Українка повернулась з Індії, щоб рятувати людей з-під обстрілів.
З Донеччини та інших регіонів, які щоденно потерпають від обстрілів, вже евакуювали близько 82 тисяч українців (насамперед жінок, дітей та осіб похилого віку). Про це повідомляє пресслужба Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.
За кожним врятованим життям стоїть важка робота українських евакуаторів. Серед них – наша героїня, 38-річна лікарка Оксана Удовенко. Повномасштабне вторгнення в Україні застало її в Індії. Після звістки про початок війни Оксана не могла перестати думати про долю країни та рідних, які перебували у Києві. Ані священні мантри монахів, ані гомін індійських вулиць не змогли відволікти жінку від хвилювань.
Як Оксана виїхала з Індії, мало не потрапила до в’язниці та стала членкинею команди евакуації "Схід SOS", – читайте у нашому тексті циклу "Вона. Війна".
"Людський біль спонукав мене до пошуку сенсів". Яскраве життя Оксани до 24 лютого 2022-го
Оксана – педіатриня з 10-річним стажем. Працювала в пологовому будинку дитячої реанімації. Лікарка загальної практики Оксана серцем відчувала, що її місце саме там. Найважче жінка переживала смерті дітей, які траплялись щодоби.
"Коли я починала свій шлях у медицині, то працювала в дитячій реанімації. Я було свідкинею смертей дітей та дорослих, це змусило мене шукати сенси та відповіді на питання: навіщо люди приходять в цей буремний світ? Одним зі шляхів пізнання була йога, тому я їздила в Індію, Африку, була у Тибеті", – каже Оксана.
Також Оксана займалась дайвінгом та фрідайвінгом (вид підводного плавання на затримці дихання) разом з чемпіонкою України Альоною Удовенко (багато хто думав, що Оксана та Альони – сестри, але це не так). Практичні заняття проходили в Єгипті. Оксані вдавалось затримувати дихання на 2-3 хвилини за раз...
Спонтанним, але незабутнім рішенням жінки було сходження на шеститисячну висоту на Казбеці. Оксана ніяк фізично не готувалась до експедиції, але гарна фізична форма дозволила завершити сходження. Поряд траплялись каменепади, було слизько. Жінка не купувала професійного одягу та обладнання для альпінізму. Все, що їй знадобилось, – це термобілизна, куртка та кішки (шипи для льодоходів).
"Я не знаю, як можна описати відчуття після сходження. Це неймовірно. З’явилось розуміння того, що ми недаремно топчемо цей світ та користуємося надрами Землі".
"Мене роздирало на відстані". Після
2 лютого 2022 року Оксана відсвяткувала свій 37 день народження, після чого поїхала у заплановану відпустку в Індію. Зупинилась у місті Ченнай, де було багато ашрамів (місце обителей, мудреців та відлюдників у древній Індії). Жінка планувала займатися йогою та працювати зі своєю свідомістю. Але після звістки про початок російського вторгнення Оксана не могла подолати бажання повернутися додому. Хоча усі рідні переконували залишитись у безпеці.
"Більше ніж війна лякала неможливість потрапити додому. Мені краще діяти, аніж втекти. Роздирало на відстані. Це гірше, чим переживати бомбардування, тривоги та блекаути. В Індії у мене була туристична віза на місяць та квиток, куплений в один кінець. Я мало не потрапила до в'язниці через те, що в мене закінчилась віза, а грошей залишалось обмаль. Але усіма правдами й неправдами я дісталася до рідної землі".
Оксана повернулась до своєї родини у Київ. Почала знову допомагати дітям та тваринам. Але відчувала, що хоче більшого. Жінка розглядала можливість піти в ЗСУ медикинею, однак батьки просили не робити цього. У березні 2023 року Оксана побачила оголошення про те, що в евакуаційну команду потрібен парамедик. Лікарка надіслала своє резюме, пройшла співбесіду і її прийняли у команду евакуації "Схід SOS".
"Було відчуття безпорадності, але я подивилась в очі страху"
Вперше у своєму житті Оксана потрапила на Донеччину. Це була військова база у Краматорську. Жінка відчувала сильний страх, адже війна та сприймається по-іншому, ніж у великих містах.
"По-перше, у Києві ти можеш планувати свій день. На евакуації є плани, але у Боженьки дуже гарне почуття гумору, тому вони можуть змінитися щохвилини. По-друге, це життя на валізах. Я не розчарована у роботі тому, що маю можливість допомагати людям, які їдуть з окупованих територій Запорізької та Донецької областей. У роботі мені найбільше подобається бути корисною".
Свій перший виїзд як парамедика Оксана описує так: "Краматорськ, вибухи, стрес". Лікарка вже не пам'ятає усіх деталей тієї поїздки, але пригадує страх та налякані очі маломобільних людей, які виїжджали з окупації.
"На моїй практиці було таке: Торецьк, дуже близько лінія фронту та орки. В цьому місті вже пів року немає води, бо розгортається гуманітарна криза та постійно падають авіабомби. Бачу: йде вагітна жінка і поряд ще двоє маленьких дітей. На питання, чому ви досі не виїхали, показала середній палець. Це мене здивувало...".
Зараз Оксана виконує обов'язки парамедикині, ночує на спеціальних базах для евакуаторів, які облаштовані ліжками або спальними мішками. Але дійсно відпочити на прифронтовій території Оксані не вдається через вибухи.
"Немає безпосередньо моєї чітко роботи: є завдання, які я маю виконати. Зараз я працюю у Сумщині на кордоні. Там взагалі мої обов’язки починаються від зустрічі людей до годування, переодягання, надання медичні допомоги: міряти тиск, обробляти рани, лікувати зневоднення, запалення, заповнювати документи, супроводжувати людей до кордону. Робота досить різнопланова: з одного боку вона повсякденна, з іншого – досить непередбачувана".
Нині лікарка має такий графік: 20-21 день працює та 9-10 – відпочиває. Оксана проводить їх у Києві, просто відсипається чи практикує йогу.
"На пункті перетину я бачу дуже сумну картину"
Довоєнне життя навчило лікарку звертати увагу на свій внутрішній світ. Все літо Оксана працювала вночі, саме тому з’явилось роздратування, стрес, погано себе почувала, боліла голова. Для того, щоб продовжувати працювати, Оксана застосовувала медитативні техніки.
"За час роботи було багато негативних здивувань: люди похилого віку, які не потрібні своїм близьким, – це бабусі та дідусі з деменцією. Вони намагаються вибратись з окупації евакуаційними коридорами, але, коли вже потрапляють на пункт перетину, я бачу дуже сумну картину: розгублені, занедбані, хворі люди. І таких наразі все більше і більше. Я бачу дітей і мене як лікарці не втішає їхній стан. На жаль, в окупації вони зазнають психологічного тиску, погіршується здоров'я, трапляються психоемоційні розлади".
Лікарка бачить велику різницю між людьми, які потерпають від війни на території України, та тими, що виїжджають з окупації. Як правило, евакуйовані відчувають себе розгубленими та надламаними.
"Я не знаю, як це ми будемо вирішувати після війни. Для евакуйованих з окупації людей повинна бути психологічна та юридична допомоги, тому що вони втратили майже все. Періодично, коли накриває від втоми, хронічного недосипу та розуміння того, як важко іншим, хочеться намалювати плакати та піти на Майдан. На жаль, у нас в країні дуже багато невирішених питань, і я не знаю, як їх розв'язати: стосовно військових, стосовно людей з інвалідністю та ветеранів. Що з цим робити?…".
Оксана мріє у майбутньому зайнятися реабілітацією військових та цивільних. А після української перемоги особисто для себе відновити подорожі та знайти нові місця сили. Можливо створити притулок для тварин.
