Евакуйовані, але не інтегровані. Допомагаємо переселенцям влитись у життя Дніпра

Перелік корисних проєктів від волонтерів та активістів. Раніше ми писали, що Дніпро прийняв понад 130 тисяч переселенців (дані на початок вересня). Поки остаточно невідомо, яка кількість цих людей оберуть наше місто для життя після закінчення війни. Але вже зрозуміло: багатьом через бойові дії просто нікуди повертатись. Активісти та волонтери пропонують проєкти, які мають допомогти переселенцям швидше інтегруватись. Як обрати той, що підійде найкраще? Та про те, як правильно спілкуватись із внутрішньо переміщеними особами, щоб не нашкодити, – читайте у нашому тексті. "Мамо, ми купили таку чудову квартиру, вона на колесах": історія порятунку родини із Горлівки Початок літа 2014-го, Горлівка. Через вибухи родина з трьох дітей, мами та тата спустилась у підвал. Під стелею сховища сім'я приймає рішення: заради малечі слід виїздити з рідного міста. Збори були швидкі, кожен складав те, що міг. Вже коли дістались рідних у Краматорську, зрозуміли, що трирічна Віра замість речей напхала у багажник самі іграшки. "Ми оселились у Сергіївці під Краматорськом, там був покинутий будинок, який ми вичистили. Дружина влаштувалась лікарем. Старша донька Соня пішла вчитись до місцевої школи, а середнього сина Георгія – віддали на футбольну секцію у Краматорськ", – розповідає батько Андрій. Та через місяць помітили неприємності. Георгію молоді спортсмени били по ногах, бо він обігрував їх із м’ячем. А до Соні прискіпливо ставились у школі: відмінниці із Горлівки навмисно занижували бали, згадує Андрій. "Із дружиною зрозуміли, що дітям потрібна якісніша освіта". Родина вирушила у Дніпро. Трирічна Віра, розповідаючи мамі про потяг, сказала: "Мамо, ми купили таку чудову квартиру, вона на колесах. Ми їдемо в оселі, що рухається". Родина Андрія: дружина, син Георгій, Віра та сам Андрій Нове життя у великому місті будували поступово. Квартиру знайшли на 12 Кварталі (ми більше писали про цей район у нашому тексті для переселенців), дітей віддали у школи та секції, дорослі перейнялись пошуком роботи. Андрію пощастило, він швидко влаштувався за спеціальністю – вести для дітей кружки, а от жінка – почала працювати лікарем аж навесні. Налагоджувати зв’язки із великим містом родині, яка переїхала із маленького містечко, було важко. Тим більше, що вісім років тому Дніпро сильно відрізнявся від того ж Донецька, до якого так звикли, говорить Андрій: "За рівнем інфраструктури Дніпро тоді був ближче до Горлівки. Ми приїхали із розумінням того, що не будемо тут ходити та розповідати, як містянам що робити. Ми у гостях, тож приймаємо правила такі, які є. Самі так налаштувались і дітей так налаштували". У Дніпрі люди були іншими. Андрій говорить: вони здавались повільними та навіть трохи малохольними. А у Горлівці восьмирічної давнини – ширились цінності руського миру (типу "воровської" романтики), суспільство поводилось агресивно. "У горлівській маршрутці, якщо на тебе ніхто не гаркнув та не штовхнув, це було диво. У Дніпрі з таким взагалі не зустрічався. Пам’ятаю, коли їхали маршруткою проспектом Поля. Дві дівчинки років 14-15 перебігали дорогу, маршрутка різко загальмувала, пасажири впали один на одного. Водій відкрив двері. Я подумав: «От зараз він накидає дівчаткам: і так, і сяк. І про матір, і про батька розкаже». Так не сталось! Чоловік промовив: «Дівчатка, будьте обережніше». Це тоді було таким шоком для мене". Крім того, Дніпро відчувався як частина України: тут можна було почути мову. "У Горлівці ж такого не було", – говорить Андрій. Адаптуватись у Дніпрі тоді дорослим – Андрію та його дружині – допомогла робота. А от старша донька Соня довго звикала до нової школи. У Дніпрі вона пішла у десятий клас. "У перший день мене здивувало, що ніхто до мене не підійшов, не спитав, звідки я. Я весь день сиділа і ні з ким не спілкувалась. Помітила, що люди сильно відсторонені. До цього було важко звикнути". Соня посередині. Друзів та подруг дівчина так і не завела у школі. Але простіше стало, коли Соня вступила в університет. Бо там вона була простою першокурсницею, а не новенькою переселенкою з Донбасу. "Був проєкт, коли нас, дітей переселенців, повезли на тиждень до Польщі, там із нами працювали психологи, були різні майстер-класи. Вдалося трохи перепочити. А загалом, 8 років тому, процес інтеграції у місто був дуже