"Голодна кров": вистава із запахом хліба

"Голодна кров": вистава із запахом хліба

Щасливе і сите українське село. Ще до того, як по ньому катком пройшлися 1932-33 роки. З цього починається вистава "Голодна кров". Її грає Молодіжний театр "Віримо!". Відтворюють історію раз на рік – у четверту суботу листопада, в День пам'яті жертв голодоморів. Напередодні ми зустрілися з актором Тарасом Шевченком. Говорили про те, як змінилася вистава за 10 років, для кого вона і чому так важливо її показувати.

"Голодну кров" для "Віримо!" писали три місцевих автори. В основу історії лягли документи та історії очевидців – жителів сіл області. За сюжетом головні герої вистави двоє студентів-москвичів – приїжджають знімати документальне кіно про Україну. Але замість очікуваного процвітання їх зустрічає потоптане голодом село.

– Головна дилема – прийняти або не прийняти правду? Дізнатися її – це одна справа, а прийняти і не побоятися сказати іншим людям – вже сміливість. Найголовніше, що герої все ж наважуються. Хоч і розуміють, що це погано може відбитися на їхній кар'єрі або навіть житті, – розповідає Тарас Шевченко.

Він грає одного зі студентів. Разом з ним на сцені "Голодної крові" не тільки актори, а й студійці – всього близько 30 осіб.

– Епос вимагає масовості. У виставі це і головні герої-студенти, і українці, і москвичі. Велика частина наших артистів грає по кілька ролей. Вони переодягаються і змінюються. Те, що нас багато, здається правильним. Адже ми і є народ.

А ось декорацій у виставі мало. Є простір для уяви глядачів. А завдяки візуальному мінімалізму простіше їздити зі виставою по країні.

– Об'їздили якщо не всю Україну, то більшу її частину. Перед нами стояло завдання не показати виставу в районних центрах, а побувати всюди, де нашими землями пройшлася біда. Протягом двох-трьох тижнів після постановки об'їхали безліч місць: Київ, Черкаси, Хмельницький, Житомир, Донецьк, Львів, інші міста і маленькі села.

"Голодну кров" створювали більше для студентів і школярів, щоб сучасною мовою розповісти їм про трагедію 1932-33-х років.

– По селах відбирали хліб. А що це означає? Людина на рівні тварини. Вона весь час у пошуках їжі. Заради неї може вбити суперника. Опустити гідність людини – таке завдання було у радянської влади.

І пахне вистава буханцем хліба.

– Це дійова особа. Його немає, про нього постійно думають. І фінал пов'язаний з тим, що актори, які грають український народ, діляться хлібом з глядачами. Тобто відбувається єднання глядачів і того, що було на сцені. І реальний хліб, його шматочки, які передаються – це пам'ять, святиня, яку потрібно зберегти.

На міжрегіональному конкурсі "Січеславна" у 2009 році "Голодну кров" визнали найкращою виставою року. Спектакль отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. І вже десять років його грають у День пам'яті жертв голодоморів.

– Раніше про голод тільки починали говорити. І десять років тому було важливо донести цю історію. А зараз питання в іншому: чи хочуть люди про це пам'ятати? Виникає інша історія. І сьогодні зіграти виставу – це і собі, і всім нагадати про те, що ми, можливо, іноді щось не хочемо пам'ятати і забуваємо.

А треба пам'ятати хоч один день на рік, каже Тарас. І якщо немає можливості відвідати виставу, то ввечері в суботу запалити свічку і залишити її на вікні.

– "Голодна кров" – вистава-молитва в день пам'яті. Це наша свічечка, яку ми щороку ставимо в театрі. І кількість свічок у вікнах, і їх кількість ось тут (показує на груди) – це задача театру.

Поділитися: