері – розбиті. Друзі розповіли Наталі, що все, що залишалось у квартирі – викрали мародери. "У селі планували побудувати церкву, вже навіть плити завезли. І все скасувала війна. Плити пішли на блокпости та укріплення", – каже жінка. В те, що "Чудо-містечко" існує, Наталя не вірила. Але племінниця, з якою вона жила, вмовила її заповнити анкету. 1 вересня 2023-го жінці зателефонували з фонду та розповіли, що вона пройшла відбір. "Ліжко є, шафа. Вся сучасна техніка. Що ще для людини треба? Телевізор, холодильник, мікрохвильовка, пральна машинка, бойлер, електричний конвектор. Всі умови", – каже жінка. "Я ледь не посивіла, поки навчила всіх мешканців користуватись "Смарт-ТВ"", – сміється Олександра. Працювати, каже Наталя, вона вже не зможе. Однак із задоволенням керувала би бібліотекою, яка відкриється в клубі, та організовувала б художню самодіяльність. А у вільний час збирається займатись скандинавською ходьбою. "У мене сусідки – вчительки історії та математики. Вони зараз за речами поїхали. Ось приїдуть – будемо педради проводити. Ще трошки і можна буде свою школу всередині містечка відкрити", – говорить Наталя. Фото: Чудо-містечко Чи є схоже рішення на Дніпропетровщині? Таких "Чудо-містечок" у нашому регіоні немає (щоб були відтворені всі умови). Але раніше на Дніпропетровщині створили п'ять модульних містечок: у Дніпрі, Кривому Розі, Кам'янському, Павлограді та Нікополі. Як повідомляє Суспільне, вони розраховані на 2000 осіб, були транзитними та строк їх гарантійної експлуатації складав три роки. Модульне містечко в Павлограді надає прихисток ще з 2014 року. Лишень його хотіли законсервувати, як почалась повномасштабна війна – і люди знов потребували тимчасового житла. Там живуть переселенці різного віку, які втратили житло. Платять лише за комунальні послуги. Опалення в будинках електричне, тому якщо зникає світло, то і тепло. У 2019 році термін придатності Павлоградського модульного містечка вичерпався. Та й не було воно призначене для довгого проживання, пишуть у Суспільному. Тоді житло вже не було безкоштовним, сім’ї за дві кімнати доводилось сплачувати 7 000 гривень. Заповненість містечка впала на дві третини. Як повідомляє Дніпропетровська ОДА, модульне містечко в Дніпрі було створене ще у 2014 році. Тоді воно було платним, 150 гривень. До 2019 року ситуація залишилась незмінною. До містечка "стояли" черги з охочих заселитись. Як зараз живуть ці модульні містечка у Дніпрі? Ми готуємо репортаж та розбір цього рішення. Фото: Чудо-містечко Цей матеріал є частиною спецпроєкту про відновлення України. Проєкт реалізовано ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.