важким. Коли ми переїхали у Дніпро, не було таких проєктів, які є зараз", – говорить Соня. Своїм домом Дніпро родина змогла назвати лише через кілька місяців: коли зрозуміли, що у новому місті є все, що необхідно для життя. Статистика кількості ВПО на Дніпропетровщині На березень 2015-го через війну Дніпропетровщина прийняла понад 80 тисяч людей (80 879), тоді це був другий показник після Харківщини (146 660). Після повномасштабного вторгнення від 24-го лютого за пів року бойових дій в регіоні зареєструвались більше ніж 324 тисяч ВПО (324 103), із них у Дніпрі – 131 тисячі, у Кривому Розі – 61,4 тисячі, у Кам’янському районі – майже 35 тисячі (дані на початок вересня). У чому полягає складність інтеграції переселенців? Пояснює психологиня Еліна Карепова В Україні через війну виник образ не типового переселенця. Різниться і ставлення суспільства до ВПО, говорить психологиня Еліна Карепова. По-перше, люди були змушені покинути свої домівки. Вони без усвідомлення тікали у безпечні регіони – найчастіше у найближчі. Зараз ВПО не знають, чи не доведеться у майбутньому вирушити ще кудись. "Навіщо інтегруватись у цьому місті, якщо ми через війну поїдемо далі?". Або. "Навіщо обживатися, якщо раптом доведеться знову тікати?". Фото: Арсен Дзодзаєв По-друге, ставлення суспільства. "Є така тенденція, що біженці – це люди, яким треба допомагати, бо вони перебувають у складних життєвих обставинах. Але зараз можуть рятуватись і заможні українці, на гарних машинах та добре вбрані. Тоді у суспільства може з’явитись відчуття, що їм не треба допомагати", – говорить Еліна Карепова. Психологиня нагадує: зараз люди не тікають від злиднів, а їхня дорога автівка та речі – можуть бути єдиними, що вціліло з минулого життя. Тим більше, що багато українців, за словами спеціалістки, зовсім не звикли, аби їм допомагали. Така ситуація (евакуація) – не результат їхніх дій. Тому їм складно прийняти поміч. Часто можна почути слова "Ми впораємося" чи "Ми самі". Кому буде складніше звикнути до нового місця життя?За словами психологині, важче буде підліткам, тому що все їхнє життя у цьому віці сфокусоване на однолітках. Втратити своїх друзів – втратити свою зграю – втратити свою ідентичність (так було із нашою героїнею Сонею). У такому випадку підлітки можуть стати агресивними та замкнутими. Їх слід витягати з мушлі.Людям похилого віку може найбільше боліти – під час переїзду вони фактично залишили все своє життя десь там. Ті речі та домівка – частина їхньої ідентичності, яка залишається у минулому. Для них важкий сам фактор наважитися, щоб залишити все. "Як я можу залишити свій будинок та своє господарство?".А простіше на новому місті буде людині середнього віку, бо вона прив’язана до роботи (батьки Соні). Хочеш – не хочеш, але доведеться спілкуватись з іншими містянами. "Ми місяць майже не виходили на вулицю": історія Сергія Пепенка З рідного Харкова 67-річний Сергій Пепенко поїхав наприкінці червня. До останнього залишався у місті, але сильно почали гатити про району ХТЗ, де була квартира чоловіка та його дружини. Їхнє існування, а не життя, проходило у підвалі. Пересидіти у своїй пустій дніпровській квартирі запросили знайомі. Для пенсіонерів там було все необхідне. Але евакуйовані попервах потерпали від психологічних проблем. "Настільки сильна агорафобія була. Ми боялись виходити на вулицю, тому що там багато людей. Сильно відвикли від цього з лютого та за час карантинних обмежень. Врятувало те, що поряд був Монастирський острів. Майже нікуди далі нього чи набережної не виходили", – розповідає харків’янин. Сергій Пепенко Але Сергій наважився зробити перший крок у суспільство – купив собі та дружині квитки на "Лісову пісню" дніпровського драмікому. Вперше за багато місяців пара вибралась "у люди". "Після вистави почав відчувати себе людиною. Молоді артисти грали, наче в останнє", – говорить чоловік. З "Лісової пісні" вже почалось активне життя пари у Дніпрі. Подружжя сходило у філармонію на "Джазовий концерт", ще Сергій хотів відвідати балет "Дон Кіхот", але жінка не полюбляє такі вистави, а сам чоловік йти не хоче – боїться, що кохана ревнуватиме. Один раз чоловік відвідав заняття з української мови. "Я у Дніпрі знайшов все, що мені потрібно", – говорить Сергій Пепенко. Сильно допомагали люди, які охоче відповідали на його питання. Він каже, що дніпряни – простіші та відкритіші за харків’ян. Зранку Сергій бігає півтора кілометра, підтягується на турніках, вдень – співає по бібліотеках та музеях (харків’янин дуже сильно радіє, коли його запрошують виступати), а вечорами декламує дружині "Біле ікло" Джека Лондона українською, розповідає Сергій: "Читаючи вголос, наче розмовляю з Україною". https://www.youtube.com/watch?vfIQnhkcVtno&featureemb_logo Як ми можемо покращити переселенцям життя?(поради психологині) Дати інформацію. Люди, які переїжджають, майже нічого не знають про місто. Ми у КУСТі намагались із цим допомагати. Писали про те, де знайти житло, безкоштовний одяг та харчування, де та як можна відпочити, розбирались, у якому районі Дніпра найкраще обирати житло (у двох частинах: тут – перша, тут – друга). Такі тексти допомагають людям віднайти якісь орієнтири у житті, але цього все ж замало. Кожен дніпрянин має приєднатися до інформаційної підтримки переселенців. Дати час. За словами Еліни Карепової, те, що відбувається зараз із людьми – травматизація не на один рік. Ми всі опинились у стресовій ситуації, коли може проявлятися дратівливість, категоричність, спостерігатись емоційні гойдалки. Це – нормально, говорить психологиня. Людина має це пережити. І тільки після цього вона буде готова вливатись у життя міста (у Сергія Пепенка та його дружини адаптація тривала місяць, потім почали вибиратись зі своєї мушлі). Запропонувати допомогу. Наприклад, через соціальні проєкти – де ВПО зможуть спілкуватись з містянами, ділитись досвідом або просто заводити друзів та знайомих. Але, за порадою Еліни Карепової, організаторам не слід ділити учасників на переселенців і не переселенців, тому що це створює дистанцію. Проєкти, які допомагають переселенцям облаштуватись у Дніпрі Від "Карітасу Донецьк" У серпні 2014-го через війну Благодійний фонд зупинив свою діяльність у Донецьку, щоб переїхати спочатку в Івано-Франківськ, а потім вже повноцінно оселитись у Дніпрі. Вже сім років організація-переселенець працює у нашому місті. Разом зі Фондом переїздили його співробітники. Світлана Шух працює у "Карітасі" майже 20 років. І саме завдяки роботі їй швидко вдалось інтегруватись у життя Дніпра. "Коли людина працевлаштована, має стабільний дохід та заняття, це простіше. І це дуже великий ресурс та потенціал", – говорить жінка. Як у Дніпрі допомагають працевлаштуватись переселенцям Люди, які переїздили у Дніпро, були занепокоєні тим, як швидко знайти собі роботу, – розповідає начальниця інспекції з питань праці та зайнятості населення Тетяна Янушкевич. Тетяна Янушкевич Для них створили телеграм-канал "Зайнятість Дніпро", куди додають наявні вакансії. Щодня туди викладають інформацію, отриману від центру зайнятості чи напряму від роботодавців. "Нам навіть телефонували роботодавці за пів години чи годину і просили зняти вакансію. Бо за цей час телефонувало 20-30 людей, у яких було достатньо досвіду для тієї роботи та вони погоджувались на умови", – говорить Тетяна Янушкевич. Також завдяки переселенцям позакривали усі вакансії у комунальних установах, закладах та підприємствах. Роботу знайшли для вчителів та лікарів. "Потім ми розпочали аналізувати інформацію, яка була на нашому телеграм-каналі. Помітили, що робочі спеціальності нікуди не йдуть, залишаються висіти. Тобто людей на них немає. Потім був складний період перемовин з різноманітними установами, щоб ми змогли отримати грантове фінансування на проєкт з перенавчання переселенців", – говорить Янушкевич. Гроші отримали. Людей перенавчали на робітничі професії: електромонтери, електрогазозварювальники, оператори поштового зв’язку чи касового апарату. Тетяна Янушкевич говорить: "У першу хвилю ми змогли навчати 76 осіб. Готуємо ще хвилі". Для людей, яких не могли швидко працевлаштувати, придумали інше. З бюджету виділили кошти на оплату громадських робіт. Тобто переселенець, перебуваючи на обліку у центрі зайнятості, може працювати. Що це може бути? Кур’єрська робота, праця в управлінні соцзахисту, внесення у базу даних документів, прибирання і все що, стосується роботи в парках нашого міста: різка дерев, підрізка гілля. "Вони отримують допомогу по безробіттю та мінімальну зарплатню за цю просту роботу. Вдалось залучити вже 409 людей", – підсумовує Янушкевич. За її словами, близько 5 тисяч переселенців вже знайшли роботу, приблизно такий самий відсоток успішної роботи у центрах зайнятості. З 2015-го "Карітас" надає комплексну допомогу переселенцям та містянам. Світлана Шух розповідає, за цей час робили різні проєкти підтримки, але в цілому намагались охопити усі потреби – від забезпечення продуктами до психологічного здоров’я. Зараз ВПО можуть самі обрати, що їм потрібно – продукти, юридичний супровід, послуги кейс-менеджеру (він допомагає подолати життєві проблеми) або групові заняття – для дітей та їхніх батьків. Фото: "Карітас Донецьк" Для малечі організовують арттерапевтичні заняття, казкотерапію та інші майстер-класи. А батькам розповідають про вправи та інструменти, які допоможуть знизити психічно-емоційну напругу в їхньої дитини. У "Карітасі" не ділять людей на місцеве населення та переселенців. "Дуже важливо, щоб діти могли інтегруватися та більше спілкуватися з однолітками з Дніпра. Тим, хто переїхав у нове місце, важко адаптуватись та комунікувати. Зараз у школах дистанційне навчання – живого спілкування обмаль. На групових заняттях малечу навчають цікавим інструментам комунікації, адаптації, соціалізації. Ми робимо все, щоб діти могли себе почувати безпечно та комфортно в умовах переміщення", – говорить Світлана Шух. Фото: "Карітас Донецьк" Які ще проєкти були за ці сім років?За цей час, за словами Світлани Шух, Фонд робив багато різних проєктів для ВПО та містян. Але зараз згадуються лише ті, що були ефективними. Клуб "Сеньйори та Сеньйорити" – для людей віком 60+. Кілька разів на тиждень вони зустрічались разом на різні заняття – комп’ютерні, арттерапевтичні, хендмейд, проходили квести. "Ми проводили різні інтерактивні психологічні заняття, щоб цих людей об’єднати між собою та інтегрувати ВПО. Чому це був дуже ефективний проєкт? Бо потім багато людей, які пройшли ці групові заняття, стали нашими волонтерами. І до сьогодні займаються цим та отримують від цього задоволення", – говорить Світлана Шух.Нещодавно вперше у повномасштабну війну "Карітас" провів захід для людей 50+. Це була бесіда-чаювання, на якій обговорювали різні юридичні досвіди.Працевлаштування. У Благодійному фонді можна було отримати гранти для перенавчання або розвитку бізнесу. "Якщо людина, ВПО чи дніпрянин, була штукатуром але мріяла стати перукарем або робити нігті чи брови, то завдяки нашій допомозі вона перенавчалась та потім знаходила роботу у Дніпрі. Мрію, щоб цей напрямок відновився. Бо тоді багатьох людей вдалось інтегрувати у життя міста", – говорить Світлана Шух. За анонсами заходів Благодійного фонду можна стежити на їхній сторінці. Від DCCC У повномасштабну війну Центр сучасної культури у Дніпрі змінив свою роботу: на його базі організували соціально-гуманітарний хаб, який можуть відвідувати переселенці та містяни. Зараз є 8 напрямків: ‣ розмовний клуб української, ‣ освітня програма з мистецтва для дітей, Фото: DCCC ‣ благодійні музичні івенти, ‣ дискусійна програма (розмови з українськими експертами та експертками про історичну спадщину, солідарність, процеси деколонізації та інші теми, які стали ще актуальнішими після 24 лютого), ‣ ком'юніті кухня (разом готують якусь страву та говорять про історії, пов'язані з цією стравою), ‣ подкаст про культуру в умовах війни ПОМІЖ (вийшов перший епізод з кінознавцем та керівником кіноархіву Довженко-Центру Олександром Телюком), ‣ воркшопи для підлітків та дорослих (вже був з діджеїнгу та графіки, з філдрекордингу). Тобто людина може обирати, що їй подобається найбільше з цієї програми, та йти саме туди. Анонси тут. Від Little Mariupol Dnipro Хаб від переселенців для переселенців працює на проспекті Гагаріна. У ньому ВПО можуть отримати різну допомогу – від гуманітарної до психологічної. Ба більше – тут виконують мрії дітей, які стикнулись з війною. І кожна людина може залишити трохи грошей на це або оплатити підвішену каву чи десерт для військових або переселенців. Фото: Little Mariupol Dnipro "Цей хаб створений не для того, щоб нагодувати солодким та напоїти кавою, а щоб військовослужбовець чи переселенець розумів: він тут важливий. Важливий в Україні та у Дніпрі", – говорить засновник хабу Кирило Долімбаєв. Для них та всіх охочих тут проводять різні заходи – історичні лекції, майстер-класи, благодійні заходи. Відвідувати їх можуть всі – переселенці, містяни, військові, волонтери, гості міста. Анонси тут. А які ще проєкти допомагають переселенцям інтегруватись у життя міста? Ми знаємо, що їх набагато більше. Пишіть нам. Ми зробимо добірку в соцмережах.